Автори / Олег Криса / Скрипаль і пам’ять

Cучасна наука давно вирахувала: теперішнє триває тільки 3-4 секунди, а решту часу людина — в думках про минуле або майбутнє

Зрештою, якщо минувшина присутня, то теперішнє стає багатовимірним. За словами античних: сенс людського життя у тому, щоби наповнювати кожен його момент чимось справді важливим для людини — бо тільки так виникає відчуття, що живеш. Чим наповнює своє життя наш земляк, львів’янин, скрипаль-віртуоз зі світовим іменем Олег Криса, який у рамках XVIII Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти» двома поважними концертами та творчими зустрічами відсвяткував у рідному місті своє 70-ліття та 50-річчя концертної діяльності, йшла мова на попередній зустрічі цього нині мешканця США, професора престижної Істменської школи музики (Рочестер) із пресою. Окремі витяги з розмови — вашій увазі.

Дитинство, ювілей і рідне місто

«Для мене концерти саме у Львові — дуже й дуже важливі. Адже тут — моя колиска. Тут — родичі, товариші, колеги, знана й рідна архітектура, зрештою, уся атмосфера. А тому, де б я не працював чи не жив, моє серце завжди у Львові. І це — не гучні слова, це те, що справді відчуваю. Свого часу у Львівській філармонії виступали всі відомі музиканти, які мандрували на Захід, і ті, які мандрували на Схід. А ми, діти, бігали на їхні концерти. На вході знайомий білетер завжди чекав, поки всі глядачі займуть місця, а тоді відчиняв навстіж двері й запускав усіх охочих. У філармонії вважали: якщо дитина прагне бути на концерті, вона повинна потрапити до залу. Саме у філармонії я вперше відчув (а це 1958 рік), що таке грати з оркестром. Мав 16 років, і це був учнівський концерт, зіграти який стало нагородою за певні здобутки. Те щастя, яке тоді пережив, ті звуки, які линули зі сцени, творча наснага — не можна ні з чим порівняти. Сьогодні думаю, що це і є найвищою насолодою від музикування. Тому для мене так важливо зараз виступати в рідному місті і не лише з дружиною, піаністкою Тетяною Чекіною, а й з братом, скрипалем Богданом Крисою (з яким ми разом росли, навчалися, з’їли пуд солі) та кількома оркестрами. До речі, це унікальний випадок — грати з кількома оркестрами на одному концерті… 70 років — не просто дата. Це — певний підсумок, подія високого емоційного рівня. І хоча я схильний дивитися не тільки назад, а й уперед, плануючи чимало проектів, усвідомлюю, що люди насамперед прийдуть подивитися, чого досяг, тому й відчуваю особливу відповідальність».

Чого досяг

«А таки щось вагоме у моєму творчому досьє існує. І мова навіть не про рецензії та оцінки, а про цілком інше. Мені випало щастя виступати майже у всіх найбільших концертних залах світу з провідними оркестрами та диригентами. Я працював як музикант на багатьох поважних музичних фестивалях поруч із видатними артистами. Зрештою, з 50-річчям творчої діяльності у мене пов’язана інша особиста п’ятдесятка: цього року вийшов мій 50-й диск. А це — багато».

Істменська школа. Наважитися чи не варто?

«Попри те, що американці назвали істменський музичний навчальний осередок, де я викладаю, школою, йдеться про вищу музичну освіту. Що цікаво: Істменську школу музики в Рочестері сім років поспіль вважають найкращою консерваторією США. І я здогадуюся, за якими показниками. Річ у тому, що ця школа надзвичайно вимоглива. Студенти стогнуть, плачуть, не сплять, але якщо їм вдається цю школу закінчити, то виходять з неї дуже освіченими та високодуховними людьми, яким значно легше знайти роботу. Якось був на іспиті й дякував Богові, що вже старий і мене то все не стосується: усний іспит триває чотири години; студента можуть запитати про будь-що. І якщо йому бракуватиме знань, то ще раз спробувати свої сили він зможе лише через рік. Однак за позитивного розвитку ситуації студент виграє. І то багато».
 

Грань і за гранню

«Якось запитав у видатного російського педагога та скрипаля Юрія Янкєлєвіча (який приїжджав до Київської консерваторії імені П. Чайковського, де я тоді викладав), як він дає собі раду з такою кількістю учнів. Він відповів, що може навчити грати на скрипці навіть слона, але проблема в іншому — виховати артиста. Тільки згодом я зрозумів, що він мав на увазі. Бо це різні речі — навчити ремесла та виплекати артиста. Маю зараз дуже сильний клас, якого не мав уже багато років. І це велика радість — і творча і людська. Зрозумів одне: навіть професіонал високого класу, маючи все: талант, вишукану інтелектуальну структуру, чудове музичне відчуття — може не здолати маленької грані, тільки переступивши яку він стає індивідуальністю. Це долання, на жаль чи на щастя, вдається тільки одиницям».
 

Бути першим

«Свого часу в Радянському Союзі без звання лауреата того чи іншого міжнародного музичного конкурсу можна було не мріяти про творчу кар’єру. Держава турбувалася, аби радянська людина була найкраща. А тому перед конкурсом давала можливість відпочити в санаторії, апробувати всю музичну програму, обіграти концерти з оркестром. Відповідно, на конкурс ми їхали максимально підготовленими і з розумінням того, що звання лауреата спроможне відчинити нам двері у широкі світи. Як ставлюся до конкурсів сьогодні? Знаю багатьох артистів, які не брали участі в конкурсах і стали славетними. Знаю інших (яких — тисячі), які в конкурсах грали, але сьогодні їх ніхто не пам’ятає. Напевно, справедливість десь посередині. Якщо підходити до конкурсу як до можливості набути досвід боротьби, вміння мобілізуватися та аналізувати здобутки та помилки, то він — необхідний. Але якщо зробити його ідеєю фікс (нічого, крім конкурсу), то підсумок для музиканта може бути трагічним».
 

Осягнути недосяжне

«Композитори, в музиці яких існує щось недосяжне, є. Переважно це — класики, які — як горизонт: що ближче до нього, то він далі. Але це надзвичайно радісна й творча праця — досягати й розуміти, що все одно до кінця так, як треба, ти це не зробиш. Кожен має свій рівень — вищий чи нижчий. Але ми ніколи не можемо наблизитися до тих вершин, які створили самі композитори. Пригадую свою епопею з концертом Бетховена. Йдеться про Концерт № 1, з яким навіть близько нічого не рівняється у скрипковому репертуарі. Я мучився із цим твором десять років. Пам’ятаю перший виступ із ним на сцені на конкурсі імені П. Чайковського. Як на мене, не дуже вдалий, хоча все відіграв і навіть здобув премію. Однак залишилася внутрішня гіркота, що зробив щось не так. Повертався до цього Концерту знову й знову, а він мені ніяк не давався. Якось Стефан Турчак запросив мене на свій ювілейний концерт. І того вечора, виконуючи Бетховена, я відчув, що вперше щось «упіймав». Уже згодом мені сказали, що цей твір Бетховена так, як тоді, я не грав раніше ніколи. То справді був злам. І тепер я цього Концерту вже не так боюся. Але щоразу, коли його виконую, відчуваю, як мушу дертися до того ідеалу. А цей ідеал усе вище…»
 

Голос музиканта

«Кожен виконавець має свій голос, на якому інструменті він не грав би. Його звук можна впізнати (звичайно, коли йдеться про великих артистів). І, безумовно, інструмент йому допомагає. Індивідуальна краса й сила, притаманні рукам, внутрішньому осягненню, а головне — серцю, ні з чим непорівняльні. Тому, якщо маєш у собі звук, тобі не особливо вже щось потрібно ззовні. Якщо ж звуку нема, то й скрипка Страдіварі не допоможе». 

Львівська Газета

Додав nady 15 жовтня 2012

Про автора

Народився у селі Ухані (Уханє - пол. Uchanie), тепер ґміна Уханє, Люблінського воєводства, Польща в родині українських інтелігентів. В ході сумнозвісної операції "Вісла" у 1945 році родина опинилася у Львові, де й пройшли дитячі та шкільні роки О. Криси.