Учасники

Автори / Міжнародний джазовий фестиваль Alfa Jazz Fest / 22 причини опинитися у Львові

(автор - Вячек Криштофович-мол.)

Джон МакЛафлін і Кассандра Вілсон в один вечір на одній сцені,.. басисти Річард Бона та Джон Патітуччі, саксофоніст Кенні Гарретт, вже давно призабутий, але від того не менш виразний, ніж 30 років тому, Джино Ваннеллі. А коли до цього додати неабияку кількість колективів різних рівнів відомості з різних країн, то... якщо непоінформованого меломана запитати, де це відбувається, останньою країною, що спаде йому на думку, буде Україна. Втім, це сталося тут.

На початку червня цього року у Львові відбувся другий фестиваль AlfaJazz,що заявив про новий рівень музичного фестивального руху в Україні. Так-так, банальніших слів годі й шукати. Однак ледь не кожен новий фестиваль, щойно з'явившись, «встановлює нові стандарти» Звісно, у нас чимало музичних фестивалів: одні насправді встановлюва­ли нові стандарти, другі зникали, треті деградували, а решта гідно виживають. Але навряд чи вони привели нас до Європи. Так було, доки не з явився джазовий оупен-ейр AlfaJazzFest. До речі, здається, єдиний наш фест просто неба, висвітлюючи який хочеться говорити не про щось там навколо на кшталт організації, атмосфери тощо, а про саму музику. Таке трапляється частіше на камерних імпрезах.

Про організацію фесту не маю, що сказати. Окрім буквально кількох кумедних збоїв, нічого надзвичайного й не трапилося. Коли не помічаєш жодного організаційного моменту - значить, все зроблено бездоганно.

Щодо атмосфери - це окрема історія.Контрапункт вже докладно писав про торішній AJF,тому немає сенсу повторюватися. Якщо корот­ко, це найбільш європейське за розташуванням і культурою та дуже промовисте місто України, помножене на джазове розмаїття. Спробую висловитися менш тривіально. Під час львівського фесту часто втрачаєш усвідомлення того, що ти взагалі в Україні, це якесь європейське містеч­ко з великим джазовим збіговиськом. Подеколи до реальності повертали українська та російська мови, ненав'язливий львівський сервіс і відчуття, що ледь не вся київська джазова спільнота з'їхалася до міста Лева Одне слово, все нагадує сюрреалістичні картини. Коли сидиш із друзями на терасі кафе на площі Ринок, а повз проходять МакЛафлін та Бона щось весело нашіптуючи один одному, повсякчас бачиш всюдисущого і небайдужого до всього Джино Ванеллі, кілька разів на день натрапляєш на Аркадія Шилклопера і раптом у фойє готелю зустрічаєш Кассандру Вілсон, то на думку спадає одне: «Мабуть, я вмер і потрапив до раю»

Втім, це радше нормальний стан речей для більшості цивілізованих фестивалів у світі.

Організацією, як і торік, займалися ті самі - команда Альфа-Банку а творчою складовою та безпосередньо основними виконавцями - JazzinKiev. Дарма, що у Львові.

Оскільки цього року виконавців було значно більше, організаторам не вдалося повторити торішній фокус: цього разу на трьох сценах концерти часто відбувалися одночасно. Причому іноді однаково цікаві й варті уваги. Однак навряд чи кому, крім маніяка, хотілося б за три дні прослухати 22 колективи - що занадто, то призводить до головного болю.

Однією зі значних переваг цьогорічного фесту, безперечно, є краще представлення українських джазменів. Принаймні Львову показали ту частину київської джазової сцени, що розвивається і є актуальною нині. Прикрістю багато хто назвав би відсутність представників вільних імпровізаційних напрямів. Але у випадку зі Львовом немає сенсу перейматися, адже авангардну джазову сцену там і по всій країні вже понад 10 років сумлінно формував фестиваль JazzBez. А щодо AlfaJazz, то його профіль радше не у формуванні смаків, а у демонстрації великих, легендарних і видатних виконавців. А це в нашій болотній ситуації неоціненно.

Альфа

Фактично на сцені площі Ринок фест відкривали «Піккардійська терція» таManSound.Виступ цих вокальних секстетів був навіть показовішим, ніж того хотілося. На правах Львівської легенди розпоча­ли саме піккардійці. Й відразу стало якось не так. Це був не той спів, на який ти сподівався. Крім того, до незіграності колективу ще додався несамовитий бряз­кіт перкусії, котрій там ледве є місце. Ніби ударними намагалися забити динамічну однозначність, невиба­гливість вокалістів. Де ці легенди?.. Попервах радіс­ний вокальний хаос на сцені можна було сприйняти як жарти звукорежисерів, котрі не призвичаїлися до акустики площі Ринок. Втім, ілюзії зникли, щойно на сцену вийшли ManSound:з перших же тактів вони від­творили повний спектр від pianissimoдо впевненого щільного forteта потішили показовим, багатошаро­вим ансамблевим співом. У самій своїй ідеї творчість ManSoundбазується не на інтуїції, а на перевірених школі, аранжуваннях, грамотних заняттях вокалом та зовнішніх понтах. Ймовірно, «Піккардійська терція» колись була талановитішим і стихійнішим явищем. Втім, практика довела, що талант талантом, однак лишень на ньому довго не проїдеш - працювати треба над собою. І хай мене закидають камінням, але на при­кладі цього виступу можна сказати, що оте провалля між двома колективами полягає не у винахідливості чи репертуарі, а саме у фаховому підході до ансамблевої роботи та щоденному, якщо й не вдосконаленні, то принаймні підтриманні одного разу піднятої планки.

Формально фест відкривавквінтет Кенні Гарретта - альт-саксофоніста і композитора, на якому назавжди залишиться мітка «грав із Майлзом Девісом». Сам Гарретт віддає перевагу осучасненому пост-бопу, вічно актуальній модальній музиці та не приховує впливу Джона Колтрейна. Його живі виступи завжди вирізняє сильний, в'язкий свінг, виразна гра усіх учас­ників колективу, дуже зрозуміле, класичне для жанру фразування, постійне цитування Колтрейна, а голов­не - його альт-саксофон звучить так багато, що його можна сплутати із тенором. Крім того, його підхід упіз­наваний за довгими фальш-кодами, котрими він увін­чує більшість своїх композицій: це коли завершують тему, а потім переходять на одноакордовий «вемп», який нагнітає напруженість (або ні) і так може три­вати до скону. Виступи Гаррета мають бути взірцем стилю для фахівців. Але попри повну зрозумілість та упізнаваність музичної мови й ідеоматики, вони час­то важкі (нудні) для пересічного, навіть обізнаного, слухача. Хтось у аудиторії засік час однієї з код: одну композицію він завершував 21 хвилину. Втім, кажуть, це лише цвіт (Гарретт в Україні аж ніяк не вперше): якось у Києві він кульмінував близько 40 хвилин. Так чи інакше під час однієї з його код ми встигли подола­ти чималий шлях від головної сцени до площі Ринок і повернутися, щоби послухати бодай кілька компози­цій у виконанні ScottHendersonTrio.

Скотт Хендерсон- супергітарист, котрий дуже вирізняється серед більшості гітарних героїв сво­єї генерації. В його арсеналі є все: від простого хеві- металу до вибагливого джаз-року. У нього вкрай цікава техніка, котра славна не так віртуозною швидкістю, як віртуозною здатністю трансформувати звучання інструмента у дуже несподіваний спосіб, знаходити цікаві підходи до окремого акорду чи ноти, хизувати­ся розмаїттям засобів. Він, здається, бігун на короткідистанції, позаяк не дуже було зрозуміло, про що саме його композиції Важко розчути логіку мелодій і гармоній чи то через складність, чи то навпаки (при тому, що концептуально виконавець належить до, так би мовити, нормальної, а не вільної філософії). Це, як чиясь оповідь, в якій повсякчас зринають красиві слова, виразні повороти, тематичні відступи, але хоч убий, не розумієш, про що саме людина розповідає і до чого веде. Вочевидь, всередині Хендерсона знаковий для свого часу гітарист переміг просто музиканта. Але ж я йшов на концерт, а не на гітарниймайстер-клас, котрий там і почув (певен, кожному гітаристу у підлітковому віці конче необхідно знати методи Хендерсона). Але, судячи з чималої молодої і дуже серйозної та спокійної аудиторії, навіть майстер-клас знайшов свого слухача.

Високочолість змінилася на усмішку, коли на головну сцену вийшов камерунський бас-гітарист Рішар Бона (сьогодні він вже сам наполягає на американізованому прочитанні його імені -Річард Бона, з наголосом на перший склад). Завдяки своєму підходові, майстерності, походженню, з яким найскладніший ритм легко дається, досвідові та насамперед таланту, Бона увібрав у себе стільки всього, що його не передбачити. Він вміє з джаз-рокового басиста вмить перетворитися на виконавця worldmusic.

Перші ж акорди його секстету дали зрозуміти, що виступ буде саме тим фестом, святом, радістю просто неба. Це був найбільш сонячний висту на всьому «Альфа-джаз» фесті. Бона цього разу заграв сальсу з якимись карибськими елементами, самбою, боса-новою та ще чимось, що аналізувати аж ніяк не хотілося б. Хлопці просто класно проводили час на сцені. При чому це не нагадувало вуличний базар-вокзал, а було єдиною зіграною потужною емоцією. Бона некепсько співав кількома мовами і взагалі не збирався справляти враження віртуоза бас-гітари, котрим насправді є. До загального басово-фортепіанно-перкусійного груву додавали тромбоніст Оззі Мелендес та трубач Майкл Родрігез попри те, що їх лише двоє, це була ледь не найкрутіша духова секція, яку мені доводилося чути наживо). А головне - під час цього сплеску позитиву музиканти жодної секунди не виглядали серйозно. Та й взагалі ніхто. Вокалістка київського сальса-бенду DislocadosОлеся Здоровецька раптом схопила когось із гурту та вони жартома почали танцювати сальсу. І, здається, були не єдиними. На жаль, наступного дня виступ Dislocadosзбігся концертом головної діви на збіговиську.

Бета

Другий день розпочався виступом квартетуАркадія Шилклопера. Попри розмаїту та насичену концертну діяльність, один з найкращих валторністів-імпровізаторів світового рівня Шилклопер має невиправдно мало власних альбомів. У Львові Шилклопер виступав із програмо ще 2010-го. У тому самому складі, але розширеною тематично. Якщо: бути точним, на той час Аркадій якось надовго закляк у Львові: в нього було два концерти ще до фесту і, судячи з афіш, ще один трохи пізніше. Він шкутильгав з паличкою, як той доктор Хауз, пояснивши, що за два тижні до того невдало пограв у футбол. Травма ноги на музиці ніякнепозначилася. Шилклопер (валторна, альпійський ріг, мисливський ріжок ягдгорн), Ігорь Іванушкін (контрабас), Артем Федотов (барабани) таАркадій FreemanКіріченко (бозна-що). Якщо перші троє грали на межі фанку й інтровертного авангарду, то Фрімен додавав радше зовнішньго ефекту на кшталт «що це і навіщо?» Він співав дивною псевдомовою, щось експресивно вигукував, коротше, дуркував і клеїв клоуна. Після закінчення виступу знак запитання так і повис у повітрі, на що і було розраховано. Однак це не применшує задоволення від виступу, під час якого Шилклопер продемонстрував мало не весь спектр своїх талантів.

Кассандра Вілсон- співачка, саме заради якої до Львова з'їхалася значна частина аудиторії. І вона єдина, хто на «Альфа-джазі» з'явився із запізненням на добрі півгодини, не маючи на те жодної об'єктивної причини. Спершу вийшов її бенд, котрий доволі довго виконував інструметальну версію пісні Стінга, відтак нарешті вийшла Кассандра, але, так би мовити, якщо напередодні Гарретт довго закінчував, то Вілсон починала - розгойдуючись, ходила по сцені, ліплячи із себе чи то маленьку замріяну дівчинку, чи то фею (часто її поведінка на сцені, насправді,додає загадковості виступу). Але коли вона заспівала повітря наповнилося неповторною кассандрівською магією, що наживо навіть потужніша, ніж на її компактах. Втім, не все так магічно, як здавалося...

Зізнаюся, на мій смак, Вілсон, мабуть, найвидатніша із сучасних виконавиць. Її голос, фантазія, стилістич­на широта (любов до блюзу рідної Дельти та вміння зробити пісню будь-якого жанру своєю), індивідуаль­ність, фразування і загальна манера (зокрема під час кульмінації замість того, щоб співати голосніше вона робить це ширше і щільніше) та й взагалі вся вона - це окремий рядок в історії музики. Не треба бути великим знавцем і тонким спеціалістом, щоби помітити що з хорошої джазової співачки на супервиконавицю вона перетворилася, уклавши контракт із лейблом BlueNoteна початку 1990-х. В її альбомах одразу з'явилося надзвичайне внутрішнє бачення, логіка, неповторне звучання. Й відтоді Кассандра стала не вокалісткою а цілісним визначним явищем. Дай їй джазовий стан­дарт, Стінга, дешеву стару поп-пісню або класичний фолк-блюз і вона зробить із цього перлинку. Втім остання сильна Кассандра була видана аж 2006-го (чи навіть 2003-го, коли було більше Вілсон, ніж продюсе­ра. ). Наступні її альбоми вже не мають тієї (даруйте за лайливе слово) концепції, виразності. При цьому вона так само береться за різний матеріал та й співає не гірше. Просто зникло щось ірраціональне, неви­мовне. Дійшло до того, що до студійних альбомів були включені фрагменти живих записів, що зазвичай свід­чить про кризу творчості. Що, зрештою, призвело до того, що навіть її лейбл відмовився від неї. При цьому із деградацією креативності, рівень її понтів, гонору лише зростає. І якщо в житті вона і не без пафосу, утім, доволі мила людина, щойно доходить до Вілсон- виконавиці, то починається... Її репутація примхливої жіночки вже давно вийшла за межі інсайдерських кіл і докотилася до звичайних слухачів. І річ не в тім що вона не любить журналістів (ніхто їх не любить) або намагається дистанціюватися від чужих (особистий простір не цінують лише психи). Вона щосили нама­гається бути дівою, постійно робить так, щоб усі про неї говорили та всі на неї постійно чекали. Зауважу лише, що навмисна непунктуальність у сучасному джазовому світі дорівнює непрофесіоналізму Торік вона навіть примудрилася опинитися в центрі сканда­лу, що спалахнув на рівному місці та ще й потрапив до преси, відмовившись виступати у Ізраїлі бозна-чому. І навіть у США, коли йдеться про неї, фахівці більше говорять саме про неї, а не про її нову роботу. Магія Кассандри Вілсон обходиться оточуючим дедалі біль­ше і більше. Це, хвала Богові, не край історії. Кожен завжди має шанси на друге чи навіть третє дихання Але на цьому етапі Вілсон, не втративши таланту позбулася лише статусу напівбогині, котрий потребує трохи більше, ніж обдаровання.

Багато хто зі слухачів зізнався, що хоч вони і прийшли на Кассандру, підкорив їх саме її бенд. І недарма. Звук контрабасу Реджинальда Віла й барабани Джона Девіса створювали самодостатнє, втім, гнучке тло для решти. Найбільша родзинка цього гурту - взаємодія між гітаристами. Брендон Росс - академічний та кросовернии бік (акустичної) гітари, Мервін С'юелл тяжіє до корінної американської музики, блюзу Міссісіпі та більш приземлено-залізного звучання. А їхнє поєд­нання вбивчо отруйне. Прикрашає цю суміш Грегуар Маре, чия хроматична губна гармоніка то виконує роль духової секції, то звучить у джазовій манері то зривається на чорний блюз.

Якщо до всієї цієї краси додати ефект присутності, то можна забути про кризу, яка відчутна на дисках Вілсон, адже наживо відчуваєш лише рівень і політ. Вони не виконували старих знаних хітів, склавши програму переважно з матеріалу кількох останніх альбомів. Серед цих пісень вар­то згадати не дуже вдалий варіант стандарту «TheManILove», близьку до альбомної версію «SilverPony». Вілсон припинила підтанцьовувати, взяла червоний телекастер і заспівала «TheRedGuitar» - нову пісню з уже постблуноутівського періоду; не обійшлося без «Fragile» Стінга, а головне - звучала їхня карколомна, ураганна версія традиційного блюзу «St. JamesInfirmary», знайома всім прихильникам співачки завдяки рит­мічному, підступненькому гітарному рифу, на якому вони й вибудували всю композицію. Похмуро Вілсон завершила програму власною піснею «ALittleWarmDeath», виданою 1995-го. Втім, на біс остаточно винесла публіці рештки свідомості блюзом Сона Хауза «DeathLetter», де царю­вав радше не звичайний драйв, а важкий біт і не менш багатозначні паузи більш у дусі акустичного індастріела або пізнього Тома Вейтса, ніж у дуcі класичного блюзу. Вона її виконувала у півтора рази повільні­ше та похмуріше, ніж уперше, на записі 1995-го, а грали її вдвічі важче. І в цьому було щось дуже знакове, адже логічно й емоційно замикався певний цикл. І весь концерт у цілому здобув той гірко-солодкий присмак. Не знаю, як ви, а от тут я вперше в житті відчув падіння свого кумира, роками спостерігаючи його злет, слухаючи компакти. (Гей, найкраще, що я почув від неї, - це геніальну версію «DeathLetter»... якого біса?!!) Тож, позбиравши контексти, факти й емоції докупи, певен, що, на преве­ликий жаль, особисто мені вона дала набагато глибше відчуття (та навіть прочухан), ніж я очікував, більш ніж звичайне естетичне задоволення. Відчуття... втрати.

Джон МакЛафлін (насправді, його Ім'я звучить ближче до МакЛакхлин) спершу вийшов не фати, а отримати слоника. AlfaJazzFestзаприсягся щороку видавати нагороду імені Едді Рознера «За внесок у музичне мистецтво». Хай там що б казали, але наразі сама статуетка особливо­го престижу не має, до неї додається грошовий еквівалент, розмір яко­го не розголошується, однак слова «навіть самому МакЛафліну вручити не соромно» про щось уже свідчать. Гуру сучасної гітари був зворуше­ний і навіть відмовився відіслати статуетку поштою, повізши її з собою власноруч.

John McLaughlin & the 4th Dimension. Гітарист колись уже приїжджав до Києва разом зі своїм RememberingShakti- черговою даниною культурі Індії.  The4thDimension- зовсім інша річ. Інакше кажучи, це ще одна інкарнація MahavishnuOrchestraраннього періоду, лише спро­щена інструментально: з роялем, басом і барабанами (Гері Хазбенд, Етьєн Мбаппе та Ранжит Барот - відповідно). Деякі теми виконувалися з такою швидкістю, що, здавалося, зараз щось спалахне, а деякі соло МакЛафліна можна було б сміливо ставити саундтреком до якогось відео бойових дій у гарячих точках. Показово, що його група надтехнічних убивць-спецпризначенців, зіграних із точністю ботанів-науковців, приму­дрялася продукувати не набір алгоритмів чи кулеметних черг, а... музи­ку. Піаніст раптом переставав грати на роялі і брався за барабани, і вони разом із барабанщиком качали соло у дві барабанні установки, досяга­ючи синхронності та логічного піт-стопу. Не дуже зрозуміло, чи мав дру­гий вихід піаніста Хазбенда за барабани такий самий драматургічний сенс, як уперше, втім, це вкотре нагадало, що коли гітара і бас грають у супроводі двох барабанщиків, це вже років 40 як круто і прогресивно.

Те, що і як грав сам МакЛафлін, з одного боку, зарозуміле, з іншого - про­сте (особливо, якщо подивитися на його обличчя). Воно й насправді про­сто... для самого гітариста. Йому не потрібно перемикати купу примочок чи вдаватися до нестандартних прийомів: звичайних для МакЛафліна прийомів більш ніж достатньо, щоб найменшими засобами прибити публіку до підлоги, а потім відпустити її у вільний політ.

Життєва та музична філософія МакЛафліна зводиться до таких понять, як: любов, щастя, мир. Але розумна істота не може жити лише на світлому боці буття. Його гра у The4thDimension, як і з MahavishnuOrchestraпочатку 1970-х, - це певна сублімація чи компенсація мирного єства агресією: тут він вивільняє зло, що накопичилося на шляху любові та миру. Вивільняє все тваринне, стаючиіноді схожим на орла чи коршака, його пальці мимоволі видають пасажі, після яких хочеться забитися у найтемніший закапелок у залі й дочекати­ся, коли вся ця історія скінчиться хепі-ендом. Але його не буде, браття і сестри. Мир вам і любов.

Єдине, що псувало ситуацію, той факт, що, здається, саме цього дня біля головної сцени Альфа-Банк влаштував щось на кшталт корпоративу. зібравши святково вдягнутих менеджерів вищої ланки з дружинами та дівчинами і розцяцькованих красунь із середньої та нижчої ланок, котрі вправно полювали. Здається, їх навіть коршак МакЛафлін не міг збити з обраного шляху.

Гамма

Після такого вбивчого другого дня фесту заключний став, образно кажу­чи, днем загоювання ран та вживання заспокійливого.

JohnPatitucciTrio,як будь-який хороший джаз, ламає шаблони. Патітуччі є нібито героєм-віртуозом джазового басу 1980-1990-х. І його тріо начебто грає звичайний американський постбоп, одночасно зро­зумілий і фахівцям, і пересічним людям. Це ще один приклад того, як музика перемагає техніку. Найбільше вразив діапазон смаків і зацікав­лень музикантів. Окрім власних композицій учасників тріо, вони заграли Чар.х Ларкера, виконали триб'ют одночасно Колтрейна та Монка, що було не дуже переконливо, але в основі своїй мало гармонію колтрейнівської GiantSteps. Але більш ніж переконливою виявилася присвята Ольв'є Мессіану - такий поліфонічний фанк, де паузи важили чи не біль­ше, ніж ноти, а сам Патітуччі забув про техніку і скупо підігрував роялю, що було схоже на тахікардію, у дусі Джона Медескі в екстазі. До речі, піа­ніст тріо Джон Коуерд є одним із учасників ансамблю Кассандри Вілсон, але «Джон запропонував більше концертів». Як часто буває у джазі, Патітуччі (півгодини у YouTubeспростовуюсь усі стереотипи) є значно глибшим, ніж здається. 

Джино Ваннеллі вдарив нездоланною, ірраціональною ностальгією. Втім, вельми непогано, коли ностальгія звучить і виглядає саме так. Люди, котрі в музичній сфері собаку з'їли, не чули про нього вже років 30. Сам Ваннеллі від цього не перекис на винний оцет. Це був чесний поп-джаз із прекрасним виразним вокалом. Його ранній поп 1970-х спо­внений відтінків, не бідніших за прог-рок та зарозумілий ф'южн, а його вокал, раз почувши, упізнаєш одразу. Цьому мистецтву варто повчитися всім - від бувалого джазмена до свідомого попсовика.

Ваннеллі вже давно переймається релігією та здоров'ям, SРА та басей­нами - у музиці він свою ноту вже знайшов. Не дивно, що у свої 60 цей канадієць італійського походження з 40-річним каліфорнійським лоском, штанями 29-го розміру і зростом 190 см виглядає крутіше та сексапільні- ше, ніж більшість у 40, а звучить - на 35. Напередодні виступу він випро­сив ключі від львівської філармонії, сів за рояль та розспівувався.

Мабуть, завершувати крутий джазовий фест загучною поп-музикою якось недоладно, але варто було бачити очі аудиторії. Та й за усіх своїх авангардних понтів я відверто кайфував з доброї половини виконаних ним пісень.

Якщо продовжувати так і надалі, то наступний AJFварто завершувати Стіві Вандером чи принаймні Майклом Френксом...

Р5: Я, звісно ж, забув розповісти про щось важливе. Наприклад, про від­криту лекцію Леррі Епплбаума, під час якої більшість аудиторії так і не зрозуміла, про що йшла мова. Певен, тут немає цілого списку імен і важ­ливих подій. Жодного разу навіть не згаданий Олексій Коган, котрий тут відіграє, м'яко кажучи, не останню роль. Але коли ти не встигаєш сте­жити за подіями фізично, це і є справжній великий фестиваль. І до того ж я попереджав, що це подія, після якої передусім хочеться говорити про музику.

Додав Nusya 24 жовтня 2012

Про автора

Alfa Jazz Festival – джазовий фестиваль міжнародного масштабу, який пройде у Львові 1-3 червня 2012 року. Фестиваль вдруге збере кращих джазових музикантів світу, подарує місту чудові літні вихідні в кращих традиціях європейських музичних подій.