Автори / Юрій Винничук / «Не пишу «бородатих анекдотів», - Юрій Винничук боронить «Танго смерті» від критики
Письменник Юрій Винничук не згодний з критикою молодих літературознавців Ірини Славінської та Тетяни Трофименко, які нещодавно дали свою оцінку його романові "Танго смерті". Ірина в огляді літературних новинок листопада на "Українській правді" закинула Винничуковому творінню надмір "бородатих адекдотів" про тодішні історичні реалії. Тетяна у статті "Танґо з присмаком дисонансу" поскаржилась на надмір бурлескної анекдотичності у творі: "Далеко не всі полюбляють жанр міських анекдотів; і навіть не тому, що забагато з цих анекдотів мають довжелезну бороду. Дисонанс виникає, бо після того, як автор довго й натхненно жартує, вигадуючи або відтворюючи кумедні ситуації, сприйняти перехід до серйозного тону дуже важко. Хоча це й не рідкість, коли блазень миттєво перетворюється на трагічного героя, але щось не спрацьовує у цьому тексті на рівні "вигадка-реальність".
У відповідь Юрій Винничук заявив. Що "бородаті анекдоти" у його романі — не що інше як історична правда, і не його вина, що вона усім відома.
"Зокрема про совєтських офіцерських дам, які в нічних сорочках ходили до театру. До чого тут бородатий анекдот, коли це факт?, - відгукується письменник на своїй сторінці у Facebook. - Весь Львів у 1939-41 гудів про це, це було у всіх на вустах. Чи міг я змусити своїх героїв говорити про щось інше? По війні цього вже не було, коли визволителі пройшли пів Європи і обтесалися. І ті батярські приколи – це теж не „бородатий анекдот", а їх було саме тоді створено".
Письменник вважає, що критика надто, аж до дрібниць, прискіплива до "Танґо".
"З моїм романом, як з „Патретом" Квітки-Основяненка. Кожен знаходить якийсь ґандж і хоче щось порадити. Навіщо сцена в бібліотеці? Навіщо Курков? Навіщо цей гумор? До того ж чорний. Це несерйозно. А має бути серйозно? Даруйте, не знав. Забагато деталей про львівський побут, поменше б цих „шпондерків і шинок". Закрадається підозра, що нащадки визволителів бдять і не пробачають. Один уже написав, що Винничук не може не писати про євреїв добре, бо сам семіт. Ну, це вже ми проходили. Тільки на Свободу наїдеш – жид. Та, гадаю, в жодного свободівця не знайдеться такий послужний список в ОУН і в УПА, як у моєї родини. Тому я спокійний".
Винничук переконує, що викладені в творі історичні реалії всі без винятку правдиві, а не вигадані.
"Я не відбігав від історичної правди. Якою б вона фантастичною не була. Наприклад втеча німецької охорони разом з євреями. А це факт. Курков був здивований, що євреї переховувалися і жили в каналізації. Він цього не знав. Я запевнив його, що і це не моя фантазія. Я так думаю, що критик повинен дещо прочитати перш ніж висловлювати своє судження".
Вочевидь, читачі пам'ятають любов Юрія Винничука до містифікацій. Через це письменник змушений переконувати їх у тому, що навіть очевидні наведені в романі факти — правдиві, а не зфантазовані.
Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Gazeta.ua
Додав nady 15 листопада 2012
Про автора
Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.
