Автори / Василь Ґабор / Літературні портрети Василя Ґабора: білим по білому
«Від Джойса до Чубая» Василя Ґабора — книжка знакова й по-своєму підсумкова. Це своєрідне міні-вибране з різних років становлення львівського (хоча й народженого в Закарпатті) критика й літературознавця. Часом я з острахом ставлюся до таких видань, бо вони занадто строкаті — інтелектуально й інформаційно. Людина прагне вибрати з написаного найвартісніше, яке належить до різних жанрів. А читати таке не завжди просто. Так само, на жаль, і в цій книжці читач змушений стрибати від Джойса (хоч цей розділ і вельми інформативний, зокрема про перші українські переклади та українську рецепцію «Улісса») до Чубая, від рефлексій про Андрія Содомору до історії літературно-мистецького самвидавного журналу «Скриня». Наприкінці ж подано розміщені в різних ресурсах інтерв’ю автора — як післямова до книжки, що узагальнює авторську концепцію, дає читачеві можливість увійти в авторські міркування про літературний процес, природу творчості, визначення сучасних стратегій літератури. І це, безсумнівно, цікаво, але останній розділ книжки потребує інакшої настанови, ніж два попередніх. Книжка В. Ґабора складається з трьох розділів: «Проза нової ґенерації і мій Львів. Літературний і мистецький», «Літературні розвідки: від української джойсіани до «Скрині», «Приватна колекція» і літературна творчість». Перші два — історико-літературні, портретні й медальйонні, рефлексивні й аналітичні. Третій розділ — розмова про сучасну українську літературу (зокрема і власні видання) в контексті розвитку інших літератур, окреслення авторського бачення мистецтва й людини в мистецтві. Зрештою, ця книжка — авторська версія історії література, властива для літературознавства постмодерної доби 1990-2000-х рр.
«Наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст. в українську літературу влилася нова хвиля письменників і спричинилася до її якісно нового розвою. Молоді прозаїки, вносячи у літературу власний досвід, естетику й тональність, зуміли по-новому показати трагізм людського буття, хворі і скалічені душі, що блукають поміж світами, неспроможність людей вирватися із замкнутого простору та постійні втечі і повернення до себе» (С. 11). З цих речень починається перша стаття у книжці про українську прозу останнього десятиліття минулого століття. І вона надзвичайно точна як щодо аналізованого матеріалу, так і щодо тональності всієї книжки. Її герої — це автори, які живуть поряд із нами і пишуть про життя тут і тепер, часом, безперечно, вдаючись до містифікацій або ж тікаючи в історизм. За цими словами В. Ґабора вбачаєш морально і психічно потрощених героїв О. Ульяненка, Є. Пашковського, В. Медведя, розгублених і рефлексивних героїв Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, С. Жадана. Літературознавець зумів точно схопити квінтесенцію часу в його психологічному обрисі. Серед героїв есеїв та етюдів Василя Ґабора — літературний Львів у всьому мистецькому розмаїтті, Ніна Бічуя, Андрій Содомора, Василь Левицький, Василь Семенюк, Михайло Барабаш, а побічно натрапляємо й на прецікаві міркування про Романа Іваничука, Євгена Пашковського, Юрія Андруховича, Валерія Шевчука та багатьох інших. Усі літературні портрети й замальовки завжди містять елемент особистісного сприйняття, а тому читати їх цікаво й легко. Як на мене, одним із кращих видався портрет Ніни Бічуї — настільки філігранний і виточений, що може стати взірцем такого жанру. «…Важко вести білу лінію по білому, бо вона ледь помітна. А я надумав немислиме — намалювати чисту людську душу на білому тлі. Надумав намалювати портрет Ніни Бічуї, письменниці. Ні, не портрет, а ескіз до нього. Бо за всі роки знайомства, здається, так і не знаю, яка вона насправді, Ніна Бічуя». Читачі «теоретичного розуму» можуть сприйняти ці портрети як занадто ліричні чи емоційні. Проте, мені здається, що Василь Ґабор хотів відійти від сухого академізму й сказати щось нехай і пафосне, а проте гранично точне на рівні емоційного сприйняття.
«… мені страшенно образливо, що наших талановитих літераторів просто не видно, а тому хтось каже: «Може, їх нема?!». Є, ось вони… Наша література, особливо сучасна, неймовірно цікава, у нової ґенерації вона цікавіша навіть, ніж у росіян та інших наших сусідів. Але, щоб стереотип руйнувати, треба нормально показати цю літературу» (з розмови з Віталієм Жежерою). «Антології» й колекції новітньої української прози Василя Ґабора завжди прагнули заповнити цей вакуум, показати найцікавішу палітру української літератури. І його власна книжка «Від Джойса до Чубая» — спроба розповісти про літературу цікаво, по-людськи, без псевдонаукового сленґу та масок.
Дмитро Дроздовський, Друг Читача
Додав nady 04 січня 2013
