Автори / Юрій Андрухович / Від перекладача
Держава дбає не про нас? То свистати на неї – хай уже не допомагає ні копійкою, переб'ємося без азарових, як у царські часи без столипіних. От тільки щоб під ногами не плуталися й не заважали.
Українську книжку, очевидна річ, намагаються з України вижити. Уряд Азарова робить для цього що може. Наприклад, подає до парламенту законопроект "Про видавничу справу". Серед іншого він пропонує скасувати норми актуального законодавства, за якими держава зобов'язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою. Поміж рядків законопроекту доволі легко прочитується щось на зразок "Да мы вас просто задушим". Аж хочеться додати – "как котят". Гаразд, про те, що "держава дбала не про нас", українські перекладачі пам'ятали ще з часів царату і завжди посилали її, державу, подалі, чесно роблячи свою перекладацьку справу. У кращий бік ситуація змінювалася лиш епізодично: у 1920-х роках, протягом 1960-х та – у згоді з усіма коливаннями завжди мало сприятливого політичного маятника – після 1991-го. Тобто особливих ілюзій ніколи й не було. Держава, пані і панове українські перекладачі, таки справді дбала не про нас. Відтепер же вона, здається, таки починає про нас дбати – у тому сенсі, щоб знищити. Проти такого лому, як ця держава, може бути лиш один прийом – суспільство. Якщо воно перестає читати, а отже, й купувати книжки рідною мовою, то воно пасивно прирікає цю мову на поступове зникання. Не стільки закони всіляких ка-кі маргіналізують українську мову, як наше громадянське їм непротивлення. Мітинги під Українським домом? Так, героям слава! Але куди ефективнішою була б не цілком героїчна, зате цілком переконлива реакція: ви пропхали свій закон – а ми стали купувати в десятки разів більше українських книжок. У сотні разів більше. В мільйони разів. І головне – ми почали їх нарешті читати. Так діють солідарні громадяни. Так обов'язково вчинили б, наприклад, естонці. Або чехи чи поляки. Саме від останніх галицькі українці свого часу навчились успішного економічного опору, втіленого в гаслі "Свій до свого по своє". Проте як навчились, так і забули. От у Франківську, схоже, доживають віку останні пристойні книгарні. "Книжок у мене майже не купують", – розповідає власник однієї з них, мій давній знайомий. "Це просто депресія, – каже він. – Люди наче прибиті якісь. Бачив би ти, як у мене все розхапували з 2004-го й десь так по 2008-й! А тепер нікому й нічого вже не треба". "І що, навіть студентам?" – я намагаюся не вірити, що справи аж настільки погані. "І їм теж, – відказує книгар. – А що? Всі реферати й так в Інтернеті". Звісно, що голосити на кожному кроці про те, як знищують мову – це суперпатріотично. Але просто читати нею, писати і розмовляти (а для того, щоб усмак нею розмовляти – знову ж таки багато нею читати) це найперше, і, мабуть, головне, що ми можемо для неї зробити. Бувають такі люди, які, кинувши – необов'язково у твій бік, але ти почув краєм вуха – одну-єдину фразу, вмить стають тобі друзями. У мене це завжди стосується музики, а ще інколи книжок, зокрема перекладів. Бо ж із ними завжди так, як і з улюбленими платівками. Мало завести собі улюбленого автора і книжку, потрібно мати ще й перекладача. Він – як добрий відтворювач. Від нього залежить чистота звучання. Скажімо, сидиш із друзями в якомусь не дуже приємному барі, гомониш із ними на зовсім неприємні політичні теми. А бармен, своїми міцними руками більше схожий на укладача залізничних колій, візьме і скаже напарникові: "Читай Швейка у перекладі Масляка". Ти почуєш – і стане дуже спокійно й радісно за всю їхню барменську братію. Або ж іще буває, що дівчина подрузі щебече: "Така чудова книжка, в ній стільки класних цитат з Вконтакте!" Ти прислухаєшся і розумієш – це про "Ловця у житі" Селінджера в перекладі Олекси Логвиненка. Український художній переклад – це справжня велика леґенда, зіткана з десятків леґендарних імен. А леґенди, слава Богу, не вмирають. Тож завжди десь поруч тебе вигулькне юний співрозмовник, який похвалить "Декамерон" у перекладі Микола Лукаша. Користуючись безпровідним Інтернетом у потязі, помітиш: твої сусіди читають у своїх покетбуках "Гру в бісер" у перекладі Євгена Поповича і його ж таки томас-маннівського "Доктора Фаустуса". А який прекрасний був у нашій літературі дует Ольги Сенюк та Астрід Ліндґрен! А Перепадя, Анатоль, і його Рабле або Пруст! А Содомора, Андрій, і його Сенека! А Ілля Стронґовський на пару з Буковскі! Деякі читачі й досі чекають продовження саме українських історій Генрі Чінаскі. Існує цілком об'єктивна річ – розмір. І він справді має значення. Суто кількісно російською перекладається в десятки разів більше, ніж українською. Що ж, як кажуть, вітаємо дорогого сусіда з big size. Але в російських перекладах відсоток неякісної й безвідповідальної роботи так само в десятки разів більший. Російська перекладацька традиція формувалась у безальтернативності та монополії. Українська – в необхідності конкурувати з російською, випереджувати її. Згадайте хоча б російський фендом Поттеріани, який саме українські переклади Віктора Морозова визнав і точнішими, і смачнішими. Мову – природнішою, а персонажів – і казковішими, й водночас реальнішими. Українського Поттера росіяни замовляли тоннами. Нам би такий активний фендом з росіян для всіх українських книжок! Держава дбає не про нас? То свистати на неї – хай уже не допомагає ні копійкою, переб'ємося без азарових, як у царські часи без столипіних. От тільки щоб під ногами не плуталася й не заважала. Я їй на зло позавчора закінчив перекладати "Дванадцяту ніч", бо що може бути продуктивніше за любов і ненависть.
ТСН. ua
Додав nady 06 лютого 2013
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
