Автори / Валентин Васянович / «Звичайна справа» українського кіно
З 7 лютого в український прокат виходить трагікомедія Валентина Васяновича "Звичайна справа". Ця стрічка, як і минулорічний хіт Михайла Іллєнка "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь", майже повністю профінансована державою, а її дистрибуцією займається продюсерський центр Інсайтмедіа, який також співпрацював із Іллєнком.
Зрештою, творці "Звичайної справи" та фільму "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь" - люди одного кола та переконань, бо вважають свої фільми першими кроками до відродження українського кіно і знімають їх під гаслом "українське кіно для українського глядача".
І фільмові Васяновича буде значно легше дійти до своєї публіки, адже після минулорічного ажіотажу із картиною Іллєнка, "Звичайну справу" надрукують на 38 копіях та покажуть одночасно в найбільших містах України.
На відміну від фільму Іллєнка, "Звичайна справа" розповідає про наш час та наших сучасників – покоління сорокалітніх українців, яких зачепила не тільки фінансова, але й вікова криза. Йдеться про коло київської україномовної творчої інтелігенції, до якого вочевидь належить і сам Валентин Васянович.
На прес-показі фільму, який відбувся 31 січня, режисер зізнався, що писав образ головного героя зі свого знайомого поета – питущого, але "дуже хорошого чоловіка". Ідея фільму виникла в нього ще п’ять років тому і спочатку мала формат короткого метру. Але під час навчання у школі Анджея Вайди, Васянович розширив сценарій (разом із кількома співавторами), і вирішив узятися за свою першу режисерську роботу у повному метрі.
Головним героєм картини є лікар психоневрологічного диспансеру Толік (Тарас Денисенко), який вже давно збайдужів до своєї роботи. Після сутички із пацієнтами-наркоманами, Толіка звільняють і він цілком присвячує себе справі життя – написанню віршів. Врешті-решт, грошей це не приносить, дружина погрожує забрати сина та поїхати до мами, тож чоловік пристає до божевільних прожектів свого друга-пройдисвіта Славіка (Віталій Лінецький).
Разом вони займаються найдивнішими підробітками, які, на думку Славіка, мають принести шалені прибутки. Серед іншого, друзі торгують курячим послідом та проводять траурну церемонію для померлої собаки однієї багатійки.
У "Звичайній справі" неважко знайти аналогії із ранніми фільмами Еміра Кустуріци, чий трагікомічний, абсурдиський та буфонадний стиль репрезентував Балкани у європейському кіно 1990-х. Васянович також знімає цілком пересічних "маленьких людей", доводить до абсурду їхню повсякденність, так само, як і їхні вчинки, фантазії та мрії.
 |
Словенець Славой Жижек колись дорікав сербу Кустуріці, за те, що той створив приємний для Заходу образ Балкан, як місця безкінечних конфліктів, і попри це - незнищенного віталізму й веселощів. Україна у "Звичайній справі" Валентина Васяновича натомість постає місцем безкінечного розпаду, і єдине, що вона може запропонувати Заходу – це власне лайно.
На відміну від цілісних персонажів балканського режисера, українські герої позбавлені стержня, вони постійно перебувають у пошуках себе, прагнучи отримати якщо не ідентичність, то хоча б прийнятну суспільну роль. Імітація стає сенсом їхнього життя – українська професура вдає європейську буржуазію, лікар – компетентного медика, актор, одягаючи гусарський костюм, почитає поводитися як "справжній гусар", а Славік віднаходить "віру", аби зрештою висунути себе на мери Києва.
 |
Тут "Звичайна справа" чітко та правдиво відображає українські реалії, адже навіть через двадцять з гаком років після відновлення незалежності, наша країна так не визначилася, за якими лекалами будувати власну державну політику та конструювати "національну ідею".
У одній зі сцен фільму з’явився режисер Михайло Іллєнко – він зіграв маленьку роль божевільного, який повинен обов’язково щодня 129 разів клацати вмикачем, рятуючи світ від неминучої, на його думку, катастрофи. Цей епізод є маленьким знаком пошани творчої групи режисеру, який за роки незалежності докладає усіх сил, щоби знову "засвітити" українське кіно.
 |
Зрештою, його стрічка "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь" стала першою спробою на цьому непростому, суперечливому, розтягнутому у часі, ідейно та естетично недосконалому шляху.
Дуже часто проблематика українських фільмів коментує цей шлях. До прикладу, лінія Толіка та Славіка, із їхніми натхненними планами торгівлі лайном у "Звичайній справі", де в чому нагадує повсякденність українського кінопроцесу. Здається, українська кінематографія за двадцять років вимушеного застою сформувала у себе фрейдистський "анальний характер", і тепер презентує кожен знятий у своєму середовищі фільм як сенсацію.
 |
Те, що вітчизняні кінематографісти, нарешті знайшли гроші та підтримку з боку держави і дистриб’юторських компаній, справді тішить, адже позбувшись вже перетравлених ідей, які мали бути висловлені ще у дев’яності, вони зможуть продукувати нові та свіжі думки.
Зрештою, фільм "Звичайна справа" доводить, що послід – це найкраще добриво. І хоча стрічка Валентина Васяновича видається нерівною та у дечому проблемною, вона насправді вдало відображає українські реалії та розповідає зрозумілу життєву історію українського інтелігента; трагікомічний гумор натомість лише підкреслює драматизм ситуації.
У картині чимало виразних сцен, які довго не йдуть з голови – як от "розп’яття" Славіка над лікарняним ліжком, похорон собачки "нової українки" чи доволі великий і сповнений абсурду епізод у театрі юного глядача. Васянович дебютував у непростому комедійному жанрі, і мушу зізнатися, йому вдалося зробити її по-справжньому смішною та дотепною.
Анна Купінська, Українська Правда: Життя
Додав nady 10 лютого 2013
Про автора
1990 -1995 – Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Кінофакультет, кафедра операторського мистецтва, майстерня Олексія Прокопенка. 1995 -2000 – Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
«Звичайна справа» - Валентина Васяновича цілком відповідає назві.
Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною, надуманою. І все це при тому, що були великі очікування і душі так хотілось українського фільму, українського саме по духу та змісту.
Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка не те, щоб не хоче жити, але просто не знає як це і що воно таке «жити». А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип, алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой» нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини.
Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення.
«То це ж чудово!» - лунатимуть вигуки наївних, які глибино не задумуються (може й не здатні до осмислення). «Ура. Знято новий український фільм! Це – свята справа!» - почуємо від інших. Крім того стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось хороше.
Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму.
Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та незручності за країну Україну (це, звичайно, стосується лише особливо відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян). Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та менеджментом, мову і нічого справжнього українського по духу не залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо – типово. Загальний стан пригнічення посилений тьмяним та тусклим освітленням, яке переважає у кадрах (єдина відповідність, яка не викликає зайвих питань).
Картина – суцільний морок, (хіба що комусь замало життєвої правди навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна», але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе. На фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, а саме: як безпосередній та єдиний вектор можливих дій і пропаганда нездорового способу існування.
Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою акцентуацією та перебільшенням. Але найгірше, навіть не натякає на шляхи подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує пошуки виходу.
Висновок один: все безнадійно.
Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу своїх віршів, а далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо здогадатися, похована його душа).
Як це прогнозовано, патетично та понуро.
Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті, психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої майстерності, авторських пошуків та їх результатів - знахідок.
Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у кінематограф, як один з видів мистецтва, яке здатне оздоровлювати суспільство, та в його магічну силу. І замість зцілити, надихнути, тонко розкрити психологічну проблему, подібні фільми здатні створити відчуття безвиході та спровокувати виникнення депресивного стану у людей, які ще до чогось прагнуть та живуть з вірою та надією на краще.
Можливо, в когось виникне виправдовуюча думка, що фільм «Звичайна справа» є сміливою провокацією, яка повинна збудити соціум від тотального сну. Але соціум так загруз у «болоті», так занепав у всіх відношеннях, що лише «полюбується-помилується» своїм колективним портретом на екрані, і не сприйме це за виклик, бо для виклику самому фільму не вистачає гостроти погляду на проблему (проблеми нема, все, що показано – не проблема, а норма життя), а соціуму сили, щоб прийняти виклик і захотіти прокинутись.
Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі - мав) вкласти в роботу відчутно не було, власне, як і ентузіазму, болю, гніву. А лише щирі вібрації думок та емоцій здатні зачепити за живе глядача.
Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» - слабкі потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо говорити про релігії та церкви, бо вони себе практично дискредитували).
Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають свій час і залишаються незрозумілими для сучасників).
Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія, розмазні та ображеної на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий, беземоційний, мовчазний, наче «відморожений», схований «під спідницю» матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі, зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат - лікарі - психіатри).
p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто шкода.
p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!».
джерело: http://samumray.in.ua/zvichajna-sprava-valentina-vasyanovicha-cilkom-vidpovidaye-nazvi