Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Товари Інформація

Автори / Василь Ґабор / Без штучності

Чи завжди у вас є відповідь на запитання, про що думає людина? Особисто в мене — ні. Але письменник — на те й письменник, щоб уміти прозирати не лише час, а й людське єство та людські помисли. Львів’янин Василь Ґабор, якому завдячуємо народженням відомої видавничої серії «Приватна колекція» (яку він готує та видає уже понад десять років) та якого знаємо також як автора чудової збірки новел «Книга екзотичних снів та реальних подій», таку відповідь має. Принаймні щодо себе. Бо саме так — «Про що думає людина» — назвав він свою нову книгу візій та невигаданих історій, яка не так давно побачила світ у видавництві «Піраміда». Про книгу, а також про радість і смуток, сни й реальність, дорогу та відпочинок наша з письменником розмова. Тим паче, що за останній рік у нього вийшли друком аж три книги,  одна з яких англомовна (англійський варіант «Книги екзотичних снів…»). Недаремно Василеві Ґабору присвячено окреме число сучасної української літературної серії в Колумбійському університеті, якою опікується доктор Марко Андрейчик.

— Один з героїв Ваших новел, розповідаючи про непросту власну долю, зауважує: найгірше, що з ним, на його думку, трапилося, — це те, що йому перестали снитися сни. Чи бачить сни Василь Ґабор? 

— На щастя, так. Людина без снів позбавлена дуже багатьох емоцій. Навіть коли сни страшні або, як нам подекуди здається, віщують щось погане, це — додаткові емоції і справді важлива паралельна дійсність, де також регулярно перебуваємо. 

— Якою є Ваша паралельна дійсність?

— Як коли. Кольорова чи чорно-біла, вона є такою ж мінливою та плинною, як буденне людське життя. Бо, зрештою, і є його відображенням, хоча може не збігатися із реальністю у часі. Однак ці часові зміщення не мають жодного значення, а лише те, як людина ці сни сприймає. Якщо вона не зациклюється на них, не вишукує, що вони могли б означати, а тішиться з них як таких, що урізноманітнюють життя, то така паралельна дійсність дозволяє краще це життя відчувати.    

— Підміни реального сюрреальним не відбувається? Де Вам затишніше? 

— По-різному. Але ця випадкова підміна не впливає на стосунки зі світом. І тут треба говорити  про інше: у сучасному матеріалізованому та технізованому світі людина відірвана від дуже багатьох речей. І найголов­ніше — від природного середовища. Прикуті до комп’ютера чи телевізора, у кам’яних джунглях ми позбавлені багатьох дуже необхідних людській душі емоцій.  Тому або не спроможні бачити видиме, до прикладу, як б’є вода в джерелі чи  як опускається на землю осінній листок, або не маємо на це часу.  

— Оскар Вайлд акцентував: таємницею світу є видиме, а не невидиме. Ви з ним погоджуєтеся?  

— Знову ж таки, як ці слова трактувати. Людина завжди шукатиме за тим видимим якусь таємницю  або навіть таїну життя… Найзатишніше мені там, де опиняюся найближче до природи. Як банально би це не звучало, але можливість пройтися босим по траві чи піску — справді  велике щастя, яке в людському житті важить особливо. 

— Книга «Про що думає людина» народилася з туги за такими можливостями, а, відповідно, й за відчуттями? Чи її появі передувало щось інше?

— Тут  існували дві ідеї. По-перше, хотілося написати інакше, ніж я писав перед тим, говорити про дуже прості людські відчуття, але зробити це художньо. По-друге, намагався вести мову про прості речі: не стільки про світ, що вражає, скільки про світ, який дозволяє відчувати інакше. Бо саме ця спроможність людини відчути щось інше дозволяє сприймати дійсність не сірою, а чарівливою, казковою.  

— Уже перші абзаци книги «Про що думає людина» наштовхують на  думку про перегук з книгою Андрія Содомори «Наодинці зі словом» . Чи маєте власну візію цього видимого зв’язку? 

Обидві книги побудовано на асоціаціях. Але коли  в Андрія Содомори цей асоціативний ряд — дуже часто саме філософська категорія, то в мене — спогади й відчуття. Якось слухаючи, як Вік­тор Неборак читає вголос уривки з моєї книги, впіймав себе на тому, що дивую­ся самому собі. Дивуюся, що саме я це написав.  І такі почуття переживаю уперше. Із «Книгою екзотичних снів» таких емоцій не мав. Можливо, через те, що писав її дуже довго. Й потім, коли після першого видання готував друге,  мав велику спокусу значну частину новел переробити. Тоді стримало мене знання про сумний досвід Богдана Нижанківського, який чимало тими переробками собі напсував. Сьогодні думаю, ці знання мене врятували. Належу до письменників, які дотримуються міри. Волію недомовити, ніж наговорити чимало зай­вого, поставити крапку швидше, ніж пізніше. Книжка «Про що думає людина» — це імпульс, моя спроба сказати іншим людям, чим живу й про що думаю. І створив її за два місяці, тоді як до попередньої ішов упродовж двадцяти років. 

— Яскравою є у Ваших невигаданих історіях тема дружби. Однак вона доволі  мінорна.  

— А спогадам  завжди притаманні нотки суму. Особливо, коли згадуєш людей, яких уже немає. Однак мій сум не той, що пригнічує, а той, який очищає. Бо що таке радість? Це щось дуже гарне, проте однотонне й таке, що швидко минає.   А сум багатовимірний і глибше западає у душу.  

— Сум спроможний стимулювати самореалізацію людини? Наскільки ця самореалізація залежить від нас самих? 

— Складно сказати, можливо, все. І все — дуже індивідуально. Як я написав:  «кожна людина має власне НЕБО, про яке не треба нікому розповідати, щоб не втратити», однак тут є інше. Кожен з нас про щось мріє, чогось хоче. Але важлива не стільки матеріалізація бажання, скільки шлях людини до задуманого. Я теж належу до людей, для яких важить передовсім оця дорога. 

— Якось грецького пое­та Сімоніда запитали, скільки часу він прожив. Сімонід відповів: «Років багато, часу мало». Як би Ви відповіли?

— З роками частіше думаю, що й справді часу мені катастрофічно бракує. Гадаю, що кожній сучасній людині не вистачає часу. Роки не просто минають — мчать, подекуди не залишаючи жодного сліду. Єдиний вихід фіксувати час — проживати його з думкою. І не тільки письменник це повинен робити, а кожен має усвідомлено зауважувати буденні речі, обмірковувати й аналізувати, шукати паралелі й просто насолоджуватися побаченим. На каплиці Кампіанів у Львові є напис «Життя коротке від уродин до смерті — лиш день, і якщо уповаєш на довголіття, то знай: довге життя твоє — день». Дуже тішуся, що в прожитих роках мені вдалося трохи зафіксувати час.

Розмовляла Ярина Коваль, Львівська Газета

 
 

Додав nady 24 лютого 2013

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска