Автори / Володимир Лис / «Для мене література — це насамперед порухи людської душі»
Номінований на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка роман “Століття Якова” Володимира Лиса став українським бестселером. Про це і не тільки в пропонованому інтерв’ю з письменником, який зміг здолати провінційні літературні кордони і здобув серця читачів і прихильність критики.
— З якого віку пам’ятаєте себе і що саме? Наскільки Ваше дитинство, родинні історії, ландшафти, природа вплинули на Вашу творчість, стали сюжетами Ваших романів?
— Я народився і провів дитинство на Кусому хуторі, що був десь за два кілометри від села Згорани, яке знаходиться на Західному Поліссі, у Волинській області. Хутір був розкішний, біля самого лісу, його покійний дід Федір боронив, як міг, правдами і неправдами, підкупами тодішніх владців аж до 1978 року, коли хутір з’їла меліорація. Довкола всі хутори позносили, а наш — стояв. Я тоді, по правді, не розумів діда, бо ж на хуторі не було ні електрики, ні радіо, а тепер розумію, що він інтуїтивно захищав, як тепер кажуть, свою ідентичність, прагнення бути господарем на власній землі, хай навіть вони звузилися до хутора, саду і невеличкого городу, бо ж більшу землю, хоч і бідну, поліську, забрали.
Контрастнішої пари, ніж мої дідусь і бабуся, я не зустрічав. Дід був суворою, мовчазною людиною, нарваний до роботи, не давав спуску й іншим. А бабця Палажка — невеличка, тиха, але коли починала говорити… Скільки вона знала історій, легенд, повір’їв! У ній якимось дивним чином поєднувалися глибока православна релігійність і язичництво. Я іноді думаю: якби мені тоді теперішній розум, скільки б записав, а й те, що лишилося в пам’яті — це такі дорогоцінні перлинки, сяйва яких надовго вистачить. Оця обстановка, близькість до природи Полісся з усіма його барвами й легендами, конфліктами, війнами наклали відбиток і на все моє життя, і на творчість. А ще я певною мірою Ваш земляк, пані Любо, бо семимісячним разом із батьками з волі тодішньої влади опинився у придніпровських степах і перші свої кроки робив не по поліській, а по січеславській землі. Сталося це так. У серпні 1944 року після звільнення Волині від німців, або, як у нас казали, приходу “других совєтів”, мого рідного дядька Павла Лиса мобілізували до Червоної армії, він пройшов майже до Берліна, був поранений, мав нагороди. А після війни на інший хутір, біля гірки Герасимихи, де він жив, приходили повстанці, “Степанові хлопці”, як у нас казали. Дядько давав їм їсти, на їхнє прохання ходив у село подивитися, чи нема емгебістів. А коли повстанці прийшли в черговий раз, 22 липня 1950 року, хутір оточили “істребки” й солдати. Був бій, втрати з обох боків, а після того бою дядькові дали 25 років. Відсидів, правда, лише шість. А родину вивезли. Найближчих подалі, а мого тата викликали у травні 1951 року в сільраду, де були “люди з району”, й веліли “добровільно?примусово” переселятися на Дніпропетровщину, куди вже вивезли братів. У Павлоградському районі була німецька колонія Франгай. Німців із неї виселили у Казахстан, а у Франгай, перейменований у кращих радянських традиціях у Веселе, поселили неблагонадійних селян із Волинської і Тернопільської областей. Ми там жили у 1951—1954 роках. Як мої мама й тато верталися назад, перехитривши владу, — ціла окрема епопея. Мені іноді здається, що я пам’ятаю те, про що розповідала мама: як мене, малого непосиду, всім Франгаєм шукали в степу, як мама несе мене хворого на руках крізь зимовий степ до лікарні в Павлограді… Є задум написати про хутір, його історію, родину, так і назвати ці спогади: “Мені здається: я це пам’ятаю”. А реально перше, що в пам’яті — я подаю кварту з водою важкохворому, вже при смерті, дідові Григорію, братові прабабусі Пріськи, який жив із нами, він дякує, гладить мене по голові й плаче.
У травні 2008 року, перебуваючи на Січеславщині, я заїхав і до Веселого?Франгая. Тоді ще був живий мій дядько Іван Лис, який трагічно загинув від рук грабіжника у грудні 2010?го. Зізнаюся, мороз пробігав поза шкірою, коли я стояв на цвинтарі у Веселому, де на п’яти могилах наше прізвище — Лис. Лис, Лис, Лис, Лис, Лис… Дядьки, тітки, на жаль, уже й двоюрідний брат… Але зараз я згадав про те і подумав, що нас, “східняків” і “західняків”, єднають навіть могили. З поліськими, волинськими, галицькими прізвищами у Східній Україні, із “східняцькими” — у Західній. Усі вони — наші. На кладовищі у Веселому, на одній із могил я побачив прізвище Положевець. Положево — це маленьке село на Поліссі, неподалік від Прип’яті і відомого Шацька. Там півсела — положевці. Більше ніде в Україні цього прізвища немає. А у Веселому, на Дніпропетровщині (Січеславщині), є. Ось про що мені згадалося. Може, пам’ять про це — також частка нашого майбутнього?
— Ви — людина спостережлива й це засвідчено Вашими багаторічними прогнозами погоди, які мали успіх у читачів. Якщо так, то хто з Ваших героїв — людина вітру, сонця, дощу, снігу? Чи звертаєтеся до таких аналогій, пишучи?
— Ніколи над цим не задумувався, але питання цікаве. Найбільш сонячний для мене жіночий образ у моїх творах — це Ядвіга Войцицька з роману “Маска”. Ще, можливо, вчителька Світлана Ігорівна з роману “Щоденники Ієрихар”. Сонячна людина — дивак Іван з “Івана і Чорної Пантери”. Вітер — це Романа з однойменного роману: примхлива, непередбачувана, свавільна, про яку одна читачка сказала, що її треба було вбити на п’ятій сторінці, але й такі жінки бувають. Усі стихії одразу уособлює художниця Люба Смажук із “Графині”.
Благодатний дощ — це і Яків, і Улянка, і Зося зі “Століття Якова”, Платон — герой “Графині”… Хто сніг — не знаю. Може, сильний і водночас самотній Прокіп Марушко з “Маски”.
— Пам’ятна для Вас подія, зустріч, інформація — усна чи прочитана, що стали поштовхом до створення роману “Століття Якова”?
— Зараз я вже розумію, що підсвідомо задум “Століття Якова” народився восени далекого 1981 року. Я тоді приїхав у Згорани, розмовляв із дідом, який уже жив із моїми батьками в селі. Як зараз пригадую: дід сидить на порозі літньої кухні, смалить свій бакун, розмовляємо про те, про се, життя й новини, і раптом дід каже: “Знаєш, Володьку, життя як один день промайнуло, як одна хвиля пробігло”. Я страшенно здивувався, подумав: як же так, дід пережив дві світові війни, каторжно надривав жили на своєму хуторі, втратив молодими двох синів, уже похоронив і бабусю, а каже, що життя — як один день, як хвиля… Але ця думка запала в голову, і вже в середині 90?х років минулого століття визріла в задум написати роман про долю людини на тлі ХХ століття. Кілька разів починав і кидав. Герой мав різні імена. Коли ж прочитав у Біблії “Соборне послання апостола Якова”, то зрозумів, що мій герой зватиметься Яків, і взяв звідти один із епіграфів. У січні 2009 року, коли я працював над іншим твором, хтось наче сказав: “Кидай цей роман і пиши “Століття Якова”. Що я й зробив.
— У своїх останніх романах, — виокремлюю “Століття Якова” — Ви створили низку типажів старого і нового часу.
— Мені допомогло при творенні “Століття Якова” те, що я написав і надрукував у своїй газеті “Волинь” до десятка нарисів про волинян, котрі у складі Війська Польського брали участь у тій “вересневій війні” 1939 року з німцями. Декотрі ухитрилися повоювати у трьох абсолютно протилежних силах — Війську Польському, УПА і Червоній армії. Мене дивувало, що герої моїх нарисів — Андрій Тимощук, Федір Лонюк, Денис Івануха та інші, чиї риси певною мірою ввібрав Яків Мех, у сто, а то й більше літ зберігали ясну пам’ять і розум, могли й чарку випити. Я зрозумів: такий народ не вбити. Ну, а оскільки життя багатогранне, то в ньому, як і в романі, поряд із селянами, вчителями, лікарями, є, на жаль, і псевдоповстанці, і наркомани, і наркодилери. Зрештою, чому знаходять порозуміння старий Яків і юне дівчисько Оленка, люди різного часу? Вони обоє самотні, а як сказав один гарний письменник, “коли зустрічаються двоє самотніх, їм завше є про що поговорити”.
— Зміни, які диктує життя у трактуванні літературознавчих термінів “літературний герой”, “антигерой”, “типаж”.
— На жаль, в Україні виросли цілі покоління молодих письменників, для яких основні вороги — це сюжет, характери, психологія. Але ж світова література, збагатившись досвідом і прийомами постмодернізму, повертається до сюжетної прози. До героїв, антигероїв і типажів, але вже побачених і зображених не так, як колись. Саме за сюжетну прозу в останні роки дають таку дражливу й омріяну українцями Нобелівську премію, а також престижні Букерівську, Дублінську, імені Кафки… Здається, дещо починаємо розуміти, зокрема, що література — це не тільки гра зі словами й на українському літературному хуторі з центрами у Києві, Харкові чи Львові. Для мене література — це насамперед порухи людської душі, чи то у ХVІІІ, чи в ХХ, чи в ХХІ столітті.
— Читаючи цей роман, захоплювалася Вашим умінням подати життя героя як саме життя: перетікання сили і випроби духу. Прокоментуйте, якщо згодні.
— Життя, зрештою, випробовує кожного з нас. Інша річ, чи ми маємо силу прийняти його виклики. Гадаю, що Яків зміг. Його хата не скраю, як написала одна молода критикеса. Його хата — це саме його хата і світ, який він намагається всіма силами оборонити. Захистити сім’ю, одвічні селянські цінності. Своїм мовчазним, але непоборним спротивом Яків переграє всі влади, які були за його життя. Якось мене запитали: а за що, власне, так люблять жінки Якова? Я відповів: за те, що відчувають у ньому внутрішню приховану силу. Зараз уміють багато про що говорити, як у нас кажуть, “балаболити”, зокрема й про любов, робити красиві жести і дорогі дарунки. Яків не вміє висловлюватися високим штилем, його дружина Зося кепкує, що він, певно, проковтнув язика, коли не вміє сказати слів любові. Зате Яків вміє і може взяти ту ж Зосю, стомлену важкою працею, на руки чи й на плечі, й так нести з поля до села. І плювати йому на те, що про нього кажуть люди. Це і є та сила, сила і дух Якова. Захищаючи сім’ю чи нещасну Оленку, може навіть убити. Він живий, такий, як є.
— Вольтер зауважив, що найдрібніші люди мають найбільшу гординю. Пихатість, марнослів’я, нахабність, брехня, надмірність у задоволеннях і т. ін. — сьогодні майже типові ознаки тих, хто при владі, у бізнесі, у політиці. Чи можлива і чи може книжка про таких змінити моральну атмосферу українського суспільства?
— Здається, з політиків найбільше прочитав Юрій Луценко, який тепер перебуває у в’язниці. Звідти навіть прокоментував мої “Століття Якова” і “Маску”, за що я йому вдячний. То невже політикам, бізнесменам потрібен його досвід, щоб щось зрозуміти? Хоча ось серед інших написав мені гарні слова з осмисленням “Століття Якова” Олександр Мороз, людина зовсім протилежних поглядів… Навряд чи прочитають те ж “Століття…” або “Непростих” Тараса Прохаська чи Вашу “Епізодичну пам’ять”, яка насправді є великою пам’яттю про рід і дух, інші “власть імущі”. І чи зміняться… Але якщо хтось із так званих простих читачів задумається: щось не так, цей світ має бути іншим, то вже добре. Типажі, про яких питаєте, мені, як письменнику, не цікаві. У них, як сказав один чоловік, у кожному оці долари намальовані. Мені цікаві ті, хто має справжні почуття, свій внутрішній світ, у кого серце бореться саме з собою, хто страждає, щоб умерти і знову народитися. Саме такі люди і виправдовують існування цього грішного світу, а не багатії, олігархи і владці, не кажучи вже про кримінальників.
— Ви неоднораз брали участь у літературних конкурсах і вигравали їх. Назвіть короновані твори.
— Першою вагомою перемогою була перша премія республіканського конкурсу творів про молодь 1985 року. Я, тоді ще молодий і нікому невідомий, послав на конкурс повість “Там, за порогом” і був, без перебільшення, ошелешений, коли прийшла зі Спілки письменників телеграма, що мій рукопис визнано кращим. Тим більш дивно, що в повісті не було жодного слова про партію й комсомол, просто історія про те, як молодий викладач профтехучилища заступається за учня, не ідеального, але “патологічно чесного”, якого звинувачують у крадіжці, й починає власне розслідування, навіть конфліктує з міліцією. Тричі ставав лауреатом конкурсу “Коронація слова” (за 2000, 2001, 2003 роки) — були відзначені романи “Романа”, “Маска”, “Жінка для стіни”, “Графиня”. 2008 року здобув Гран?прі (перше місце) цього конкурсу за роман “Острів Сильвестра”. А 2010 року виграв конкурс “Гранд?Коронація” тільки для переможців десяти попередніх конкурсів — так журі оцінило “Століття Якова”. 2007 року став першим переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс “Відродимо забутий жанр” — визнання здобула п’єса “Полювання на брата”. Дипломом четвертого конкурсу радіоп’єс відзначено п’єсу “Коровайниця”.
— Отже, можете реально оцінити корисність та особливості цих літературних змагань. Якби мали ресурси для організації всеукраїнського літературного турніру, які б жанри і тематику змагань обрали?
— Я брав участь у цих конкурсах, бо там усе просто. Вклав твір у конверт чи бандероль, підписав псевдонімом і послав. А далі чекав лише результатів. У “Коронації” справді анонімність і все визначає текст, його якість. У цьому сам переконався, коли 2009 року як переможець попереднього конкурсу входив до складу журі. Мені, як і іншим “журістам”, прислали рукописи вибраних експертами 17 романів під псевдонімами. Добросовісно прочитав. Десь після трьох чи чотирьох просто пристойних текстів закричав до дружини: “Здається, натрапив на шедевр”. Роман називався “Замок Гербуртів” і дуже мені сподобався. Але я кажу дружині: “Героїня їде із Санкт?Петербурга до Києва, тоді до Львова і ще далі. Якщо приїде до Добромиля, то, певне, авторка цього роману Галина Пагутяк”. Героїня приїхала до Добромиля, але вже коли на оголошенні підсумків відкрили конверта, виявилося, що це інша львів’янка, яка виросла в гарну письменницю — Галина Вдовиченко. Я пропонував йому перше місце, тому що твір справді гарний. Шкода, що у видавництві його перейменували на “Тамдевін”. Щодо багатьох інших літературних премій, то, на жаль, часто при їхньому присудженні відіграють вирішальну роль чиєсь “замовне” слово, особисті симпатії, “свій” це чи “не свій” претендент. Ось чому я більше довіряю конкурсам під псевдонімами, де головний козир — сам текст. Якби мав кошти, то організував би конкурс короткої повісті під лаконічною назвою “Українці” — без обмеження часу дії. Встановив би премії для прозаїків імені двох, я вважаю, великих, але недооцінених письменників Архипа Тесленка і Романа Андріяшика — за кращу збірку оповідань і за кращий роман.
— Мова Ваших творів — точна, яскрава, має виразну барву волинського краю. Отже, про мову письменника Володимира Лиса — не тільки як інструмент прозаїка й драматурга, а як дім його буття.
— Недавно знаний український учений?етнограф, доктор філології Віктор Давидюк зізнався, що довго не читав “Століття Якова”, бо боявся… розчаруватися, адже присвятив життя дослідженню мови, звичаїв, традицій поліщуків. І порадів, коли, прочитавши, переконався, що автор не сфальшивив. Але як могло бути інакше, якщо я виріс у тій мовній стихії, серед розкошів поліського фольклору! Для мене мова — це не тільки мій робочий інструмент, а наче ніжний паросток, дитя, яке треба ростити й оберігати. Вважаю, що діалекти — це своєрідні, дуже важливі обереги української мови. Доки вони живуть, доти мова живе, розвивається й збагачується. У Західному Поліссі, де розташоване моє село, можна нарахувати понад сотню слів, які не вживаються ніде, тільки в цій місцевості. У мене навіть є задум укласти живий словник чи словник?повість із цих слів, де розповісти до кожного історію, пов’язану з ним. Дай Боже, аби вистачило сили й часу. Коли мене питають інколи, що можуть зробити письменники для захисту української мови, я відповідаю — насамперед писати гарні твори образною, соковитою, багатою мовою. І ті, хто читатиме такі твори, самі стануть багатшими. А отже, захищатимуть рідну мову.
— Хтось сказав, що “писати — це жити двічі”. Ви з цим погоджуєтеся? Як це відчуваєте?
— Для мене писання, література — це своєрідна психотерапія душі, порятунок від цього складного, жорстокого, часто абсурдного життя. Так, я, коли пишу, мовби переселяюся в інший світ. Тут свої, художні закони, але він не набагато простіший, а часом складніший за світ реальний. Та я пам’ятаю й про інше, сказане теж письменником: найбільше люди не сприймають, навіть ненавидять тих, у кого є власний світ. Я з цим згоден, не раз, на жаль, переконувався у справедливості цих слів. Гадаю, що таке ставлення від того, що простіше жити звичайним життям — як інші, перейматися побутом, нагромаджувати речі й гроші, обдурювати собі подібних. Тоді не виникає запитання — навіщо? Але хтось же повинен творити світ, який змушує хоч про щось думати. Скажу про те, що вважаю важливим: багато теперішніх бід українців від того, що вони мало читають. Я вже не кажу про високу, якісну літературу, а хоча б про ту, яку називають масовою. Кажуть, що серед читачів художньої літератури дві третини — жінки. Може, вони порятують цей реальний світ?
— Як ставитеся до просвітництва і до “Просвіти”? Що хотіли б побажати просвітянам Волині й України?
— Важко переоцінити ту, без перебільшення, величезну роль, яку відіграла “Просвіта” в освіті простого народу, в пробудженні національної свідомості в часи царської Росії, у 20—30?ті роки ХХ століття у Західній Україні при спротиві насильницькій полонізації. Але не меншу роль відновлена “Просвіта” зіграла у вікопомних подіях наприкінці 80?х—початку 90?х минулого століття, коли йшла боротьба не тільки за незалежність України, а й за мову як інструмент потужного відродження нації. Добре це відчув на прикладі Волині й, зокрема, Луцька. Бо ж моя дружина, відома письменниця Надія Гуменюк, ще 1989 року створила один із найбільших осередків Товариства української мови у Луцьку, на початку 90?х очолювала Луцьку міську організацію “Просвіти”, пізніше була головою обласної. Тож луцькі просвітяни наполегливо добивалися переведення російських шкіл на українську мову навчання, заміну численних вивісок українськими, перейменування вулиць, які носили імена комуністичних діячів. А скільки вечорів, присвячених забутим українським діячам, зокрема письменникам, провели! Пригадую, наші донька і син говорили своїм одноліткам, що у нас удома штаб “Просвіти”.
Не можна уявити Україну без “Просвіти” й зараз, коли знову розгорнувся такий шалений наступ на українську мову, культуру, традиції. І бажаю дожити до часу, коли можна буде сказати: все, завдання “Просвіти” виконані, українська мова в Україні належно пошанована, переважна більшість українців національно свідома.
— Література без провінції — це про Волинь. Розкажіть про своїх колег, чиї книги зараз помітні в загальноукраїнському книговиданні. Чи Ви зараховуєте себе до якоїсь творчої групи? Ким означаєте своє літературне покоління?
— На Волині є стільки чудових письменників, аж ніяк не провінційного рівня, що можна говорити і про волинський феномен. Щодо імен, то назву насамперед Надію Гуменюк. Не тільки тому, що вона моя дружина, а тому, що справді багато зробила в літературі. Надія — авторка майже трьох десятків книжок: прози, поезії, драматургії, переможець багатьох всеукраїнських конкурсів, лауреат престижних премій. Щойно повернулася з Києва ще з однією — імені Олександра Олеся, яку отримала за свою поетичну збірку “Голос папороті” й була названа кращим ліриком України.
Шевченківського лауреата Василя Слапчука, гадаю, й представляти особливо не треба — його доробок і в поезії, й прозі належно поцінований і преміями, і критичними публікаціями. В Україні добре відомі імена поетів старшого покоління Віктора Лазарука, Василя Гея, поета і прозаїка Йосипа Струцюка. Плідно працює поетеса, перекладач з іспанської, португальської, італійської й польської мов Олена Криштальська. У селі Овадне Володимир?Волинського району живе й працює людина нелегкої долі Анатолій Махонюк — глибокий афористично?філософський поет. Петра Боярчука часом називають письменником однієї теми, але його повісті, оповідання, нариси про репресованих волинян, про національно?визвольну боротьбу після війни, такі, як “Бій під стінами храму” чи “Крик голодного звіра” багато варті. Як оригінальний сучасний прозаїк?модерніст заявив себе Олександр Клименко, чий роман “Коростишівський Платонов” став явищем. Це ж можна сказати і про поетичну збірку Петра Коробчука “Боса флейта”. Дуже перспективне гроно молодих поетес, серед яких варто назвати насамперед Олену Пашук і Ольгу Ляснюк.
Щодо угруповання, то не зараховую себе до жодного з них. Декотрі намагалися залучити до себе, але співпраця закінчувалася, коли я казав щось добре про представника іншої групи. Мабуть, мені більше підходить таке існування в літературі, яке означила одна молода журналістка у заголовку матеріалу про мою творчість — “Лис, який гуляє сам по собі”. Літературне покоління, гадаю, визначається не часом народження, а близькістю проблем, погляду на літературу як спосіб пізнання світу. Тут мені близькі Галина Пагутяк, Оксана Забужко, Степан Процюк, Марія Матіос, Тарас Прохасько, Євген Баран, Віктор Баранов, Петро Сорока, Мирослав Дочинець, Олександр Жовна, Олександр Вільчинський і ще багато хто.
— Попри гострі соціально?суспільні ситуації, яких Ви не оминаєте в своїх творах, вони — втішні своїм правдивим оптимізмом. Погляньмо разом на українську перспективу.
— Є таке шоу “Україна має талант”, і вона таки його має, попри те, що керівників обирає собі переважно бездарних. А те, що має перспективу, то для мене це однозначно. Українська перспектива — це віра в свої сили, своя дорога, опертя на глибокі народні традиції, той дух, котрий, незважаючи на шалений понад 300?літній тиск, нищення українського народу як такого, дозволив усе ж дивом вистояти, вижити і відродити державу. Символом української перспективи може стати те, що ми бачили на Різдвяні свята, коли молоді люди зі сходу — з Донбасу, Харкова, Наддніпрянщини приїжджали до Львова, Івано?Франківська, Тернополя, Луцька, щоб більше пізнати українські традиції, український дух цих свят. Блиск їхніх очей уже не погасити. Символи української перспективи — це й винаходи юних українських майстрів, які знаходять своє застосування в Україні. Потрібно тільки, щоб важливість цього зрозуміли державні очільники.
Розпитувала Любов ГОЛОТА, Слово Просвіти
Додав nady 25 лютого 2013
