Автори / Тарасик Малкович / Тарас Малкович про поетично-музичні проекти, український кінематограф та новий роман Джоан Ролінг
Останнім часом мені рідко щастить натрапити на поезію, від якої перехоплює подих. Поезію, яка зачаровує, якоюсь дивовижною енергетикою притягує.
Поезію, яку запам’ятовуєш і не хочеш забувати. А щоб це ще й була поезія молодого українського автора – таке й уявити годі. Однак цієї весни мені таки пощастило – адже вийшла друком перша поетична збірка Тараса Малковича «Той хто любить довгі слова». Тарас неймовірно цікава особа – перекладач, поет-верлібрист, добре обізнаний у музичній та кіноіндустрії. Вірші до збірки добиралися доволі довго, перший з яких написано ще чи не сімнадцятирічним студентом. У багатьох із них зауважуєш майже сюрреалістичні образи, які зовсім не нагадують звичний український постмодерн. Остап Сливинський у післямові до збірки сказав так : «Мені подобається, що Тарас Малкович саме такий, нікуди неналежний. Що він перебуває так далеко від традиційної української лірики з її як не баладною рустикальністю, то ніколи до кінця не перетравленим модернізмом, з усією цією нарочито міською атрибутикою».
Тому дуже тішуся, що мені випала нагода відвідати львівську поетично-музичну презентацію Тарасової «Той хто любить довгі слова» і навіть спровокувати його на невеличку розмову про дебютну книжку, українське кіно, новий проект Тома Йорка і навіть більше:
Як у тебе виникла ідея музично-поетичного проекту?
Це було на якійсь черговій тусівці. Ввечері на дачі одного нашого приятеля, де зібралися в основному молоді поети, ми вирішили почитати одне одному свої вірші і от підійшла моя черга, я почав щось читати, а мій приятель, Жене Слов’ян – гітарист, почав награвати мелодії на гітарі, щось дуже ефемерне і сюрреалістичне. Раніше я не зустрічав такого поєднання музики та поезії. Після того імпровізованого виступу я запропонував йому розвинути цю ідею, він погодився. Женя дуже відповідальний в музиці - він погодився настільки, якщо можна так сказати, радикально, що ми відразу почали дуже багато репетирувати, записувати треки. Це абсолютно інша якість життя – коли фактично живеш певним проектом, думаєш щодня про нього. Я просто горів кожною наступною репетицією, бо знав, що ми напишемо і запишемо щось нове – вірш переросте у щось інше, більше. Недавно ми вирішили, що гітари та голосу замало – і додали електронних моментів. Мушу визнати на мене вплинули певні пісні, зокрема нові проекти Тома Йорка. Колись я не сприймав електронних тембрів, а тепер - навпаки. Тож тепер нас троє: додався електронник Богуслав Поляк. Думаю, це довершене тріо, впевнений, що ми не будемо більше розростатися кількісно, лише якісно - писатимемо щось нове: тексти, мелодії. До речі, у трьох із десяти наших треків я сам писав музику – не думав, що зможу так себе проявити, що не могло не втішити – наче вихід на новий, наступний рівень. Нам подобається займатися такою творчістю і думаю, поки нас відверто не закидають помідорами, ми це продовжуватимемо J
Нещодавно ти був на міжнародному книжковому ярмарку в Ляйпцігу. Що ти можеш сказати про присутність України на літфесті європейського рівня?
Присутність України щороку розширюється – як кількістю делегацій, так і наповненням книжкового стенду. Наприклад, минулого року було більше видавців, аніж авторів, і велика кількість книжок. Зараз концепція трошки змінилася – було менше книжок, зате з’явилися IT-технології, стенд називався «Книжки та ІТ-технології з України».
Наприклад, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» цьогоріч презентувала електронну книжку для iPad – «Снігову королеву», випущену трьома мовами, під час презентації біля нашого стенду зібралося чимало німецької та української публіки. Вони виявляли непідробний інтерес, адже книжка справді ефектна: багато природніх рухів можна відтворити за допомогою екрану.
Недавно до нас додому приходили гості з маленькими дітками, і їм дуже сподобалися картини, використані для ілюстрацій «Снігової королеви». Маленький хлопчик підійшов до них і почав намагатися крутити глобус – і дуже дивувався, чому ж він не крутиться. Людина виростає на ІТ-технологіях. На нашому стенді у Ляйпцігу було чимало таких інновацій. Тішить те, що, попри усі можливі перешкоди, Україна крокує у ногу з часом.
А як німецька публіка сприймає виступи українських авторів?
Минулого року Сергій Жадан із «Собаками в космосі» давали завершальний концерт і, можна сказати, порвали Ляйпціг. Зала була переповнена, люди неймовірно захоплено реагували на українську мову, не розуміючи ні слова, але якась дивовижна енергетика зачіпала їх, вони не відпускали Жадана зі сцени. Цього року багато читань відбувалося на українському стенді, однак був один вагомий недолік – на ньому не було мікрофона. І якщо Жадан читав експресивно та емоційно, і був принаймні побаченим, то багато поетів просто читали сидячи і не були почутими.
Одним із завершальних етапів цьогорічного форуму були літературні читання у інсценізованому амфітеатрі у форматі літературного слему європейського рівня – у ньому брали участь представники країн-учасниць літфесту. Усі вони викликали величезну гамму емоцій у глядачів, кожен поет був дуже добре сприйнятий.
Наскільки мені відомо, ти займався кіноперекладами для фестивалю «Молодість», а також для Одеського кінофестивалю. Як гадаєш, український кінематограф уже зрушив із «мертвої точки»?
У мене багато друзів-кінокритиків, які переконують мене, що таки зрушив. І я схильний вірити їм, тому що, на мій сором, я все ж небагато знаю про сучасний український кінематограф. Згадуючи довгоочікуваний фільм Іллєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь», можу сказати, що він цікавий як поетична притча, такий собі артхаусний некомерційний фільм. Але, коли братися до спецефектів, наприклад, – я розумію те, що бракує фінансування, але це не той рівень, який би хотілося бачити для того, аби український кінематограф таки зсунувся з абсолютно мертвої точки.
Разом із Віктором Морозовим ти переклав перший «дорослий» роман Джоан Ролінг - «Несподівана вакансія». Як вважаєш, чим він може зацікавити українського читача?
Роман надзвичайно цікавий – він відкриває дуже багато особливих мікровікон у життя багатьох типових родин Британії. У цьому романі страшенно болісно обігрується жорстокість – жорстокість до приїжджих, зокрема індійських емігрантів, жорстокість до тих, кого не розуміють, до тих, кого бояться. До останньої сторінки жодна тема не залишається повислою у повітрі. Ролінг може дуже довго тягнути певний мотив, і в глибині душі ти починаєш думати: «Коли ж він нарешті закінчиться?» Але на останніх сторінках вона так завершує цю тему, що ти не пошкодуєш, що прочитав попередні 540 сторінок. Саме цим роман і зачіпає.
І наостанок: які найцікавіші книгу, подію, музичну групу та фільм, ти відкрив для себе останнім часом?
За останній період мені трохи бракувало часу на читання, але все ж – Юрій Андрухович «Листи в Україну». Прочитав її, їдучи в Остріг, де відбулася презентація моєї книжки.
Подія – це, напевно, той же Ляйпцизький ярмарок. Я знав, що від минулого року антураж мало чим зміниться, але мені страшенно подобається атмосфера цієї імпрези – така особлива читацька подія, де нема бізнесу, але є кайф для читача. Хоча вхідний квиток доволі дорогий, організатори запровадили деякі цікаві винятки – запропонували безкоштовний вхід підліткам, переодягнутим у своїх улюблених літературних персонажів. Відбуваються своєрідні перформенси – ти ідеш коридорами виставки, а тебе наздоганяє дівчина, розмальована, як Кіт Базиліо, чи хлопець у костюмі бравого вояка Швейка – враження абсолютно несподіване.
Музична група – Atoms Of The Peace з улюбленим Томом Йорком. Кожна його пісня налаштовує на особливий лад.
Фільм – «Я і ти» Бертолуччі – нехай він мені не надто сподобався, але дав розуміння того, як змінився Бертолуччі за усі ті роки, що він не творив, тому я вважаю вартісним те, що мав нагоду подивитися цей фільм.
Фото: Нік Горбань, Текст: Богдана Неборак, Буквоїд
Додав nady сьогодні о 11:56
