Автори / Драматичний театр ім. Марії Заньковецької / А «Грамота» таки пропала…
21, 22, 28 вересня 2013 року
18:00
ПРЕМ’ЄРА
М. Гоголь
«Пропала Грамота»
(кіносценарій І. Драча)
А «Грамота» таки пропала…
Згадуючи своє дитинство, яке пройшло в бурхливі 90-ті, я не можу забути багато речей та подій. Однією з яких був перегляд фільму «Пропала грамота». Не знаю, чим він міг вразити шестирічну дівчинку? Але мій дідусь сказав, що саме ця історія нагадує йому, що ми з козацького роду. Що він тоді мав на увазі, я не зрозуміла, але усвідомила, що козаки були непростими людьми. Тоді я ще не знала, що доля приготує мені несподівані зустрічі та знайомства пов’язані з цією історією. А тим часом, повіривши у казку, я малювала у своїй уяві фантастичний світ сповнений пригод, неймовірних зустрічей, яскравих вражень, сміливих людей, дивовижних королев та відважних героїв. А й справді… Чому б і ні?.. Козаки – це одні з найвідоміших і найзагадковіших феноменів українського народу. Вони – наші легендарні та міфічні герої. Стародавня Еллада відкрила світові доблесні подвиги Геракла, Тесея, Персея, Ясона та інших і ми до цього часу підтримуємо життя їхніх історій. То чому б не плекати власне коріння, адже український міф дуже часто пов'язаний з козаком – козаком-характерником і його пригоди не менш небезпечні, героїчні та цікаві.
Пройшли роки, проте моє захоплення історією про «грамоту» не згасло. «Ми з козацького роду…» - лунало відгомоном у моїх думках. Так, це правда. У кожному з нас живе частинка цих загадкових людей, які не боялися смерті, вірили у Всевишнього та могли подолати темні сили. Якби кожний з нас, хоч на хвилинку, задумався про це, лише на маленьку мить… Це ж ідентифікація себе, як частки великої держави України. Це те, що мусить розпалювати в нас вогонь гордости за своє минуле і бажання творити, попри всі перешкоди, майбутнє. Якщо вірили вони, йдучи на смерть, то що таке з нами? Можливо ми не хочемо згадувати? Можливо нам зручно забути?
«Пропала Грамота»… Це так символічно…
Сьогодні ми можемо лише намагатися зберегти нашу пам’ять. Козаки стали не просто частиною історії, вони тісно вплелися у складний візерунок культурної спадщини, мистецтва. Одним маленьким шматочком цієї констуркції є історія «Пропалої Грамоти». Цю історію вигадав непересічний чоловік, а людина високого інтелекту та максимального божевілля – Микола Гоголь. Відомо, що він не був байдужим до усілякого надприродного. Другим кроком стала екранізація цього Гоголівського марення і на екрані постали самобутні особистості. Це трапилось не тому, що такими вони були прописані на листках паперу великим майстром прози, а тому, що виконавці ролей мали у собі той вогонь козацтва, який надихнув їх. І Федір Стригун, і Іван Миколайчук мали сміливість відкрити містичну природу українського міфу про козака. Аполітична історія, яка руйнує кордони між реальністю та вигадкою. Хочу подякувати їм і низько вклонитися за те, що вибороли нам право бачити цю роботу. Свого часу Радянська влада забороняла показ фільму: цензура не пропускала через прояви націоналістичного духу. Їм не було вигідно, щоб українці відрізнялися від інших і мали свою власну думку. Проте фільм таки вийшов на великі екрани, допомогли певно характерники, правда були вирізані деякі сцени. Пригадую слова Марічки Миколайчук, яка сказала, що для Івана (Миколайчука) було справою честі відстояти кінострічку. Пройшли роки, фільм став ностальгічним спомином не тільки про козацтво, але й про тих людей які його творили. Тепер ми зрідка можемо побачити його на голубих екранах телевізорів у не рейтинговий час. Так не має бути.
«Пропала Грамота»… Це так символічно…
Напевно козаки таки великі чаклуни, адже вони, як справжні міфічні боги вміють відроджуватися подібно до Осіріса. Цього разу грамоту шукатимуть в театрі. Мистецтво правдивої омани зазіхнуло на вічну тему боротьби праведних з грішними і запросило козаків на сцену. Велике воскресіння чи реінкарнація відбудуться в Національному театрі ім. М. Заньковецької. Велика сцена театру бачила багато легендарних постатей Козацького періоду України, але жодного разу на неї не ступали «ті» козаки, а саме: міфічні характерники.
А тепер трішки підніму завісу і розповім, що я побачила. Як відомо режисера можна дорівняти до творця. Чому? Бо він перетворює прозу на живий текст, мертві букви на рухливий живий світ. Що ж казати, коли історія вже була оживлена? У такому випадку відповідальність ще більша, адже потрібно створити щось своє, не забувши звісно того, що було створено раніше. Вадим Сікорський ризикнув стати містиком і вдихнути життя у «грамоту», що дрімала, розбудити її від сну. Можу сказати, що спосіб існування акторів такий самий несподіваний, як і ця історія. Різні ж варіації пісні «Діду мій дударику…» ніби навмисно, крок за кроком, відкривають фантастичну різнобарвність здібностей українця. А щодо самих героїв… то в них ви не знайдете і натяку на кіношних. Це дуже добре, адже кожний з них спробував знайти в собі той містичний вогонь і зарядитися його енергією. Найголовніше, щоб актор ішов від себе, не грав, а жив, був справжнім, вірив у те, що він робить і не був фальшивим. Гадаю це їм вдається, а інакше бути не може, козаки не дозволять. У кожному театрі має бути щось надприродне, гадаю «Пропала Грамота» М. Гоголя (кіносценарій Івана Драча) займе це місце, а сила характерників піде на благо самому театру. Адже хто нас захищатиме під невидимим покровом, як не наші легендарні предки.
«Пропала Грамота»… Це так символічно…
Олеся Галканова
Фахівець із зв’язків з громадськістю
та роботи з пресою
НАУД театр ім. М. Заньковецької
Додав nady 19 вересня 2013
Про автора
Офіційний рік народження театру — 1917-й. Першу свою виставу («Пригвожденні» Винниченка) актори зіграли 16 вересня. Згодом театр перейменовують у Державний народний театр, Український народний театр, Народний театр...
