Увійти · Зареєструватися
 

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Любко Дереш / «Я зрозумів, що я письменник»

Цієї осені письменник Любко Дереш, автор культового «Культу», ескайпістського «Наміру», розкритикованої «Голови Якова», якого всі звикли вважати «підлітком-вундеркіндом», намагається дорослішати – принаймні так його намагаються представити читачам, пропонуючи одразу дві нові книги: «Миротворець» і «Остання Любов Асури Махараджа». Отже, оновлений Любко Дереш, «перетворений» автора, «цинік, якого переконали», письменник, який, врешті, «знайшов себе і свій обов’язок».  Любко Дереш – чи не наймедійніший представник сучасного літературного процесу. Інтерв’ю з ним рясніють безліч видань, він частий гість на радіо і телеканалах. Мав нагоду поспілкуватися з ним і «ЛітАкцент».

— Нещодавно ви презентували дві нові книжки — збірки повістей і оповідань «Миротворець» та «Остання любов Асури Махараджа». До цього тривалий час мовчали. Чи можна цей період назвати переосмисленням, набуттям чогось нового, того, що змінило Дереша часів «Культу» і «Наміру» на того Дереша, який прочитується зі сторінок тепер?
— Перетворення для мене відбулося в процесі написання книги «Голова Якова». Ця книга давалася нелегко й писалася не зразу. Вона виникла на залишках роману «Як стати Богом і не заплакати». У процесі якогось борюкання, вовтузіння з цим романом я дійшов до ряду питань, що потребували відповідей, зокрема, хотів з’ясувати, навіщо я пишу, чи варто писати взагалі. І, зрозумівши, що, в принципі, є сенс, щоб писати, наприклад — для читача, я усвідомив, що можна писати для себе, а можна писати для інших.  Коли пишеш для інших, то маєш що віддавати — й зникає момент користі. Якщо не хочеш нічого отримати навзаєм. Багато речей спонукало до того, аби продовжувати писати. Читачі теж на щось чекали. Сама книга стала певним бар’єром, коли я зрозумів, що продовжуватиму писати, без огляду на те, як це буде сприйнято, яка винагорода мені за це буде —  чи це буде якось оплачуватись грошима, чи не буде оплачуватись, чи буде слава, чи ні. Коли ці речі відпали, я зміг закінчити «Голову Якова», а разом із нею перейти до якихось нових етапів і нових творів. Я почав писати оповідання й повісті. Мабуть, завершенням цього процессу, його апофеозом, стало написання «Останньої любові Асури Махараджа». За порадою свого літературного агента, Анетти Антоненко, цей набір текстів, що був створений після «Голови Якова» й досі, ми розбили на три частини. Дві з них – це саме ті книги, що вийшли. Ще одна частина – збірка оповідань — готується до друку. Це те, що мало би вийти десь навесні.

— В інтерв’ю для Української Правди ви сказали про «Голову Якова» таке: «Ця книга написана з дещо егоїстичним підтекстом, у тому плані, що я розумів – хтось цю книгу може не сприйняти. І в цьому проявилася безпардонність мене як автора». Чого коштував вам такий ризик? Чи був він виправданим, як вважаєте?
— Думаю, бувають такі моменти, коли ми не можемо вибирати. Для мене вибір полягав у тому, чи писати далі, зокрема, чи видавати цю книжку, яка вже є, чи припинити писати взагалі. Писати далі означало якось позбутися цієї книги. Залишити її десь на потім означало не здолати цього бар’єру. Я просто відчував, що потребую цим поділитися. У самій «Голові Якова» є епізод, де один брат повчає іншого. І він повчає його образом із Бхагавад-Гіти. Дуже напружена драматична ситуація: дві армії, має відбутися грандіозна битва, і полководець однієї з армій запитує у свого колісничного – Крішни, – як йому вчинити у цій ситуації, адже мають битися родичі з родичами, оскільки на протилежній стороні його дядьки, брати, діди, вчителі – усі люди, яких він любить і шанує. І питання – чого вартуватиме його перемога, якщо вони всі загинуть? Якщо його руки будуть у крові його вчителів і родичів, чи зможе він насолодитися тим царством, яке здобуде? Так само для мене виникало питання, чи варто мені битися, чого я досягну, коли від мене відвернуться прихильники, якщо я не зможу виправдати їхніх очікувань. На що Крішна відповідає: «Іди і бийся. Ти — воїн. Твій обов’язок битися. Вони й так уже всі мертві. І якщо не ти це зробиш, то хтось інший це зробить, але я хочу, щоб це зробив саме ти. Іди й роби це». Так я знайшов для себе відповідь у цьому образі. Я зрозумів, що я письменник. Мій обов’язок – писати.

Любко Дереш. Миротворець. - Львів: Кальварія, 2013

Любко Дереш. Миротворець. – Львів: Кальварія, 2013

— Мабуть, у кожного письменника є страх перед своєю аудиторією, своїми читачами. Я маю на увазі страх розчарувати, певне пов’язане з цим хвилювання, як в актора перед виходом на сцену. Чи відчували подібне ви після виходу «Голови Якова», про яку так негативно відгукувались критики?
— Хоч це й дивно, але ні. Я не хвилювався. Але такийстрах є . Цей страх – це той виклик, який потрібно пройти кожному письменникові. У цьому страху письменник занурюється в себе. Там, усередині себе, він може побачити, що він по-справжньому хоче дати і що він хоче отримати від читача. Якщо письменник вирішує, що він хоче більше дати, аніж отримати, якщо в його мотиваціях зникає цей момент користі – він долає цей страх, бо як можна боятися отримати відмову, якщо ти не хочеш нічого взяти від людини, а хочеш тільки щось їй дати, хочеш їй послужити, подарувати їй любов, щастя. Для мене це саме такий спосіб – я хотів і продовжую бажати ділитися тим натхненням, яке в мене є. І вже не так важливо – сприймуть це чи не сприймуть – є обов’язок писати.

— Із «Миротворцем» читачі вже могли частково ознайомитися ще до виходу книги на ваших читаннях, але відомо, що спершу назва була іншою – «Яскравіший за тисячі зірок». Що стало вирішальним у зміні назви? Чому акцент змінився?
— Було кілька варіантів назв збірки – серед них і «Пісні про любов і вічність» (оскільки збірку було розділено на шматки). Врешті, я знайшов хорошу назву для новели. За її ж назвою і видано збірку. Вона є центральною.

— Перше оповідання зі збірки «Миротворець» розповідає про мовознавця, філолога, засліпленого пошуками істини. Тішить локація – старенький Львів 1930х- рр. Ви самі любите Львів? Чим це місто є для вас?
— Львів — дуже миле місто. У ньому є багато шарів, островів, власне, невидимих островів, які існують у різні часи, у різні епохи, і ці острови час від часу, буває, не перетинаються. Безумовно, дуже цікаво походити по Львову з людиною, яка знає про ці острови, яка може тебе провести від одного до іншого, тоді Львів тобі розкривається своєрідним букетом, розцвітає квіткою. Зараз Львів — це все таки форпост, як не дивно. Він буде довго залишатися цим форпостом, маяком. Можливо, навіть не стільки у такому культурно-інтелектуальному плані, скільки більше в плані стосунків. Мені здається, Львів зараз щодо цього дуже просунувся. Те ставлення, яке Львів дає гостям міста, дуже цінне. Інтелектуалізм уже не настільки важливий зараз. Україна більше потребує зразка доброго ставлення, гостинності.

— В одному інтерв’ю ви говорили, що «Письменник має пройти свою Одіссею ідей, щоб відчути тонке життя інших людей». Чи варто це розуміти як випробування ідеями? Які випробування переживаєте ви?
— Безумовно, це випробування-мандрівка, у яку письменник відправляється і спокушається різними темами. Усі ці теми представляють собою світове дерево. Усі історії можна скласти в один сюжет, адже вони всі перегукуються схожими образами, якимись ситуаціями, певною драмою. Це велетенське дерево, яке має своє коріння, має своє віття. Письменник мандрує  від гілок до коріння. Що глибше він вникає в суть, що більше він доходить до кореня цього дерева, то глибше він занурюється, зближається з цими атомами людської психіки. Він розбирає ситуації, людські персоналії на складові. Коли він розбере врешті людину до атома, коли він розбере життя до атома, коли він розбере до атома ці життєві конфлікти, що трапляються в людини, тоді він зрозуміє якусь єдину основу для всіх явищ і всіх історій. І тоді єдина основа, цей корінь спільний, буде знайдено — залишається тільки його поливати, поливати і зрошувати, щоб дерево росло собі. У цей момент відбувається певний перелам у творчості письменника. До цього йому був супутній гострий інтелектуалізм, коли він часом міг би входити у якісь інтелектуальні схеми, коли там усе  по поличках, усе дуже чітко розписано, багато інтертексту, багато якогось такого дискурсу, наративу, суворої академічності, коли доходить до цієї спільної основи, він стає більш філософським, він стає людяним  і він звертається більше до себе, до таких базових речей, зрозумілих навіть тим, хто не читав Деріду й Барта.

Любко Дереш. Остання любов Асури Махараджа. - Київ: Нора-Друк, 2013

Любко Дереш. Остання любов Асури Махараджа. – Київ: Нора-Друк, 2013

— Заголовок одного з ваших інтерв’ю є таким: «Любко Дереш: я — людина егоїстична, аморальна й цинічна». Егоїсти всі ми, про мораль – вона у кожного своя, а от щодо цинізму, то ви самі ж говорите, що цинічні люди – глибоко розчаровані люди.
— На той час, коли я це говорив, десь у 2007-2008, тоді я дійсно переживав досить велике розчарування у тому, чим я займаюся в культурі й літературі зокрема. Також у спілкуванні з людьми, у плані того як воно мало би відбуватися. У принципі, це видно за романами того часу. Роман «Намір» — це такий собі ескейпістський роман, «Трохи пітьми» якоюсь мірою мізантропний теж. Але пройшовши певний життєвий досвід, якось цей цинізм вдалося перерости, поглинути в собі, прийняти. Насправді цинізм виростає з того, що люди щось відкидають, вони дуже сильно поляризують світ, думають, що він мусить бути або чорним, або білим. І коли вони дуже розчаровуються в цьому білому, то різко входять у чорне. Це і стає оцим цинізмом. Циніки — вони насправді романтики. Вони хочуть, щоб їх зачарували й переконали, що насправді все не так, як вони собі думають. Доктор Хаус — яскравий приклад такого циніка, який очікував на кожному повороті сюжету, що хтось його переконає у зворотньому. Я — один із тих циніків, яких змогли переконати (сміється).

— Чи вважаєте ви письменницьку діяльність безкомпромісною? І що це – недолік, чи, радше – перевага?
— Якщо розуміти під цією безкомпромісністю те, що письменник не повинен поступатися своїми ідеалами й цінностями, то я думаю, що інтелектуальна чесність письменника – це його кредо, це те, що повинне бути на робочому столі, вирізано, вишкрябано циркулем або витатуйовано. Одне слово, якщо письменник втрачає здатність відповідати за слова, які він говорить, то він автоматично потрапляє до розряду зовсім інших письменників, і, як мені видається, читач шукає у творах письменника саме достовірність, він шукає якоїсь правди. Навіть якщо це найзаматерілеше фентезі, там людина все одно шукає якоїсь такої  правди, яка заторкує його душу, щось глибоко в ньому. І доки письменник береже відповідність своїх слів і вчинків, він може вкладати у свої твори цю правдивість. У цьому плані проявляється якраз оця безкомпромісність.

— Чи доводилося вам відчувати на собі статус письменника? Як ви ставитеся до того, що багато представників літератури стають медійними персонажами?
—  Думаю, що медійність у наш час неминуча. Особливо для письменника, який змушений якось доносити про свої твори до людей, не просто чекати, коли люди самі прийдуть, а якось промовляти, акцентувати увагу на своєму творі. Звичайно, ця медійність дуже сильно зобов’язує. Ти мусиш мати якийсь сильний месидж, сильне повідомлення для людей, аби звертатися до них через медія. Все це змушує письменника сильно задуматися, що я хочу сказати і глибоко заглянути в себе, глибоко пошукати в собі те цінне, чим би хотілося поділитися.

— Побутує думка, що справжній літератор повинен бути незадоволений своїми книгами. Він повинен постійно брати нову висоту, щоразу починаючи з нуля. Чи погоджуєтеся ви з цим? Чи задоволені ви своїми книгами?
— Ні, я теж, мабуть, потрапив зараз у категорію незадоволених своїми книгами. Є один момент — він стосується самого процесу написання книги. Коли письменник пише і відчуває, що ця книга приносить внутрішнє щастя, якесь таке внутрішнє напоєння цим процесом, якщо ти відчуваєш, що це не порожній час, не порожні дії, а що це чимось налите, якоюсь твоєю внутрішньою вагою, ти ділишся душею і розумієш, що це недаремно. Тоді ти задоволений твором. Але досягти якоїсь такої повної, ніби один до одного попадання, що те, що лежало на душі, на серці, й те, що вийшло один до одного пасувало – у мене ще такого не трапилося. І хоча є якісь пробої, де ніби вдалося, але шорсткість якась ще є. Вона потребує удосконалення. У цьому плані, звичайно, хочеться ще і ще, йти далі і досягати більш глибокого ефекту, кращого.

— Ви багато мандруєте, ви були тривалий час  в Єгипті, потім мандрували Індією і якось вас запитали, чи змогли би ви жити в Індії, на що ви відповіли так, аргументуючи це тим, що «умови життя там кращі, ніж в Україні».  Що саме ви мали на увазі? Можливо не стільки економічну сторону питання, скільки духовну?
— І економічну також. Ціни там суттєво нижчі, ніж у нас, — і на житло, і на продукти. Різноманітність останніх набагато більша. Значно менше сміття там продається у магазинах.  Клімат кращий, кращі стосунки просто на вулиці. Люди якось значно більше налаштовані мирно.

— Мені здається, там значно менше таких похмурих облич, як у нас тут. 
— Менше, справді. У нас клімат важкий, у нас їжа нікудишня. А як тут будеш веселий, якщо воно все не перетравлюється? Щодо духовного, то насправді в нас духовний клімат теж на висоті. Саме ситуація постійної напруги в Україні дає людям змогу успішно жити своїм внутрішнім духовним життям і не чіплятися так сильно за матеріальний світ, як це роблять у Європі. Я був на піврічній стипендії  в Польщі й мав нагоду спостерігати досить сумну картину: люди свято вірять у матеріальний успіх, матеріальний прогрес і дуже дивуються, коли вони потім старіють і помирають. В Україні є можливість задуматися завчасу про те, що ти будеш хворіти тут «по-любому», що ти зістаришся тут швидко, і що навіть якісь там примочки тобі мало допоможуть, і що ти помреш, і на твоєму місці потім колись навіть шосе прокладуть, і не гикнеться їм. Це все змушує шукати серйозніших поглядів на життя — якщо все так погано, а що ж тоді  я можу цьому протиставити, як жити гідно, як жити так, щоб не виводило з себе, як не втрачати людського обличчя і як не стати твариною. Як не зіпсуватися й не скурвитись.

— Для вас важливе значення має робота з культурою. У зв’язку з теперішнім її станом це зрозуміло, адже нам зараз потрібно працювати над нею, зважаючи на те, який кризовий період вона переживає. Все менше людей читає, відвідує виставки, ходить у театр. Як на мене, не вистачає якоїсь «хорошої» культурної пропаганди. Що про це думаєте ви і яка пропаганда нам потрібна?
— Найкращою пропагандою є наш власний приклад — це однозначно. Найбільше впливу на людей має приклад великих, наділених владою, наділених багатством, славою, наділених силою у цьому світі, знанням. Це ті люди, які так чи інакше зараз називаються елітами. Якщо ці люди будуть подавати приклад відповідний, якщо вони будуть розказувати, як вони багато читають, якщо вони будуть прикладом своїм показувати, як вони ходять у кіно, якщо якась зірка естради буде розказувати, що вона не просто ходить у клуб, а відвідує культурні заходи, буває в театрі, на виставках, читає книги. Якщо цим будуть займатись чиновники, якщо ми будемо бачити, що вони цікавляться не тим, чим вони цікавляться зараз, якщо вони будуть значно більше в культурі, — це буде дуже серйозною пропагандою. Найкращою пропагандою. Інакше навіть щит «Читай більше» на кожному кроці не переконуватиме нас, якщо ми будемо бачити, що владу мають ті, в кого є айфон і багато грошей. Ми не будемо вірити, що це має якусь вартість у житті. Будемо маргіналами, які просто виховані в добрих сім’ях і яким це просто прищепили, привили в дитинстві.

— Нещодавно, ви разом із Кшиштофом Зануссі відкрили ІІ Міжнародну експертну сесію, яка оголосила перший національний грантовий конкурс «Інтелектуальний капітал України». Ви є членом журі. Це для вас новий досвід у цій сфері?
— Я брав участь у кількох подібних сесіях, зокрема, в установчій сесії цього фонду ще до створення самого конкурсу. Брати участь у складі журі для мене в новинку. Це буде новий досвід. Але я намагатимуся своїми сильними сторонами принести якесь потрібне зерно, якого бракуватиме іншим людям серед журі для оцінювання справді достойних. Це якраз один із таких хороших прикладів проектів, які мають шанс якось простимулювати інтерес до культури, всього, що пов’язане з інтелектуальністю, те, що може надати ваги читанню зокрема.

— За фахом ви – економіст. І, мабуть, вельми втішені з того, що за фахом не працюєте. Що сказали ваші батьки, коли ви вирішили присвятити себе письменницькій діяльності? Вони були налаштовані ліберально до вашого бажання «самовиховатися»?
— Розуміння того, що я займатимуся літературою, з’явилося не одразу. Я мусів закінчити 5 років університету, написати 5 книжок, аби зрозуміти, що якийсь відгук від людей є, що цим потрібно займатися серйозно. Мені здається, що по-справжньому батьки тільки зараз почали приймати те, що я пишу, те, що це таке ремесло, такий фах, що це не пов’язане з якоюсь миттєвою славою, з речами зовнішніми, що це – професія, спеціальність. Як казав Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова», жодна професія не є «постидною». Бути письменником — це також фах. Він обережно ставиться до слова «письменник», називає його «літератор». Літератором може бути кожен. Я — літератор, я пишу книги, це мій фах. «Письменник» тільки тоді, коли є певний вклад у скарбничку культури. Я гадаю, мусить ще минути певний час, перш ніж я зможу згодитися, що я письменник. Ще вище стоїть поняття «автор». «Автор» — коли ви вже дійсно відзначилися в світовій культурі, коли ви зрівнялися з якимись величинами, якимись Еверестами чи Монбланами людського духу і ви можете їм адекватно відповідати. Але літератор – why not?  Ти можеш писати, ніхто не забороняє. Це так само шанобливо, як класти плитку, бути вчителем чи лікарем.

— Як ви ставитеся до критики?
— До критики я ставлюся з великою повагою. Спершу я трошки звірію, буквально на кілька секунд, а потім намаюся почерпнути корисне.

— Критика — вона є різна. Є конструктивна, а є…
— А навіть не конструктивна — вона теж конструктивна, якщо ти конструктивно налаштований на неї. Навіть якщо людина дає тобі якусь емоцію неконструктивну, ти можеш зрозуміти, в чому ця емоція, що людину заділо, що її збентежило. Це навіть може бути більшим уроком, ніж конструктивна критика, де все прозоро. Уміння працювати з критикою — ціле мистецтво. Я його пробую опанувати, воно дуже цінне. При правильному використанні критика може дати великий поштовх для внутрішнього розвитку, бо це ще завдання — визнати, що в тобі це побачили, нехай навіть, якщо здається, що не справедливо, то значить, що десь щось є все таки. Значить, є на що звернути увагу, є куди копати. А в нас в Україні критика постійно дає матеріал — і це супер, вона дійсно працює на прогрес української літератури.

— Головний герой «Миротворця», винахідник атомної бомби, спостерігаючи за вибухом, за спалахом, ніби усвідомлює, що він наче торкнувся самого Бога. Якби ви зустрілися з Богом, що би йому сказали?
— Сказав би: «Боже, який же я дурень».

Розмовляла Анастасія Сидько, ЛітАкцент
 

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/11/04/ljubko-deresh-ja-zrozumiv-scho-ja-pysmennyk/">ЛітАкцент</a>

 
 

Додав nady 04 листопада 2013

Про автора

На початку нового тисячоліття у в’яло текучому сучукрлітпроцесі сталася помітна подія, привід для дискусій, як мінімум, на кілька років наперед. Привід на ім’я Любко Дереш.

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска