Учасники

Мандруючи південним степом, ніколи не промайнеш межу, що відділяє Гуляйпілля від решти території Запорізького краю. «А ви помітили, у нашому районі практично немає пострадянських руїн?!» - з гордістю зазначають місцеві мешканці. І справді, десятки сіл перетнули з півдня на північ району – до самого кордону з Донеччиною – і жодного разу не побачили тут картини, що стала, на жаль, типовою для українського села: зруйновані ферми та занедбані токи.

Звісно, не все так просто й радісно на батьківщині легендарного Нестора Махна… а втім – приязно тут завжди… Попри те, що, після розгрому повстанської армії Батька Махна, на початку 20-х років ХХ століття, більшовики вивезли ВСІХ жителів Гуляйполя (тоді – Гуляй-Поля) і навколишніх сіл. До Сибіру.

Після років поневірянь на чужині декому таки вдалося повернутись до «Махнограду», дехто – загинув у дорозі чи від суворих сибірських морозів… але нині у Гуляйполі вряди-годи зустрінеш людину, котра б не розповідала гостю сімейних легенд та історій, пов’язаних із участю близьких родичів у повстанській армії Нестора Махна. Бо Батько Махно для Гуляйполя – то вже бренд, за яким його носія можуть ідентифікувати у світі.              

Люба Геньба – директор місцевого краєзнавчого музею, де, звісно, існує окрема експозиція, присвячена Махну і махновцям. Людина творча, натхнена, пані Люба сприймає Батька Нестора як постать, гідну піднесення й оспівування… а відтак – зовсім не тішилась вона з того, що у 2005-2009 р.р. у Гуляйполі відбувалися галасливі й безшабашні, навіть скандальні, фестивалі молодого українського андеграунду, «освячені» присутністю нардепа Олеся Донія та МО «Остання барикада», а також сучасних «поетів-махновців» зовсім іншого штибу, аніж містечково-академічні місцеві поети.

Серед відомих – Едуард Драч, Сашко Лірник, Сергій Жадан, Артем Полежака, Олександр Ірванець та інші. І кожен такий «День Незалежності з Махном» збирав на центральному стадіоні Гуляйполя «індепендів» з усіх кутків України, заїжджали на махновський вогник і сусіди-росіяни та білоруси. Місцеве населення, а надто ж – ті, хто мешкає навколо стадіону, з нетерпінням чекало чергового «Махнофесту», позаяк ціни на житло у ці дні дорівнювали кримсько-сезонним. Зате і насичена дводенна програма фестивалю могла надовго задовольнити спрагу поціновувачів еклектичного українського постмодерну. Все завершилось за 4 роки (за іронією долі – саме стільки часу наводив жах на усіх, хто хотів поживитися хлібом степової України, Нестор Махно).             

…Від дня народження Нестора Махна минуло 125 років. Численні літературні твори й наукові дослідження про Махна і махновщину ставлять дедалі-більше запитань. Переймаються з’ясуванням правди й місцеві краєзнавці. Кілька років тому познайомились з Олексієм Власенком, істориком – за фахом і покликанням, з діда-прадіда гуляйпільцем. І от що почули від нього: «Час говорити й писати про поводирів, пастирів і зрадників Махна! В літературі це питання дуже ніжно обходиться, обігрується… Нещодавно вийшов 4-х-томник Івана Скирди, котрий нарешті підняв це питання. Зокрема – про те, що один із «поводирів» махновців до Румунського кордону – Лев Зіньковський – опинився поза табором, в якому надовго «застрягли» махновці разом із Батьком та його дружиною Галиною. Він навідувався до них і навіть приносив золоті обручки для продажу… а повернувшись в Україну – очолив Одеську ВУЧК. Отже, дуже багато «чому?» … Так, він був репресований – потім, коли вже здав державі золото Махна… але сини його – у сталінські часи закінчили військові училища й дослужилися до полковників. Ви вірите у такі дива?... А коли Фрунзе ловив Махна – маршрути руху його загонів супроводжували надійні люди, і доки карта його переміщень не потрапила до червоних – він був невловимий… а доступ до цієї секретної карти мали лише троє: сам Нестір, Білаш і Зіньковський. От і зважте. Не стверджую – тільки-но ставлю запитання».

Втім – гуляйпільці звикли радше відповідати на запитання, що ставить життя, аніж завдаватися ними. Так, 5 років тому, до 120-ї річниці Нестора Махна, в райцентрі, на вулиці Трудовій, 144, у старенькому селянському обійсті (кінця ХІХ - початку ХХ століття) з’явився невеличкий пам’ятник: присів Нестір на лавці під віконечком, оперся на шаблю, похилив голову та й замислився: «чому ж так вийшло?»…  

Так просто й щиро «про Нестора» тут ще ніхто не робив. «Ми зробили із хлопцями те, про що так довго гомоніла громада, – зібрали гроші та поставили цей пам’ятник Несторові Івановичу, – каже голова ГО «Гуляйпільська громада», приватний підприємець Сергій Левченко, - Тому що розмов упродовж багатьох років було багато, а діла – ніякого. Зібралися з місцевими підприємцями, скинулись грішми – хто скільки міг – запросили із Запоріжжя архітектора (Владилена Дубініна) і до 120-ї річниці зробили таку гарну справу: на подвір’ї брата Махна, Карпа, встановили цей пам’ятник, що був спроектований спеціально для цього місця. До речі, деякий час у цьому будинку жив і сам Нестор Махно. Ми з хлопцями також відремонтували й сам будинок – зробили нову покрівлю, відремонтували причілок, навели лад у дворі, щоби людям було приємно тут бувати. Та й щоб цей будинок ще довго радував гуляйпільців – йому вже більше ста років, у Гуляйполі залишилося небагато таких будинків».

А вже через рік – у 2009-му, на останньому в історії Гуляйполя (4-му) фестивалі «День Незалежності з Махном» Юрій Луценко «урочисто відкрив» біля районного будинку культури точнісіньку копію – бронзового брата-близнюка Нестора Івановича, що сидить на братовому подвір’ї на Трудовій, 144 … Тільки цього – «посадили» обличчям до входу, а спиною – до людей. Іронія долі чи останній фестивальний «прикол» «Останньої барикади» та її очільника пана Олеся?             

Власне, чудес у Гуляйполі вистачає і без втручання столичних митців: приміром, 5 років тому, на офіційному святкуванні 120-річчя Махна, у дворі краєзнавчого музею встановили точну копію славнозвісного махновського винаходу – тачанку! Щоправда… у півтора рази збільшену, порівняно з оригіналом, що стоїть у самому музеї. За цей час «велика гуляйпільська тачанка» вже встигла не тільки зацікавити туристів, а й потрапити до Книги рекордів Гіннеса. До речі, викували її на місцевому механічному заводі, за ініціативою ще одного з нащадків соратників Нестора Махна – Анатолія Семенюти, нинішнього директора мехзаводу.            

На території Запорожжя існувала й друга столиця махновського руху, Новоспасівка, де й досі зберігається чи не єдиний в Україні меморіал махновцям (зведений, до речі, ще у 60-ті роки ХХ століття). Новоспасівка – нині село Осипенко, що на Бердянщині, - уславилось у повоєнні роки тим, що є місцем народження героїчної льотчиці Поліни Осипенко. Але пам’ятник у центрі села – поставили після війни, все ж, не їй, а повстанцям, котрі загинули у боях із білогвардійцями на початку 20-х років.

Сільським краєзнавчим музеєм опікується людна, віддана своїй справі – Ігор Буряк. Екскурсії віщим таврійським степом, організовані співробітниками Осипенківського музею, завершуються саме тут, біля меморіалу махновцям. Для багатьох – його наявність на Південному Сході України вже сама по собі є відкриттям. А втім – на траурній церемонії прощання із загиблими повстанцями восени 1919-го року був присутній і сам Батько Махно. На фото Новоспасівського полку, що зберігається у музеї донині, Нестор Іванович (п’ятий в колоні кінного строю) салютує шаблею полеглим героям.

Дайте нам землю й залиште у спокої!

«Дайте нам землю й залиште нас у спокої!» – вимагали від держави українські селяни на початку ХХ століття. І були почуті Нестором Махном. (Ще влітку 1917-го, повернувшись після ув’язнення та знайомства з апологетами анархізму в Росії, Махно виступив у ролі експропріатора експропріаторів – зі своїми загонами добився вилучення й розділення усіх довколишніх поміщицьких земель. Зауважте: розподіл земельних ділянок відбувся майже за півроку до жовтневого повстання у Петрограді. Землевпорядкування й місцеве самоврядування на підконтрольних махновцям територіях відбувалися на засадах анархо-комуністичних (горизонтального управління власністю).

«Дайте нам землю й залиште нас у спокої!» - кажуть державі селяни 100 років по тому. І вже чомусь не дивує, що співчуваючих анархічним ідеям Махна стає в Україні дедалі більше. «Анархісти – це не патлаті бандити, котрі ганяють на тачанках, пиячать та грабують населення. Це - освічені люди, котрі не визнають держави, а прагнуть «третього шляху» - виступають за реальне щастя й свободу усіх людей! Вважаю, що ця ідея може посісти одне із чільних місць серед інших, що їх розглядає нині наше суспільство», - ділиться думками запорізький анархіст, блогер Вадим Тихонов, - А ми ще повернемось із хлопцями до цієї розмови. На день народження Нестора Івановича».

Джерело: Лариса Мала, Тиждень.UA