Учасники

Можливо, десь там з-за столу і може здатися, що в літературі триває традиційне зимове затишшя.

Але поза межами трапез і сімейного поїдання ритуально великих кількостей їжі стає очевидно, що процес таки іде.

Як мінімум, важливо не проґавити нової цифровоїлітературної прем’єри.

Маю на увазі цікаву новинку – електронну книжку "Котигорошко" із інтерактивною живою графікою.

Окрім традиційної та на пам’ять відомої казки – цілий візуальний і звуковий світ. Я, наприклад, відчула себе повноцінною учасницею казки, де котик муркає, борщик вариться, вітер дме, а Котигорошко перемагає змія.

Непогана альтернатива телевізору, гратися можна цілою родиною.

З інших цифрових подій – продовження публікації фрагментів найсвіжіших рукописів. Цього тижня на "Українській правді. Життя" - нова книжка Галини Вдовиченко "Інші пів’яблука".

В більш "традиційних" формах теж є свіже та добре. Цього місяця на "Українській правді. Життя" - ще дві дуже цікаві новинки.

Сергій Жадан. Месопотамія (КСД)

Нова книжка Сергія Жадана – це ніби і збірка оповідань, а ніби й роман.

Але почнемо з назви. Месопотамія кожному, хто читає цей текст, відома зі шкільних підручників як Межиріччя. Тож не випадково місцем дії в "Месопотамії" є місто, що "стояло на пагорбах, в межиріччі, омиваючись із двох боків руслами".

Тут особливий плин часу, особливий темп руху і відтінок повітря. До речі, відголоски подібного хронотопу вже чулись і у "Ворошиловграді", і у "Палаті №7".

Саме в "Месопотамії" Сергій Жадан створив повноцінний художній всесвіт, а не звичний мені камерний простір, де всі всіх знають.

Це місто, цей всесвіт – Вавилон і Багдад, Нью-Йорк і Лондон, Київ і Париж - будь-яке велике місто біля води. Найбільш важливі саме оці його побережність, порубіжність і подорожність.

Кожен текст "Месопотамії" присвячений одному герою, названий його іменем. Як і в старому-доброму "Декамероні", одна оповідь час від часу стає рамкою для іншої оповіді, а персонажі мандрують із тексту в текст.

Перший текст "Месопотамії" - про боксера Марата. Тобто про його поминки. Після застілля друзі згадують Марата, і на очах у читача народжується народний героїчний епос. Майже як "Пісня про Гільгамеша" - жодного програного бою, відкрите серце, справжня чоловіча дружба, а ще всі жінки витирали волоссям його взуття.

Подібні ковзання між умовним "реалістичним" і умовним "міфологічним" модусом повторяться ще не раз.

Тож не варто читати "Месопотамію" тільки як текст про життя мешканців доволі депресивного пострадянського міста. Сюди треба додати ще й дрібку міфологічності та навіть певної казковості з епічністю вкупі.

Символічним є останній прозовий розділ – "Лука". Тут за сюжетом декілька друзів збираються за містом для своєрідної тайної вечері, щоби попрощатися зі смертельно хворим Лукою. Вечеря закінчується колективним купанням – в останньому прозовому тексті герої нарешті покидають місто, нарешті приходять до води, пливуть… і десь самі собою зникають. Із Лукою залишають тільки троє - нікому не знайома жінка, друг і його вагітна колишня. Всі четверо на щось чекають.

Оця фінальна сцена чекання віддзеркалюється і в останній частині книжки – поезіях розділу "Уточнення та узагальнення":

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

"Месопотамія" - це книжка про повернення. Її герої, здається, нарешті кудись дійшли. Щоби знову піти і знову чекати.

13 різдвяних історій (упорядниця Мар’яна Савка, Видавництво Старого Лева)

"Дорослі" Різдвяні книжки мені щось раніше на полицях українських книгарень і не траплялися. Аж тут Мар’яна Савка у своєму Facebook почала описувати анатомію впорядкування однієї такої книжки… І стало дуже цікаво.

"13 різдвяних історій" - це збірка з 13 оповідань добрих українських письменників. Їх єднає спільна святкова рамка. Події всіх оповідань так чи інакше крутяться навколо Різдва.

Дуже цікаво, що в більшості текстів, внаслідок такого вибору теми, з’явилася виразна магічна складова.

Для мене особисто настрій читання всієї збірки визначив текст Дзвінки Матіяш "Різдво брата Заїки". Там десь у позачассі стоїть монастир, а в ньому живе брат Заїка, котрий згадує маму та Святвечір в дитинстві, і котрому являється новонароджене диво – котеня.

Жвавого сюжету в цьому оповіданні нема – воно споглядальне, прозоре та повільне, як перший зимовий сніг, по якому не хочеться йти, щоби не лишати слідів.

Власне, збірка майже вся вийшла про оцю магію буденного. Тут дивною та світло-святковою стає будь-яка найменш поетична деталь.

Перераховувати всіх авторів усіх оповідань я не буду – хочеться залишити трохи сюрпризів і відкриттів для читачів.

Скажу тільки, що книжка направду різдвяна. Тут є місце для свята та кітчу, для мелодрами та комедії, для мовчання та голосного сміху, для сліз і сімейних історій.

Ірина Славінська, Українська правда: Життя