Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Галереї

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Оксана Забужко / Нас хочуть позбавити європейської України

Приводом для цієї розмови в книгарні «Є» з Оксаною Забужко послугували вихід у світ монументального фоліанта «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992 – 2002» з доданими творами, причинками до біографії та іншими документами. (Видавництво «Комора», 2013) і… явище Євромайдану.

З одного боку, спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями, досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катаклізмами.

Ця книжка представляє історію багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців ХХ-го століття, провідного еміграційного мислителя, критика й культуролога, професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрія Шевельова (1908 – 2002) та письменниці Оксани Забужко.

З другого боку, на читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурними постатями й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу віків, побаченому їхніми очима, а й те, що книжка і останні події в Україні дивовижним чином перегукуються між собою, відлунюють, кристалізуючи розуміння того, що відбувається.

Пані Оксано, друге доповнене видання книги «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. «Вибране листування на тлі доби: 1992 – 2002» приурочене 105-й річниці з дня народження видатного мовознавця? Чи були ще якийсь причини для перевидання?

Ця річниця відрізняється від будь-якої попередньої тим, що у вересні 2013 року вся Україна була приголомшена актом вандалізму, здійсненим з ініціативи харківської влади, – розбиттям меморіальної дошки Шевельову на будинку, де він мешкав. Це мало відповідно подвійний ефект: з одного боку, недвозначно продемонструвало інтенції влади: «запрещать и не пущать», з другого боку, викликало цікавість схарапудженої і збентеженої публіки, в тому числі тої, яка ніколи раніше не чула імені Шевельова, ну хіба що краєм вуха. Виникло намагання розібратися, а чому раптом цей вандалізм стався.

Дехто з науковців вважає Шевельова видатним еміграційним мислителем. Я з цим категорично незгодна, після подій вересня так його називати – вже означає вторувати допам, гепам і всім тим, хто нині керує «Беркутом» і складає спецоперації проти України в тих кабінетах, з яких люди на Майдані все ще не можуть отримати відповіді, хто винуватий у побитті студентів і хто буде покараний.

Це їм хочеться, щоб Шевельов був просто якимось еміграційним науковцем. Проте він – український і європейський мислитель, є якраз отим найвидатнішим, я би сказала, іконічним обличчям, знаковою постаттю європейської України, яка не дає забути сьогоднішній Україні проєвропейський досталінський Харків двадцятих років, той Харків, звідки пішло наше національне і культурне відродження, формування української політичної нації, перерване Сталіним з його голодомором.

Це тим паче дивовижно, що Шевельов, не будучи українським українцем (батько Шнейдер і матір походили з шляхетних московських родин етнічних німців), був втягнений в український вибір насамперед потужною яскравою «молодою молоддю» (кажучи словами Хвильового), вибухом тодішньої української нової авангардної модерної урбаністичної культури, яка дійсно мала шанс стати однією з найяскравіших у квітнику європейських культур.

Її обламали, пам’ять про неї затирали. Ту пам’ять Шевельов не просто зберіг в еміграції, а на її здобутках і відкриттях, на ідеях мовознавців двадцятих років, котрі були розстріляні, а їхні імена були стерті зі списків, він якраз і вибудував свою грандіозну мовознавчу теорію, котра, на думку фахівців, буде актуальною для наукової теорії принаймні найближчі п’ятдесят років, це великий запас.

Його фонологія, на мій хлопський розум, це свого роду періодична система елементів Менделєєва в тому, що стосується слов’янської лінгвістики, це сорок фонем, котрі він вибрав, історії яких простежив від шостого століття від нашої ери. Отут я процитую Юрія Володимировича: «Кожна мова є чортячо небезпечний свідок народу, котрий ту мову вживає», тобто мовознавство і лінгвістика, хоч нібито чисто формалізовані, теж виявилися тереном ідеологічної боротьби. І він все це витримав, розвинув.

Шевельов якраз є продовженням цього самого Розстріляного Відродження. І в дев’яностому році повернувся в Україну і встиг іще передати все зроблене, всі свої зв’язки і контакти. Це і є наша європейська Україна, якої нас хочуть позбавити.

 

Книжка вийшла тоді, коли виявилося, що дуже легко маніпулювати непоінформованою аудиторією.

Авжеж, просто в режимі «бери больше, кидай дальше» верзи будь-що, а оскільки правди, істини все одно ніхто не знає, то можна як завгодно каналізувати суспільні настрої.

Єдина зброя в будь-якій інформаційній війні  –  поінформованість. І люди кинулися за пошуками правди. Добре, що від часу попереднього – чорного – видання «Вибраного листування…» були перевидані (і не раз) тексти Юрія Володимировича, зокрема його двотомник спогадів «Я, мені, мене… (і довкруги)», в якому, до речі, чудово розказано про Харків 20-30 років, а в його абсолютно блискучій есеїстиці будь-який сюжет подано особливо талановито, бо, про що б Шевельов не писав (навіть якщо це якийсь локальний сюжет з української літератури), він обов’язково це виводив на загальноєвропейський, загальносвітовий контекст.

Це та оптика, котрою відзначаються дійсно великі уми, високорозвинені культури, якої нам сьогодні катастрофічно бракує. Цей двотомник я рекомендую не тільки для отримання насолоди від тексту, бо Шевельов справді блискучий стиліст, а й як власне спосіб розуміння наших українських реалій у тих світових контекстах, з яких нас з м’ясом видирали, я маю на увазі нашу культуру впродовж попередніх поколінь, і нам тепер з боєм доводиться ті редути з боєм собі повертати.

 

Добре, тексти є, але біографії Шевельова ніхто не знав.

Так. Тож стало ясно, що книжку «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. «Вибране листування на тлі доби: 1992 – 2002» треба перевидавати. Бо це не тільки історія нашого з ним, як він сам казав, епістолярного роману, не тільки історія наших із ним взаємин, дружби (згадаймо листування Гете і Беттіни фон Арнім).

Коли ми познайомилися, мені не було тридцяти років, йому – 82, між нами була відповідно дистанція не тільки у 52 роки, а в кілька історичних епох. І коли я все перечитувала і упорядковувала, мене вразило, якою мірою він намагався ліквідувати (от вам і націєтворчість) цей розрив, як він працював з дівчинкою (яку треба було ще й вирахувати, отже, мати пристріляне око), як намагався дати мені орієнтаційні маячки, котрі я далеко не завжди підхоплювала, не завжди розуміла.

Молодість зарозуміло дивиться вперед, вважаючи, «яка я розумна». Приїздить велетень з еміграції, і від нього отримати оцінку власних писань, це все одно, що живцем отримати оцінку від Зерова чи Драгоманова… Ну і я, так би мовити, демонструю йому в режимі дівчинки-відмінниці себе, дивіться, яка я розумна, а він м’яко, педагогічно і ненав’язливо пробував (далеко не все йому вдавалося) цю дівчинку поставити на місце і зорієнтувати. Я тоді багатьох речей не розуміла, вони сьогодні грають в новому світлі, постають так, що бачиш: його висновки – прозорливі.

 

Які саме, наприклад?

Великою мірою ця книжка (зроблена вже у зрілому віці) з усім тлом доби, діалогом з коментарями, доданими текстами, одно слово, весь цей шматок життя саме тепер, в дні, коли ми знову мусимо на майданах відстоювати свою незалежність, наочно демонструє історію того, як у дев’яності роки захлинулась спроба дерадянизації України.

По суті те, з чим Шевельов повернувся, було націєтворчою програмою побудови європейської України, і не тільки шляхом реанімації її відрубаної пам’яті (хоч у нього і на цей рахунок була своя програма, він її оголошував).

Існує багато тонких ходів, нюансів, підводних течій, і зрозуміти антишевельовську кампанію вересня 2013 року можна тільки в контексті двох попередніх антишевельовських кампаній. Для більшості української публіки також було відкриттям, що КДБ переслідувало Шевельова від того моменту, як 17 вересня 1941 року його потягли в НКВД, де він провів цілу добу. І там він підписав документ про згоду на співпрацю, мусив, бо інакше звідти не вийшов би. Згодом він написав есей «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині і по тому».

28 днів до того, як німці увійшли у Харків, Шевельов намагався якось викручуватися, щоб нікого не закласти, і вся його гра з демонським відомством – ось відповідь на запитання «товарищей» Допи і Гепи: «А почему он не эвакуировался?» А тому, що від НКВД тікав, тому, що евакуюватися якраз і було б згодою на співпрацю з органами. «А почему он ушел, когда советские войска освободили Харьков?» А тому, що, знову таки, від НКВД тікав. Він ціле життя втікав від нього.

КДБ в 1962 році таки знайшло його на Заході, коли він уже був професором Колумбійського університету, і спробувало зруйнувати йому кар’єру. До кінця не вийшло, але життя йому зіпсували.

У нашому листуванні представлена історія другої антишевельовської кампанії – у дев’яності роки. Ця історія темніша і гірше розслідувана, тому що всі ще живі, ніхто не хоче говорити. І в нинішній політичній ситуації є подібне: всі не договорюють до кінця. За 22 роки незалежності гнійник, який набрякав, набрякав, розлився в масштабах всієї країни. Зокрема, тому, що ніхто не говорить до кінця правду і не говорив.

Останні тексти Шевельова (про це він писав мені), ніби передсмертна його сповідь, «28 вісім днів особливої служби соціалістичній батьківщині», вся його воєнна одіссея – це перша і, наскільки мені відомо, наразі єдина в Україні спроба автолюстрації.

Ми багато говорили про люстрацію, про те, чому в нас її не було, про те, що архіви нищилися. Справді, в 1990-91 роках архіви спалювали, частину вивезли до Москви, і побачимо ми їх не скоро, але факт є фактом, що нищилися архіви, які стосуються 1970-80 років, тобто тих людей, котрі безпосередньо були завербовані радянськими спецслужбами або в якийсь інший спосіб з ними співпрацювали.

Відповідь на запитання, чому, скажімо, Прибалтиці вдалося здійснити люстрацію, а нам – ні, зависла, ми досі її виборюємо на майданах. І невідомо скільки ще й молодому поколінню доведеться на своїх плечах цю війну тягнути.

За тиждень перед початком Євромайдану я була у Вільнюсі і мене там вразив тамтешній Музей радянської окупації, створений на базі музею колишнього КДБ, який Литовською державою у 1992 році відразу було оголошено спецслужбою чужої держави, що не має права діяти на території Литви. Тож КДБ Литовської СРСР мусило вимітатися поспіхом, багато що залишивши на місці. Наше нікуди не поділося, і досі співпрацює, як бачимо, активно, з ФСБ в організації диверсій і провокацій проти Української держави і українського народу.

Литовська незалежність почалася з люстрації. Тодішня голова Президії Верховної Ради Литовської СРСР Казиміра Прунскене першою розповіла про те, як КДБ колись її завербував. Уявляєте Леоніда Кравчука, який би виступив з такою покаянною сповіддю перед українським народом і сказав: «Ось тепер ми починаємо нову історію. Це і це з нами робили, ось так і так було. Авжеж, ми всі колаборанти, і нема іншої ради, але тепер ми будуємо Україну»…

Ця книжка є не просто пам’ятником Юрію Шевельову й Розстріляному Відродженню, не просто є портретом європейської України, якої ми досі не знаємо, і портретом нас таких, якими ми себе ще не знаємо і якими ще маємо стати, вона також є підручником тих помилок, тих вроджених, я би сказала, генетичних вад нашої незалежності, які ми досі не маємо відваги не те що подолати, а навіть усвідомити, для того, щоб лікуватися від цих хвороб. Панує страх: «Не будемо згадувати, якось минеться, якось розсмокчеться». А нагноєння дедалі прогресує.

 

Що його зупинить?

Правдива інформованість. Інформація – це зброя, це влада. Книжка про Шевельова великою мірою передувала теперішньому Майдану. Для того, щоб зрозуміти, нащо ми на Майдані, маємо зрозуміти, звідки і з чого ми вийшли. Листування з Шевельовим – історія нашої незалежності.

 

Справді, багато подій дев’яностих можна відстежити за цією книжкою. Зокрема, коли і як захлинулася хвиля дерадянизації.

Вона захлинулася після голодування студентів на граніті. Громадянський підйом початку дев’яностих моє покоління переживало так, як згодом молодше покоління переживало Помаранчеву революцію. І нині сколихнувся революційний ентузіазм.

Але дев’яності – це все-таки доінформаційна епоха. Через це я Шевельову до Нью-Йорка слала докладні звіти про те, що його цікавило в Україні, мої деякі листи були часом завбільшки за есеї… А його листи завжди були стандартні – він вкладався в одну сторінку. Німецька дисципліна і наукова культура.

2010 року, готуючи перше видання книжки, я зібрала все докупи і… жахнулася: це ж треба коментувати, а я вже не пам’ятаю половини тих реалій. Виявилося, що все суспільне вирування фактично ніде документально не збережено, окрім як десь по домашніх архівах. На початку дев’яностих життя клекотіло, шалені дебати, дискусії виплескувалися у видання-одноденки! Ми тоді були ще наївні, не розуміли механізму відмивання грошей, коли запропоновували: «Я вам, дорогенькі, даю гроші, починаємо нове видання». – «Ура! Робимо новий журнал!» Чотири, п’ять чисел виходить – і той журнал кудись зникає з грошовитим дядею. А дяді просто треба було відмити гроші, а ми радісно робили новий журнал чи газету. І таких видань-ефемерид тоді була неймовірна кількість. І вони ніде, крім як по домашніх архівах, не заціліли. Все це треба було розколупувати, телефонувати знайомим і казати: «А пам’ятаєш? У тебе часом це збереглося?..». Для того, щоб ґрунтовно відкоментувати. На щастя, я багато чого записувала, картина виявилась відреставрованою. Переписка – це справді великою мірою документ доби, який придасться майбутнім історикам. В його контексті можна побачити, як захлиналася дерадянизація.

Я весь час кажу, що наша інформаційна роззброєність минулого десятиліття не останнім чином походить від того, що в Україні немає жодного інформаційного ресурсу, призначеного для середнього класу. Ніби на таке претендувало «Дзеркало тижня», потім – «День». «Кореспондент» дещо претендував. Але все одно якось не склалося. Так, «Українську правду» читають, але це здебільшого новинний ресурс. «Український тиждень» далеко не всі читають.

У цілому ж не було видання, яке б читав весь український середній клас від Ужгорода до Донецька і в той самий день обговорював. А це те, що витворює єдине смислове поле, дає  всьому думаючому класу, який впливає, формує громадську думку, матеріал для порозуміння. А не просто зустрічаємося на майданах і розмовляємо між собою. Розумієте, це те, що є надважливим – мова порозуміння, єдиний дискурс.

У дев’яності роки такою була газета В’ячеслава Чорновола «Час-Time», яку читали, це не був, перепрошую, «Український тиждень», котрий є дуже лімітований і до харківського інтелігента ніяким боком не промовить. Звісно, спрацьовує ще інформаційна блокада.

А «Час-Time» читали справді всі, без винятку, і ті, хто з осторогою ставився до «этих националистов», але в принципі не мав нічого проти демократичної української держави, і ті, хто з вишиванкою на всі груди кричав: «Геть москалів і кацапів з наших українських теренів!» «Час-Time» була універсальним, я би сказала, дискурсивним виданням.

І першим саме Чорновіл таки сформулював небезпеку у статті «Обережно, зомбі вилазять з окопів!» (1997 рік). Спершу комуністичні зомбі трохи налякалися, десь п’ять-шість років придивлялися, що до чого, як воно буде, а потім полізли з окопів відвойовувати на політичному терені свої позиції, і на академічному терені так само, і на всіх інших. І це збіглося в часі, і я думаю не випадково, з другою антишевельовською кампанією, при тому, що його повернення на початку дев’яностих сприйняли на «Ура!», всі були щасливі, це був медовий період контактів з еміграцією. Видали есеїстику Шевельова, вийшов том «Третя сторожа», мовознавці відразу радісно відкрили велетня і почали освоювати його теорію.

Українська літературна газета

 

 
 

Додав nady 09 лютого 2014

Про автора

Коротка біографічна справка Оксана Забужко — одна з провідних українських письменників свого покоління, є автором трьох поетичних книжок: «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки»

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска