Автори / Культура / "Росіян мені не зрозуміти ніколи. Звісно, чужа душа – сутінки, але душі росіян – просто непроглядна пітьма", - Ґабріель Ґарсіа МАРКЕС (87 років, письменник, публіцист, лауреат Нобелівської премії)
Я завжди був готовий до старості. 10-річним мав прізвисько Стариган, бо, на думку моїх ровесників, мислив і міркував, як стара людина. Це непереборне бажання здаватися старшим на свої роки ще довго переслідувало мене. Я часто ловив себе на думці, що розмовляю, як дідусь.
Мене завжди цікавило значення слів, і дід Ніколас Рікардо Маркес часто заглядав у словник, аби відповісти на моє чергове запитання. Не пам'ятаю випадку, щоб він не задовольнив мою ненаситну цікавість. Полковник Маркес – єдиний із моїх близьких, хто розумів мене. У дитинстві та юності я багато фантазував, вигадував, придумував події та неіснуючих друзів, переконував усіх, що важко хворий, хоча був здоровий. Мені хотілося зробити життя цікавіше, прикрасити його яскравими фарбами. За це мене лаяли, називали брехуном і базікою. Тільки дідусь ніколи не засуджував моїх фантазій. Коли він помер, мені було 8 років. Уся моя письменницька робота – це спроба описати, зрозуміти те, що сталося зі мною і світом, що оточував мене, в ті самі вісім років.
Маму вперше я побачив у 2 роки. Мене підвели до неї і сказали: "Привітайся зі своєю мамою". Я її дуже любив і ні з ким не був такий щирий, як із нею. Не було теми, яку ми не обговорювали. Упродовж багатьох років, де б я не був, щонеділі завжди в один і той же час я телефонував їй. Ці дзвінки були найважливішою частиною наших стосунків. Мама безпомилково знаходила ключ до всіх моїх книжок і завжди точно вгадувала, хто був прототипом того чи іншого персонажа. Образ Сантьяги, героїні роману "Хроніки оголошеної смерті", списаний із мами. Прочитавши роман, вона засмутилася, бо все життя намагалася приховати своє, як вона вважала, негарне друге ім'я – Сантьяга, а тепер про нього дізнався весь світ.
Батька я побачив уперше у день його 33-річчя. Мені тоді було майже 7. Багато років батько залишався для мене міфом. Він то з'являвся, то зникав із мого життя. Тільки коли мені перевалило за 30, ми нарешті почали розуміти один одного і зближуватися. Я багато чим зобов'язаний саме батьку: він прищепив мені любов до читання. Батько обожнював літературу. Читав усе, що попадалося під руку: класику, бестселери, журнали, рекламні буклети, інструкції з використання холодильників. "Культ читання", що пропагувався ним, значною мірою вплинув на моє рішення стати письменником.
Батько завжди був набагато бідніший, ніж здавався. Бідність для нього була злим ворогом, якому він так і не зміг ні підкоритися, ні перемогти.
Дитиною я дізнався, що коли людина помирає, воші розповзаються по подушці й усі навколо це бачать. Це так мене вразило, що я дав обстригти себе наголо і завжди ретельно мив волосся з милом.
Втрата цноти утвердила мене, що не Син Божий приносить нам подарунки на Різдво, але говорити про це не заведено. Ще в 10 років батько відкрив мені цей секрет дорослих. Але ні в дитинстві, ні зараз мені не вдавалося співвіднести пологи і секс. Моє непохитне переконання: світ тримається на жінках, тоді як чоловіки вносять у нього розлад, вічно прагнучи творити історію.
Світом правлять жінки. Єдине, чого вони не прощають, – зради. Якщо одразу встановити правила, хоч би якими вони були, жінки зазвичай їх приймають. Але не терплять, коли ці правила змінюються. У таких випадках жінки стають безжальними.
Сімейне життя – до біса важка справа, яку щодня починаєш спочатку. Живеш у постійній напрузі, іноді це так стомлює. Але воно того варте!
Скромність – зайва чеснота в ремеслі письменника. Якщо ти плануєш писати скромно, то і залишишся письменником скромного рівня.
Я відчув розгубленість жебрака, коли не мав за що купити газету, де надрукували мою першу замітку.
Повії були моїми друзями. Я ходив до них у молодості не так за сексом, а щоб утекти від самотності. Я завжди говорив, що одружився, аби не снідати на самоті.
Проституція – це не коли сплять з чоловіками за гроші, а коли сплять з незнайомими чоловіками.
Гроші – послід диявола.
Кожен із нас повинен прожити своє, а не чиєсь життя. Найбільша трагедія – вже у зрілому віці обернутися назад і усвідомити: усе, що було, – не твоє, чуже, незрозуміле, непотрібне; а попереду – суцільна невизначеність і тотальна самотність.
Без справжнього кохання життя не може відбутися. Без нього життя не просто нудне. Воно безглузде і даремне. Серце, не уражене вірусом любові – найпрекраснішою і найбажанішою недугою – черствіє, чорніє і розсипається.
Людина помирає через те, що її серце перестає любити.
Я набагато краще розумію молодих людей, ніж однолітків. Коли мені було 50, я дуже добре розумів 25-річних. Це як форма захисту проти втоми і смерті.
Життя – не те, що пережив, а те, що ти про це пам'ятаєш і те, як про це розповідаєш.
Мудріше за життя нічого не вигадаєш.
Росіян мені не зрозуміти ніколи. Звісно, чужа душа – сутінки, але душі росіян – просто непроглядна пітьма.
Ґарсіа Маркес – не той письменник, що подобається мені найбільше. Але він мені подобається.
Досить довго я міг писати лише в кімнаті, яку називав "гарячою", завжди при одній і тій самій температурі. Річ у тім, що я почав писати у тропіках, біля Карибського моря, при +30 градусів, і мені вартує великих зусиль писати в іншій. Коли я приїжджаю в країни, де чергуються пори року, то підтримую в кімнаті весь час цю температуру. Крім того, ще мають бути білий папір поштового формату і електрична друкарська машинка з чорною стрічкою. Виправлення мають бути тільки чорним чорнилом. Ось набір моїх чудасій.
Якщо повідомити, що слони летять по небу, то люди точно не повірять. А якщо сказати, що летять 425 слонів, то напевно піднімуть голови.
Я завжди друкував тільки вказівними пальцями.
Перейшовши свій Рубікон, я виявив, що людина на ім'я Ґабріель Ґарсіа Маркес давно живе декількома щонайменше двома життями. Одне з них – моє власне, яке я знаю, яким живу і дорожу. Інше існує абсолютно незалежно, і має до мене опосередкований стосунок. У цьому іншому моєму житті часом відбувається те, що я сам не наважуюся робити.
У XXI столітті мене безперервно хоронили. Багато разів, включаючи телевізор або радіо, я чув свій некролог. Читав у газетах: "Сьогодні, після важкої тривалої хвороби помер письменник, лауреат..." Свого часу мене це страшенно дратувало, але врешті-решт я звик до власної смерті.
Заповітне бажання – нездійсненне – повернути своїх старих друзів. І смерть – не єдина перешкода між нами. Є ще одна обставина. Часто ми з дружиною залишаємося увечері вдома зовсім самі й усією душею бажаємо, щоб нам подзвонили друзі й запросили в гості або ще кудись. На жаль, вони заздалегідь упевнені, що трубку зніме живий пам'ятник і неодмінно заявить, що в нього сьогодні важливий прийом або що він зайнятий написанням чергового епохального роману й не збирається витрачати свій дорогоцінний час на дурниці. Ця ситуація пригнічує.
Видершись на вершину слави, я озирнувся і злякався: навколо нікого немає. Надзвичайно страшно бути в ізоляції, коли майже цілодобово перебуваєш у всіх на виду. Ось вона – справжня самотність, що так цікавила мене все моє письменницьке життя. Влада самотності і самотність влади – головні теми моїх романів, оповідань і повістей. Доля зіграла злий жарт: на схилі життя я опинився в полоні самотності.
Сімейний добробут – запорука професійного успіху.
Людина не може стати особистістю, не ступивши на свій власний, даний їй Богом шлях. Кожен із нас повинен прожити саме своє, а не чиєсь життя. Найбільша трагедія – вже в зрілому віці обернутися назад і усвідомити: усе, що було, – не твоє, чуже, незрозуміле, непотрібне; попереду ж – суцільна невизначеність і тотальна самотність.
Знання і мудрість приходять до нас тоді, коли вони вже не потрібні.
Доводиться боротися зі скам'янінням мови. Такі слова, як "народ", "демократія" втратили своє значення. Будь-хто, якщо він може організувати вибори, вважає себе демократом.
Романи подібні до снів. Так само, як і сни, вони будуються з фрагментів дійсності, причому результатом є створення нової дійсності.
Ніколи не перечитував своїх книжок і ніколи до публікації не давав їх комусь читати. Бо було страшно.
Я дуже поганий читач – як тільки стає нудно, кидаю книжку.
Найбільше шаную щирість. У світі її стає все менше й менше. Вона, ніби шагренева шкіра, зникає на очах.
Ті, хто дуже люблять тварин, здатні на небачену жорстокість до людей.
Я рішуче проти екранізації "Ста років самотності". Хочу, щоб, читаючи роман, кожен уявляв його героїв по-своєму.
Якби я був чарівником, то вилучив би з переліку написаного мною роман "Сто років самотності". Або хоча б переписав його. Мені соромно за цю книжку, бо через певні обставини забракло часу написати її як слід.
підготували: Тетяна ПОРХУН, Ольга ШВЕД, за мемуарами та інтерв'ю письменника, Gazeta.ua
Додав nady вчора о 22:01
Про автора
Розділ "Культура" містить інформацію, яка не може бути віднесена до конкретного Автора і стосується подій української культури.
