Автори / Брати Гадюкіни / «Сьогодні є впевненість, що твій удар досягне мети»
У «Братів Гадюкіних» попереду гіперактивна осінь – вихід альбому Made in Ukraine, тур по країні. На початку серпня команда вперше представить нову програму на сцені фестивалю «Захід». Cultprostir зустрівся з клавішником гурту Павлом Крахмальовим і бас-гітаристом Ігорем Мельничуком, щоб дізнатися, про що всі ці роки співала група і чому у неї зараз не може бути пісень на тему війни.
Взимку ви виклали в мережу демо-версії нових пісень. Зазвичай музиканти не люблять показувати чернетки. У вас на цей рахунок немає забобонів?
І.М.: Це була ситуація, коли в країні загострилися події, і ми не могли бути осторонь. Навіть розуміючи, що наші треки недопрацьовані.
П.К.: До того ж, якість «демок» було цілком пристойною. Хоча все одно це друге питання. Головне – важливість моменту.
Ви взагалі любите, коли до вас лізуть на творчу кухню?
І.М.: Хто?
Ті, кого ви не чекаєте.
І.М.: Ми зазвичай не чекаємо міліцію.
П.К.: У нас так виходить по життю, що ті, кого ми не чекаємо, з нами поруч не знаходяться.
І.М.: Міліція хіба що.
П.К.: Де? Ти її бачиш?
І.М.: Вона завжди близько.
П.К.: Вона повинна бути близько, Ігор. Взимку, до речі, коли був період без ДАІ на дорогах, було стрьомно. Ми це відчували на собі, оскільки працюємо в студії в тридцяти кілометрах від Києва і постійно їздимо по трасі.
Якби я представляв газету «Вісник МВС», нам було б про що поговорити.
І.М.: У мене є товариш, підполковник МВС. Вони видають прекрасний журнал, називається «Іменем закону». Так от, він віддає мені всі їх випуски. Дві моїх улюблених рубрики - «Дурман» і «Стоп наркотик». Там чудові статті. Читаючи цей журнал, ви зрозумієте сенс життя.
Відчуваю, що я зі своїми питаннями про музику не доречний, але ризикну: те, що «Брати Гадюкіни» покажуть 9 серпня на фестивалі «Захід», це шоу, яке побачать восени і в інших містах? Або ви будете тільки обкатувати програму?
І.М.: Ми ще не знаємо. Прислухаємося до себе. Думаю, що відсотків на п'ятдесят це буде концерт з нових треків. Виїжджати на старому багажі – нечесно. У тому числі, по відношенню до Сергія (Сергія «Кузі» Кузьмінського, солісту гурту, який помер в 2009 році. - Cultprostir). Я вчора бачив плакат групи «Самоцветы», на якому було поверх фотографії написано «fuck you». Нам би не хотілося такої долі. Джин Сіммонс з Kiss одного разу сказав: «Kiss - це театр, який не закінчиться ніколи. Навіть після нашої смерті він продовжить жити». Нам хочеться, щоб «Брати Гадюкіни» це були не ми, а нескінченний процес.
А що це за процес?
І.М.: Відповім так. Є групи, які співають про любов. Є групи, які співають про «мандавошки». Зазвичай, якщо вони співають про одне, то не вміють – про інше. Ми десь посередині. Ми співаємо і про те, і про те. Тому що все це важливо.
Що важливого ви знаходите в собі зараз, чого не знаходили в 90-ті?
І.М.: В 90-ті я любив країну, але не розумів, що її люблю. А зараз я і люблю, і розумію це.
П.К.: Зараз у мене з'явилося відчуття, що якщо добре робити те, що вмієш, це безумовно принесе плоди. Можливо, це оманливе відчуття, але воно є. Після помаранчевої революції був підйом, так. Але впевненості в тому, що твій удар досягне мети, у мене тоді не було. Зараз вона є, і це великий прогрес.
І.М.: Я займався єдиноборствами, і можу від себе додати: щоб розбити дощечку, потрібно в момент удару бачити, як вона розлітається на шматки.
Чим підживлюється ця впевненість?
П.К.: Це витає в повітрі. У кожного часу є своя інтонація, вона розчинена у всьому. Коли займаєшся творчістю, відчуваєш її особливо гостро.
Зараз багато музикантів кинулися писати пісні за мотивами подій у країні. Ви на таке здатні?
І.М.: Я точно не готовий написати чесно таку пісню. Мене мучить те, що відбувається, це дуже боляче. У групи «Брати Гадюкіни» завжди є другий і третій шар у пісні, є іронія. А зараз не до іронії.
Заїжджена тема – зараз, мовляв, не час для пісень. Що ви про це думаєте?
І.М.: Так, не цілком час. Нам, напевно, десь рік тому треба було робити такий альбом.
П.К.: А я вважаю, що все з'являється тоді, коли потрібно. Не так вже багато часу у нас залишилося, і іншого не буде. Тому кожну секунду потрібно робити те, що ти вмієш. Можна, звичайно, висувати претензії Шостаковичу за те, що він влаштовував прем'єри в блокадному Ленінграді, і люди за поліно входили в концертний зал. Але вони ж чомусь йшли туди?
І.М.: Теж вірно. Кому потрібні пісні, той їх неодмінно полюбить.
П.К.: найсумніша історія – це скласти пісню в 18 років, не мати можливості її записати, а потім зробити це в 58, коли вона тобі вже зовсім не потрібна. Це крах. Якби людина в 18 років зіграла її на ключці і записала на магнітофон «Весна», вона б мала більший ефект. Кожній дії свій час. Головне робити все чесно.
Для вас важливіше, щоб у групи залишався завжди свій почерк або новаторство?
П.К.: У нас не вийде піти від свого почерку. «Брати Гадюкіни» - це не група, а формація. Явище, не цілком зрозуміле навіть нам. Поєднання в одному просторі людей, яких ти поважаєш, любиш і яким довіряєш, народжує якійсь ланцюжок. У цьому ланцюжку все важливо і все від душі, багато спонтанного. У зв'язку з цим згадую смішний епізод. Я музикознавець, і мені якось потрапила до рук консерваторська робота «Семантичні агогічні зміни у творчості групи «Брати Гадюкіни». Я почитав її і зрозумів: коли наш барабанщик Міша Лундін не потрапляв по тарілці, це було матеріалом для автора роботи. Ми грали так, ніби нічого не сталося. А люди, виявляється, графіки малювали. І я як музикознавець вам скажу – це правильно.
Мені здається, я зрозумів зараз про ваш гурт більше, ніж за все життя до цього. Зрозумів, як у вас все працює.
П.К.: Хотів би я сам знати, як воно працює.
Ось так і працює: ви не розумієте, а процес іде.
П.К.: У нас були періоди років по десять, коли ми не грали, не списувалися, не зідзвонювалися, але знали – все добре. Кузя черкне мені пару слів в «аську», я йому криво-косо щось відповім (досі повільно друкую на комп'ютері), а він мені у відповідь: «Чому латиницею пишеш?» І я йому на це вже нічого не відповідав. Я знав – все добре.
Текст, Фото: cultpristir.ua
Додав nady 04 серпня 2014
Про автора
Історія команди, яку згодом наречуть „українськими Rolling Stones”, йде корінням у далекий вже 1988 рік, коли в надрах тільки-но організованого львівського рок-клубу після низки поділів, брунькувань, об’єднань та поглинань утворилася
