Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Галереї

Потік Афіші Галереї Інформація

Автори / Фестиваль Джаз Коктебель / ЛІЛІЯ МЛИНАРИЧ: «ЛЮДИНА ЧАСТО НЕ ЛЮБИТЬ МУЗИКУ ТОМУ, ЩО НЕ ЗНАЙОМА З НЕЮ»

Лілія Млинарич – мама фестивалю «Джаз Коктебель». Не президент, як свідчить офіційна версія. Не керуюча процесом, не керівник проекту, а його двигун, його серце, що нерівно б'ється. Нерівно тому, що завжди переживає. До тремтіння в голосі, до очей на мокрому місці.

Успіх будь-якої справи, в першу чергу, залежить від того, наскільки її любить той, хто нею займається. Думаю, «Джаз Коктебель» вижив у минулому році, коли Крим прибрали до рук ввічливі люди, завдяки цій любові Млинарич. Незважаючи на психологічний прес з боку Росії, на втрату відпрацьованої роками інфраструктури в Коктебелі, вона ризикнула прищепити фестиваль в Затоці під Одесою. Це були чотири дні чистої меломанської втіхи у вересні 2014-го – з чудовим звуком, вагомим лайнапом і незмінним для фестивалю з назвою «Джаз Коктебель» Чорним морем.

 

 

 Лілія Млинарич на фестивалі «Джаз Коктебель», 2014, фото: Антон Шевельов

 

Цього року шоу триватиме з 23 по 30 серпня. Назву для цих восьми днів придумали таку – Koktebel Creative Village. Хедлайнерів і подробиці програми оголосять в найближчі тижні. Млинарич сповнена рішучості і бажання обтрушувати пил з чиновників і бізнесменів Одеської області, якими б ті не були скупими та інертними. Схоже, це її гостра потреба – будувати місто-сад там, куди приходить «Джаз Коктебель».

Моє найяскравіше враження про Млинарич – момент, який я мимоволі підглянув у березні цього року на презентації фестивалю у Києві. На сцені були Atomic Simao, розігрівали Red Snapper. Лілія Вікторівна стояла за кулісами і стежила за виступом так, наче це її дитина виступала на доленосному конкурсі. «Музиканти для вас як діти?» – запитую її. «Так і є. Як діти», – відповідає вона, і в голосі помітні теплі материнські інтонації, які не підробиш.

 

Я люблю свіжу музику. Це не залежить від стилю. Якщо в музиці є те, що називається диханням вітру, новий погляд, нове ставлення, то це моя музика.

 

  • Презентуйте, будь ласка, себе як меломана. Яка музика вас найбільше захоплює?

Якщо говорити в цілому – я люблю свіжу музику. Це не залежить від стилю. Якщо в музиці є те, що називається диханням вітру, новий погляд, нове ставлення, то це моя музика. Я – людина нового, мені потрібні свіжі яскраві враження, і це багато в чому визначає мої інтереси. Але у мене є і традиційні уподобання. Наприклад, кілька груп, заради яких я їздила в різні країни світу, щоб почути їх. Одна з них – RHCP. Дивлячись на мене, в це складно повірити, але все саме так.

 

  • Давно це ви ганялися за «перцями» по світу?

Я знаю і люблю їх з кінця 1980-х, а на концертах слухала в 1993-му, 1998-му, 2000-му. В Америку їздила заради цього... Крім того, я дуже люблю оперу. Особливо Вагнера. У мене є майже всі його твори в будь-якій якості запису. Одного разу я піддала своїх друзів страшному випробуванню. Вони поїхали зі мною в Санкт-Петербург на фестиваль «Білі ночі» слухати цикл опер Вагнера «Кільце Нібелунгів». А кожна з них у повній версії – це чотири-п'ять годин. В результаті, на третій день у залі зі мною з двадцяти друзів було троє. Решта радісно святкували в буфеті день народження. Ще – люблю фортепіано. Я сама вчилася грати на ньому десять років. Отримавши атестат, до речі, принесла його мамі і сказала, що більше не гратиму ніколи. І справді, років двадцять я не торкалася до клавіатури, а потім ненароком заграла в компанії, після чого друзі з Yamaha подарували мені клавінову. Відтоді я вважаю, що це найкращий засіб проти артриту суглобів. Любов до фортепіанної музики при цьому не зникала ніколи. Коли цього року 26 червня, на мій день народження, у Львові виступав Гербі Генкок, найкращий подарунок і уявити було складно.

 

 

  • Наскільки важливо, щоб виконавець, який грає на фестивалі «Джаз Коктебель», подобався вам особисто?

Анітрохи не важливо. Ми робимо фестиваль для людей, а не для того, щоб він збігався з моїми смаками. Хоча у випадку з RHCP наші бажання б збіглися. Або у випадку з Ману Чао. З останнім ми, до речі, ведемо вже п'ять років листування. Сподіваюся, одного разу це станеться, ми його привеземо, і я радітиму не менше, ніж глядачі. Але головне в нашому фестивалі – його дух, настрій. «Джаз Коктебель» – це опен-ейр з гарною музикою. Ніякої прив'язки до стилю. Я читаю інтернет, бачу відгуки, стежу за процесом, і якщо дізнаюся, що є щось «вау», щось свіже в британській, американській, українській, а донедавна і російській музиці, то мені вже цікаво. Крім того, ми завжди намагаємося врівноважити програму так, щоб у ній були і впізнавані імена, і нова яскрава музика.

 

Людина часто не любить якусь музику просто тому, що не знайома з нею. Фестивалі – це не звичайні концерти. Вони дають унікальний шанс зіткнутися з чимось новим.

 

  • Виховуєте публіку?

Привчаємо до того, що самі вважаємо класним. Людей треба знайомити з хорошим. Коли ми робили Волошинську сцену з джазом в саду будинку-музею Волошина, туди приходили свої триста осіб, і все. З роками поруч стала утворюватися тусовка з тих, хто приїжджав до нас на «АукцЫон», «Аквариум» тощо. Потім нам стали багато писати: «А чому ви не можете розвести дві сцени за часом, щоб ми встигали і там, і там?» Людина часто не любить якусь музику просто тому, що не знайома з нею. Фестивалі – це не звичайні концерти. Вони дають унікальний шанс зіткнутися з чимось новим. У цьому одне з призначень нашого фестивалю.

 

  • Як вважаєте, кого ви відкрили для України?

«Серебряную свадьбу», наприклад. Коли ми привезли цю групу, її у нас ніхто не знав. Це був дивний на той момент для української публіки жанр фрік-кабаре. За три роки після цього «Серебряная свадьба» обросли в нашій країні тусовкою масштабнішою, ніж у Білорусі. Ми, до речі, займалися організацією українського дня на одному з фестивалів «Слов'янський базар» у Вітебську. Так от, ми взяли і вивели там на сцену «Серебряную свадьбу». Бенька, солістка, тоді розплакалася. Вона за поглядами опозиціонерка, і білоруські культурні чиновники ніколи б її на таку сцену не випустили. Але оскільки це був український день, то право розпоряджатися довірили нам.

 

Виступ групи «Вагоновожатые» на фестивалі «Джаз Коктебель», 2014, фото: Антон Шевельов

 

  • Коли ви минулого року взяли в лайнап групу «Вагоновожатые», це був ризик?

Так, це був експеримент. На мій погляд, надзвичайно вдалий. Ми любимо ризикувати. Коли музиканти хочуть висловити щось нове і показати це публіці, ми нерідко їх підтримуємо. Навіть якщо їхні спроби не завжди успішні.

 

  • Цей виступ додав їм торік впевненості в собі, мені здається.

Нам багато музикантів вдячні. І Atomic Simao, і The Hardkiss. Вони для мене, як діти, а я дивлюся на них, як матуся. Тому що я пам'ятаю їхні перші виходи на велику сцену. Пам'ятаю, як вони переживали, як їх колотило від хвилювання. При цьому вони відчували, що їх поважають і підтримують. Це ще одна місія фестивалю – подарувати молодим музикантам впевненість у собі. Тому і виник наш проект Open Stage, де виступають початківці. Підштовхнути, допомогти освоїтися на великій сцені, показати музикантів доброзичливій публіці, готовій до експериментів – ось завдання.

 

Ще одна місія фестивалю – подарувати молодим музикантам впевненість у собі. Тому і виник наш проект Open Stage, де виступають початківці. Підштовхнути, допомогти освоїтися на великій сцені, показати музикантів доброзичливій публіці, готовій до експериментів – ось завдання.

 

  • А буває, що музиканти вас якимось чином підтримують?

Так було минулого року в Затоці. Переїзд з Коктебеля нам дався непросто, ми ж, по суті, стали біженцями. І в цій ситуації з боку українських музикантів не було ніяких розмов про гонорари. Багато в чому завдяки цьому ми впоралися. Важливо було відстояти бренд. Український бренд. Нам дзвонили, пропонували провести фестиваль в Криму, але ми відмовилися. Це спровокувало те, що Дмитро Кисельов (російський телеведучий і медіа-менеджер, член оргкомітету фестивалю «Джаз Коктебель» в 2003–2005 рр. – Ред.) провів у Криму свій фестиваль із майже такою самою назвою. При цьому нам продовжували писати з Росії рекламні агентства, пропонувати співпрацю. Ми пояснювали, що ми з України, і ніяк співпрацювати не збираємося. Вони не розуміли. Ми для них – маленькі придуркуваті брати.

 

  • Що було приємним сюрпризом минулого року в Затоці?

Те, що дві з половиною тисячі людей купили абонементи. Я не очікувала. Нове місце, сорок кілометрів від Одеси по не дуже гарних дорогах, але виявилося, що є довіра до фестивалю.

 

Публіка фестивалю «Джаз Коктебель», 2014, фото: Антон Шевельов

 

  • Ну, і важливо було ще, що ваш фестиваль торік став одним з небагатьох, які не було скасовано. Це було як відкрита кватирка в задушливому 2014 році.

Ми запросили на фестиваль хлопців з АТО, які були у відпустці. Приїхало чимало волонтерів, які допомагали до цього фронту. У багатьох із них був порушений сон. Всі вони підходили до нас і дякували за фестиваль. У них відновлювався сон, вони оживали. Музика лікувала їх у прямому сенсі слова. Знаєте, з минулого року ведуться розмови про те, чи доречні концерти під час війни. Я в зв'язку з цим згадую байку про Черчілля. Коли йому принесли бюджет 1940 року – війна була вже на порозі Великобританії, – у ньому не було статті витрат на культуру. Він здивувався. «Адже війна», – пояснили йому. «А тоді заради чого вона?» – запитав Черчілль. Це моя відповідь всім, хто каже «недоречно» і «не варто». А я вважаю, що варто. Люди потребують цінностей, які не зникають. Це підтвердження вічності, важливості історичного шляху. Ми живемо, любимо, слухаємо музику. І саме за це ми готові боротися.

 

Ми запросили на фестиваль хлопців з АТО, які були у відпустці. Приїхало чимало волонтерів, які допомагали до цього фронту. Музика лікувала їх у прямому сенсі слова.

 

  • Але війна все одно помітно відкоригувала ваші плани?

Близько двадцяти артистів, з якими ми вели переговори, минулого року відмовилися їхати з цієї причини. А один дуже крутий музикант, приїзд якого став би великою подією, відмовився після того, як його менеджмент зробив запит до посольства їхньої країни в Україні. Посольство відповіло: фестиваль розкішний, репутація чудова, ми з ними добре співпрацюємо. А внизу одна фраза: «Але приїжджати не рекомендуємо». Це сталося за два тижні до фестивалю.

 

  • Ви не називаєте ім'я артиста тому, що ще сподіваєтеся його привезти? Я бачу це по вашому обличчю.

У нас є ця опція, так. Музикант не проти їхати до нас, але цієї осені у нього запис альбому. У наступному році ми повернемося до переговорів, і, хтозна, може, це ім'я, нарешті, зазвучить.

 

 

  • У вас немає моменту ностальгії за старим місцем у зв'язку з відходом із Коктебеля в Затоку?

Абсолютно ні. І це при тому, що в Криму у нас була вже налагоджена система відносин з місцевими бізнесменами і чиновниками, а в Затоці її поки немає. Але нічого, вже є досвід попереднього року, і він позитивний. У середині вересня, коли ми проводили фестиваль, в Затоці ніколи не було стільки людей, як у 2014-му. Це ж був кінець сезону. Нам не вірили, що публіка приїде. Господарі кафе зняли офіціантів, залишили по одній людині. У підсумку, коли глядачі з'їхалися, в закладах швидко закінчилася їжа. Цього року ми заздалегідь їздили до них, і не раз. Навіть затвердили днями локацію. І все одно дзвонить мені заступник мера і каже: «Давайте сцену поставимо не на пляжі». Я питаю, чому. Ну, людям же треба відпочивати на пляжі. «Скільки їх буде?» – кажу. «Ну, розумієте...» Вони не хочуть визнавати, що без «Джаз Коктебеля» у них на пляжі після 24 серпня буде п'ять осіб. Я розповіла, як це було в Криму, де нам завжди йшли назустріч. «Вам так допомагали?» Довелося розповісти, що за час існування фестивалю бюджет Коктебеля виріс у 15 разів. Все дуже просто, все економічно. Затока, до речі, може приймати до 150 тисяч відпочивальників.

 

 

  • Ваші пояснення завжди працюють?

По-різному буває. Коли я спілкувалася з одним із бізнесменів і розписувала, що треба ремонтувати готелі і якими добровпливовими можуть бути зміни, він мені сказав: «Шо ти мені розповідаєш? Мені тут потрібні вівці з дітьми та баран, який за них платить». Про який розвиток туризму в Україні при цьому можна говорити? Але ж багато українців побували, як мінімум, в Єгипті та Туреччині, де нормальні номери і красиві кафе з адекватними цінами. Вони тепер знають, як буває добре. І тому ті, хто у нас надають послуги, повинні змінюватися, рости. У Коктебелі це теж не відразу, але зрозуміли. Коли фестиваль туди прийшов, там було три готелі, а два роки тому – 220 міні-готелів. Ось що таке подієвий туризм. У дні фестивалю в Коктебелі повторювалися пікові показники відвідуваності високого сезону. Тому в Європі такі події нерідко фінансуються державою.

 

Один із бізнесменів мені сказав: «Шо ти мені розповідаєш? Мені тут потрібні вівці з дітьми та баран, який за них платить». Про який розвиток туризму в Україні при цьому можна говорити?

 

  • Які, наприклад?

Той же Sziget. Третину грошей дає місто Будапешт, третина – держава, ще третина – продаж квитків, спонсорські пакети та ін. Тому і з'являються такі імена в програмі Sziget, які ми бачимо. У нас такої підтримки немає, але, на щастя, є гарні відносини з культурними інституціями. Ми говоримо: не треба грошей, привезіть нам культурний продукт. Вони забезпечують найбільш витратне – гонорар і проїзд артиста, а ми його приймаємо, селимо, годуємо і забезпечуємо технічний райдер, який він вимагає. Мене дуже тішить, що ми можемо так співпрацювати з культурними центрами інших країн в Україні. Британці нам свого часу допомогли з Bonobo та Cinematic Orchestra.

 

  • У нинішньому році ця схема працює?

У цьому році завдяки Французькому культурному центру на Voloshin Jazz Weekend (київська частина фестивалю «Джаз Коктебель», яка відбудеться у вересні. – Ред.) буде дуже добрий піаніст. Я поки не можу назвати його ім'я, мені наш арт-директор за це голову відірве. З норвежцями також співпрацюємо.

 

  • До вищезазначеної держави ви за допомогою зверталися?

Ми зробили це в 2008 році, і відтоді більше такого бажання не виникало. До 2008-го фестиваль був повністю безкоштовним для глядачів. Того року ми, вважаючи, що у нас держава змінилася, подали заявку на тендер в Міністерство культури. Заповнили майже півтори сотні сторінок документації. Виграли тендер на 1 мільйон 800 тисяч гривень. І почали мріяти про те, якими музикантами порадуємо людей, маючи такий бюджет. Але за три тижні до фестивалю в міністерстві нам повідомили, що грошей немає, і взагалі, все було витрачено на святкування 1020-річчя хрещення Русі. Нам довелося терміново вводити квитки. Найбільшим випробуванням було повідомити про це публіці. Так з'явилася повністю комерційна сцена Nu Jazz. При цьому я з розумінням поставилася до емоцій тих, кого це обурило. І сказала: хто хоче потрапити на концерти безкоштовно, нехай приходить вранці і допомагає прибирати нам сміття після кожного дня. Так народився волонтерський рух нашого фестивалю.

 

 

  • Торік ви збиралися ставити сцену в Аккерманській фортеці в Білгород-Дністровському, але не склалося. Не будете більше намагатися?

Не будемо. Це був незвичайний проект. Хлопці, українці, які живуть в Сінгапурі, запропонували нам концепцію – ми ставимо сцену у фортеці, а вони «одягають» весь простір світлом. Що вміють ці хлопці, можна було побачити в квітні цього року на Софійській площі в рамках фестивалю «Французька весна» (тоді відбулося світлове шоу, яке проектувалося на дзвіницю Софійського собору. – Ред.). Мені дуже подобалася ця ідея, оскільки потім її можна було використовувати в Аккерманській фортеці не тільки в рамках фестивалю. Влаштовувати світлове шоу на історичну тематику, наприклад. Але фортецю нам на три дні в оренду не дали.

 

  • Проблема була в цих трьох днях або в можливості оренди як такої?

Ми звернулися із заявкою до Мінкульту, в департамент, який займається пам'ятками історії та архітектури. Наш перший лист вони втратили. 7 липня минулого року ми відправили другий лист. Вони сказали, що будуть його розглядати. 11 серпня, за місяць до фестивалю, відповіді не було. У цей день я зустріла одну знайому людину, яка зараз займає високий пост. Він поцікавився долею фестивалю. Дізнавшись про ситуацію, подзвонив тодішньому міністрові культури Євгену Нищуку і все пояснив. Незабаром після цього мені подзвонили з департаменту і повідомили: Аккерманську фортецю передано на баланс комунального підприємства і готують до приватизації. І, мовляв, Мінкульт тепер до цього не має жодного стосунку.

 

Мені подзвонили з департаменту і повідомили: Аккерманську фортецю передано на баланс комунального підприємства і готують до приватизації.

 

  • Пам'ятка підвисла в повітрі.

Цілу фортеця. Директором комунального підприємства тоді була людина, яка раніше працювала заступником начальника управління земельних ресурсів Одеської області. Зараз його вже звільнили. А тоді, після зустрічі з ним, моя юристка сказала, що ще ніколи не бачила директора комунального підприємства із золотими запонками в діамантах. Вона просто злякалася його. Загалом, коли ми звернулися до нього, він назвав нереальну суму за оренду. Ми вирішили все робити в Затоці.

 

Затока

 

  • Але чому було не спробувати цього року здійснити той план?

Так, зараз фортецю повернули під контроль управління культури. Але ми зрозуміли минулого року і те, що Білгород-Дністровський просто не впорається з потоком відвідувачів. У самому місті готелів всього на 150 місць. Дороги з Одеси та Затоки туди в поганому стані. На шляху є розвідний місток, який може затримати людей години на три. Незручний під'їзд до фортеці, але ж нам треба туди доставляти обладнання. Так що ми вирішили від цього відмовитися.

 

  • Стартова ціна абонементу на увесь фестиваль цього року у вас 600 грн. Відповідно, квитки на 28–29 серпня, коли підключиться велика сцена, будуть, напевно, гривень по 400–500?

Поки ще не знаємо точно. До речі, про абонементи. Я дуже вдячна тим, хто нам довіряє, просто тому, що ми «Джаз Коктебель». Хто каже: «Я поїду на фестиваль в будь-якому випадку». 600 гривень за вісім днів – економічно не обґрунтована ціна. Це ціна, яка виражає наше розуміння того, що людям зараз складно. І будь-який куплений абонемент – велика допомога нам, наш оборотний капітал. Коли абонементи продаються за півтора-два місяці до фестивалю, у нас з'являється можливість купити раніше авіаквитки для артистів, дати передоплату постачальникам обладнання, зробити браслети, поліграфію і таким чином заощадити на знижках. Що ближче фестиваль, то менше у нас таких можливостей. Тому як тільки ми оголосимо першого хедлайнера, ціна зросте.

 

  • Торік абонемент коштував, якщо не помиляюсь, 400. Вам вдалося утримати ціну від сильного злету вгору.

Ми розуміємо, що не можемо підняти ціну адекватно до того ж курсу долара, який помітно змінився. Дорога стала дорожча, Затока теж ціни підняла, але якби наші квитки подорожчали синхронно з усім цим, їх би ніхто не купив.

 

 

  • Ви дуже обережно оголошуєте імена головних учасників. Чому?

Гарантія того, що артист приїде, – це коли зроблено передоплату гонорару і куплено квитки туди-назад. Поки цього немає, ми поводимося обережно. Але якщо ми оголошуємо учасника, це означає, що він стовідсотково буде. Ті, хто стежить за нашим фестивалем, знають це.

 

  • Навесні ви планували окупувати Затоку на два тижні. Але потім скоротили все до восьми днів. Чому?

Все просто – немає грошей. Хоча ми на ті два тижні розробили цікаву програму. А на денну Open Stage ми отримали близько трьохсот заявок від українських музикантів. Можна було і три тижні наповнити, там багато гідних. Але історія, на жаль, дуже проста: рекламні бюджети всіх великих компаній скорочено. Тому ми виходимо з ситуації, співпрацюючи з партнерами на некомерційній основі. Приймаємо будь-яку допомогу. Фонд «АнтиСНІД», приміром, робить нам арт-майстерні: закуповує матеріали, оплачує кураторів, запрошує лекторів, друкує футболки.

 

 

  • Дай вам волю і багато грошей, що б ви зробили з фестивалем?

Я б зробила класну інфраструктуру, яку бачила на закордонних фестивалях. Це стосується облаштування тимчасових таборів. У Європі пропонують намети від люкс-класу до економ-варіанту. Чудові туалети, освітлення, прекрасна охорона, сейфи для речей. Я б створила комфорт для публіки. Ну, і, звичайно, привезла б великі імена. Тих артистів, яких я не можу собі дозволити зараз. Навіть наші друзі з інституцій знаходяться в рамках досить скромних бюджетів. У випадку з музикантом вартістю більше 50 тисяч євро ми, на жаль, не можемо навіть дивитися в його бік. Для того, щоб думати про це, повинен бути спонсор, якому це дуже потрібно. На перших фестивалях нам допомагав російський олігарх Олександр Лебедєв, який після став в немилості. Завдяки йому ми і могли собі дозволити проводити все безкоштовно. Росіяни дуже допомогли на початку історії фестивалю «Джаз Коктебель» – це все правда. А потім у Росії почала псуватися карма.

Ігор Панасов, cultprostir.ua

 
 

Додав nady 17 липня 2015

Про автора

«Джаз Коктебель» ведет свою историю с 2003 года. Он возник как частная инициатива (главный идеолог и основатель фестиваля – Дмитрий Киселев) в противовес засилью «фанеры» и безвкусицы, шквалом несущихся на нас с телеэкранов и

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска