В білому, як ангел

Серед художників, що формували обличчя новітнього українського мистецтва кінця XX століття, є й ім’я Олега Голосія, що трагічно пішов з життя у віці 27 років. Про нього вже дещо написано, — в  основному про його київський та московський періоди, про виставки, зокрема закордонні. Проте мало хто знає про перший, ранній етап його творчості, пов’язаний з  рідним Дніпропетровськом. Олена Годенко-Наконечна в день 37-ї річниці від дня народження художника — 31 травня 2002 року — взяла інтерв’ю у матері мистця Майї Гаврилівни Голосій та у його вчителя, дніпропетровського художника Леоніда Антонюка.

О. Годенко. Майє Гаврилівно, зрозуміло, що Олег як особистість формувався в Дніпропетровську — спочатку в сім’ї, потім під час навчання. Які обставини життя могли впливати на нього в дитинстві?

М. Голосій. Олег був старшим нашим сином. Коли ми з чоловіком навчались на вечірньому відділенні Дніпропетровського металургійного інституту і одночасно працювали на заводі, маленький Олег часто перебував у бабусі на Полтавщині. Те, що Олег був часто далеко від нас, впливало на наші взаємовідносини — він тягнувся до нас, а я дуже за нього переживала. У мене взагалі із сином були тісні стосунки, він був до мене дуже прив’язаний. Навіть вже дорослим, телефонуючи додому здалека (наприклад, коли навчався в Києві), міг сказати по телефону: «Мамусю, я дуже тебе люблю».

О. Г. Розкажіть про ваших рідних. Чи малював хто у вашому роду?

М. Г. Був брат моєї матері, мій дядько, який гарно рисував. Моя мати була попівською дочкою (з села Нижні Млини Полтавської області), працювала в Полтаві медсестрою, виховувала 6-х дітей після загибелі на війні батька, Гаврила Значенка. Голодомор пережили у моєї старшої сестри в Одеській області. Мій чоловік, батько Олега — Микола Степанович — родом зі Звенигородки Черкаської області із сільської родини. Ми обоє — з українських сімей.

О. Г. Олег був серед моїх учнів і в художній школі, і в художньому училищі, де я викладала історію мистецтва. Замислююсь над тим, скільки проходило через ці учбові заклади учнів. Зараз декого з них важко згадати. А от Олег був помітний, незважаючи на те, що був негаласливим. Саме про нього довелось мені писати, коли художня школа робила вернісажі дитячих малюнків, бо його дитячі роботи вирізнялись серед інших (знаю, що у Вас збереглась газетна вирізка з тією статтею). Ці роботи були щирі і романтичні. Вже тоді з’являлася впевненість, що Олег буде художником. Якої вдачі був ваш син?

М. Г. Олег за характером був домосід, вдома багато малював, писав оповідання, писав пісні, грав на гітарі. Малюванням так захопився, що ми віддали його в художню школу. Наш менший син Денис (молодший за Олега на 9 років) теж малює; зараз, після закінчення архітектурного факультету, працює художником-дизайнером. Денису, можливо, все давалось швидше, ніж Олегу. Проте Олег був фанатом, весь цілком віддавався улюбленій справі. Олег був комунікабельним, товариським, доб- рим. За характером — ласкавим, душевним, мав чутливу натуру, тонку інтуїцію. У нього бували віщі сни.

О. Г. В художньому училищі ми, його викладачі, відзначали на переглядах його здібності, особливо в живопису, бачили, як багато і самовіддано він працював. Перед захистом диплома стало ясно, що його живописна композиція найцікавіша в тому випуску і саме він завершуватиме церемонію захисту дипломів як найкращий випускник живописного відділення того року.

— Леоніде Опанасовичу, а що Ви можете сказати про свого учня?

Л. Антонюк. Він написав аж два варіанти дипломного твору на тему «Декабристи», і взагалі при завершенні навчання зробив персональну виставку в стінах училища. Крім навчальних постановок та етюдів, якими завісив велику стіну майстерні, виставив і портрети: автопортрет, портрет матері, портрети однокурсників.

О. Г. Манера юного Голосія — жвава, живописна поверхня полотен наче вібрувала, дихала. В портретах він схоплював і схожість, і характер. Ми всі відчували, як багато він взяв від Вас. Як Ви на нього впливали?

Л. А. Тема диплома для нього була важливою, в ній відбивались його моральні пошуки. Він уникав сюжетності: на полотні були уявні постаті декабристів на тлі холодного туманного Петербурга. Пам’ятаю, як я демонстрував твори свого найкращого учня прибулому з Києва Василю Гуріну — голові Державної комісії. Гурін відзначив твори Олега, налаштував його поступати до Київського інституту. Того ж літа (в 1984 році) Олег вдало склав іспити до Київського художнього інституту і став студентом. До речі, взимку, на канікулах, він прийшов до мене в училище і попросив переписати диплом. Взагалі-то чіпати дипломну роботу не дозволено, але в Олега був другий, так би мовити, не офіційний варіант диплома, тому я йому дозволив. Він переписав другий варіант в червоній гамі.

М. Г. До Дніпропетровського художнього училища Олег поступив одразу (роки навчання — 1980–1984). Дуже прив’язався до свого вчителя — Леоніда Опанасовича, який вкладав в Олега всю душу, опікувався ним, на практиках завжди тримав біля себе. Олег про Антонюка завжди говорив багато гарних слів, любив свого вчителя.

Л. А. Коли Олег приїздив до Дніпропетровська, завжди приходив до мене, привозив книги, які читав на той час. Запрошував на свої виставки. Радився у важкі хвилини. Якщо на першому курсі він тішив своїх вчителів (на перегляді Василь Забашта якось сказав мені: «Ви такого таланта дали, спасибі»), то пізніше йому було наче «тісно» в межах інститутської програми. Він почав експериментувати, міркував, чи не кинути навчання, тим більше, що став членом Спілки художників, брав участь у багатьох мистецьких проектах, зокрема зарубіжних. До нього рано прийшла слава, а це вибиває людину з нормального ритму життя. Я радив йому навчання не кидати, а взяти академічну відпустку. Пам’ятаю, як він розривався між інститутом та роботою на московську галерею «Ріджина-арт». Приїхавши тоді в Дніпропетровськ, він казав, що йому потрібна майстерня, що він «переповнений» ідеями. Я йому допоміг з майстернею, де він закрився для роботи і нікого не впускав. Це тривало близько 3-х місяців. Саме тоді він написав свою «Жовту кімнату». Потім все швидко згорнув і поїхав до Києва.

О. Г. Ми в Дніпропетровську завжди спостерігали за наступними кроками в житті і творчості Голосія. Автопортрет, написаний по поверненню з армії, сильно відрізняється від автопортрета, написаного на 4-му курсі училища: з’явився декоративізм, умовність письма, монументальність, хоча напруженість образу, відчуття пошуку відповідей на складні питання, що їх ставить життя, залишалось. Це був певний переломний момент його мистецтва, коли він ламав академічні канони.

М. Г. Обидва ці автопортрети (перший, зроблений до армії, та другий — після служби) зберігаються в нашій домашній колекції. Ми дуже переживали, коли він перервав навчання і його взяли в армію: один рік він прослужив у Житомирській області, а коли сталася аварія в Чорнобилі, їх перевели до Росії, в Томськ. Після армії повернувся до інституту… В Києві любив зайти у Володимирський собор, водив мене в Києво-Печерську лавру. Я дуже вдячна долі, що вона звела його з прекрасними людьми — Галиною Неледвою та Віктором Рижихом. Вони ставились до нього як до рідного сина, і він їх любив. Олег збирався одружитися з їхньою дочкою. Під час його поїздок до Москви, де він брав участь у виставках, він спілкувався з Володимиром Овчаренком (галерея «Ріджина-арт»), якого дуже поважав і з яким зав’язались у нього дружні стосунки. Такі прекрасні люди, як Антонюк, Рижих та Неледва, Овчаренко, котрі його любили, займали значне місце в його житті. Я їм дуже вдячна.

О. Г. Звістка про смерть Олега Голосія всіх нас дуже вразила. Його ім’я тоді вже звучало в мистецькому світі, його оточувало так багато людей, яких ми, на жаль, не побачили і не почули, проводжаючи Олега в останню путь.

М. Г. Півроку перед смертю Олег перебував зі своєю виставкою в Единбурзі (в Шотландії), потім у Мюнхені (в Німеччині), часто телефонував, хотів чути мій голос. Перед самим його поверненням ми домовились про зустріч у Києві 16 грудня (1992 року). Так воно і сталося: я тоді приїхала до Києва у відрядження, ми побачились, і він поїхав до Москви. Звідти він телефонував 16 січня і говорив, що повернеться додому на день народження батька 1 лютого. Це тепер ми знаємо, що трагедія сталася через два дні по тому — 18 січня 1993 року. А тоді ми чекали. Настало 1 лютого — його не було. Проходили дні — від нього не було звісток. Ми захвилювались. Знали, що він після Москви вже повернувся до Києва. Я виїхала туди, почала розшуки. Дійшла аж до Лаври, монахи підказали мені де шукати. Наче Олег «вів мене до себе», до того страшного місця в ботанічному саду. Там зустріла сторожа, який розказав про молодого чоловіка, що зірвався з висоти… А коли його знайшли, не могли розпізнати. Потім я була в міліції, в судмедекспертизі… Прикро, що не в усіх, хто з ним спілкувався, знайшлись тоді до матері теплі слова… Труну з тілом ми перевезли до Дніпропетровська, де і поховали Олега… Він приходить до мене, тоді я чую, як проходить вітер по губах…

О. Г. Після переїзду Олега до Києва ми бачили його твори, в основному, в каталогах та публікаціях. По суті перше близьке знайомство з його великими за розміром картинами відбулось у Дніпропетровську в 1995 році, коли ми, організатори міжнародної виставки «Пан-Україна’95», виставили три малярських полотна Олега Голосія, люб’язно надані для експозиції матір’ю художника. — Майє Гаврилівно, Леоніде Опанасовичу, ми згадуємо Олега у день 37-ї річниці від дня його народження. Яким ви його пам’ятаєте?

Л. А. Олег завжди залишався в душі дитиною. Він був емоційний, імпульсивний, відкритий до нових вражень. І в той же час втаємничений, якийсь незахищений. Думаю, він не чекав від людей поганого, був необачний, не відчував небезпеки…

М. Г. В моїй уяві він не такий, яким побачила його після смерті, а такий, яким колись закарбувався в пам’яті або по поверненню з Німеччини: коротко стриженим, в красивому довгому світлому пальті, або в той момент, коли повернувся з армії: в нього з’явилась легка хода, він летів мені назустріч — в білому, як ангел. Тоді ми, я і двоє моїх синів, були на дачі. Денис вчив Олега водити автомобіль. Я сиділа позаду, ми їхали по полю… Це була найщасливіша хвилина мого життя…

Додав Art-Vertep 05 лютого 2004