Автори / Дмитро Павличко / Нацiональна iдея

Вiн написав перше речення Акту проголошення незалежної України

Видатний поет, перекладач, лiтературознавець, лауреат нацiональної Шевченкiвської премiї, почесний професор Києво-Могилянської академiї, Львiвського та Варшавського унiверситетiв, народний депутат України, спiвавтор державних документiв, у тому числi проголошення незалежностi України, спiвзасновник Народного руху України i Демократичної партiї, член Української нацiональної партiї, член президiї нацiональної спiлки письменникiв України, посол України в Польщi та Словаччинi. Все це про Дмитра Павличка. В наступному роцi йому виповниться сiмдесят п’ять.

Дмитро Васильович вiдгукнувся на запрошення Днiпропетровської спiлки письменникiв i приїхав до нашого мiста в першу чергу як поет. Зустрiчався зi студентами вузiв, читачами та шанувальниками його творчостi в мiськiй бiблiотецi, з журналiстами. Але на кожнiй зустрiчi не мiг не говорити про наболiле. Про нацiональне. Говорив смiливо i переконливо. Тим бiльше, що нас цi питання турбують не менше.

Я вперше бачила на власнi очi живого классика. Пам’ятаю, як радiла моя мама, купивши трьохтомне видання вiршiв Дмитра Павличка. На жаль сучаснiй молодi це iм’я мало про що говорить. Але його знають. I це добре.

— Я недаремно надривав своє серце, коли працював як полiтик, — це були майже першi слова, сказанi Дмитром Павличком. — Але жалкую про ненаписанi за той час, як займався полiтикою, книжки.

— Дмитре Васильовичу, як вас зустрiла наша молодь?

— Я задоволений переповненими залами. Вiдчув, що люди прийшли, бо хотiли мене почути. Але, на жаль, молодь не читає моїх книжок, бо їх немає в  Днiпропетровську. Їх i в Києвi немає, бо видаються всього тисячним накладом. От якби вони читали, була б цiкавiша розмова. Нещодавно вийшла книжка «Українська нацiональна iдея», де зiбрано всi мої полiтичнi виступи за шiстнадцять рокiв. Але в  крамницях її не знайдеш, де на десять росiйськомовних книжок одна українська. I нiхто за це не вiдповiдає. В той час як у Польщi зовсiм протилежна ситуацiя: надруковану там мою книжку розкупили моментально. Поляки кажуть, що ранiше Павличка перекладали, щоб допомогти українськiй лiтературi, а сьогоднi — щоб допомогти польськiй. Це найвища похвала.

— У 1955 роцi вас було виключено з аспiрантури Львiвського унiверситету за те, що ви виступили проти русифiкацiї унiверситету. А як ви реагуєте на сьогоднiшню мовну ситуацiю?

— Так само, як i тодi. На радiо та телебаченнi повинно бути українською лише п’ятдесят вiдсоткiв програм, та й то вже пiдняли крик про переслiдування росiйської мови в Українi. Де воно? Ми повиннi створити культ рiдної мови. В першу чергу нею повиннi володiти тi, хто при владi. Це моє основне полiтичне кредо, хоча я приїхав не як полiтик, а як поет.

Сьогоднi воюють за iнформацiйний простiр. Але ж вiн заповнений насамперед мовою. Я стою на тому, що цей простiр повинен бути вiдданий нашому народу, якому вiн i належить. Це головне, чого ми повиннi добитись. Безумовно, якась частина може i повинна бути iншими мовами. Насамперед важливо, щоб вiн був наповнений не лише мовою, але й правдою.

— Наскiльки ми знаємо з iсторiї, мовна проблема iснувала майже завжди.

— Те, що створювалось протягом вiкiв, не може бути знищене протягом рокiв. Головуючи в товариствi української мови, я говорив про закон клубка: скiльки треба часу, щоб намотати, стiльки ж потрiбно часу, щоб розмотати. Але є один секрет — якщо хочеш, можна розмотувати швидко. Малоросiйство як феномен перетворення української нацiї на хохлiв, прислужникiв та рабiв, iснувало дуже довго, i так же довго ми опирались. Але спочатку ополячилась, а  потiм i русифiкувалась наша козацька та дворянська верхiвка. I це було початком великої трагедiї. Свого часу українськi комунiсти сподiвалися, що разом з  соцiалiстичною iдеєю прийде українська державнiсть, хай i соцiалiстична. Але їх пострiляли, або вони самi пострiлялись, i все закiнчилось. I сьогоднi лише мовною перебудовою нiчого не зробиш, нам потрiбно насамперед перемiнити душу.

— А як почуває себе українська лiтература в  європейському контекстi?

— Поки що ми дуже мало виступаємо на загальноєвропейськiй лiтературнiй сценi. Є певна група молодих українських письменникiв, якi домоглися того, що їх переклали та надрукували в  Нiмеччинi, Австрiї, Польщi тощо. Але це лiченi книжки. На жаль, ми ще не цiкавi для зарубiжних видавництв, хоча маємо значно бiльше письменникiв, якi б могли бути там надрукованi. У нас у державному бюджетi не заплановано жодної копiйки, щоб допомогти вийти письменству за рубiж. I це в той час, коли нiмцi видають вiсiмдесят книжок щорiчно в Польщi за свої грошi, поляки фiнансують своїх авторiв за кордоном. А словаки, коли вийшла книжка «Антологiя словацької поезiї» в Парижi, виїхали туди всiм урядом. А чому б нам не видати Сковороду англiйською мовою, i цим зацiкавити англомовнi країни? Ми, на жаль, не вмiємо пропагувати те, що може показати нас як людей мислячих. Наша поезiя — то крик душi. Нам потрiбно пошанувати насамперед себе i не боятися показати свою рану. Ми сьогоднi об’єднуємо нацiю, церкву, економiку, Крим з Карпатами. Все це колосальнi проблеми, якi можуть бути цiкавими для свiтової лютератури.

А в умовах розширення Європейського союзу склалася складна ситуацiя для лiтератури та мистецтва взагалi, тому що ЄС для нас — велика загадка. Хто сьогоднi може сказати, що буде з культурою та лiтературою? Якщо ми станемо громадянами ЄС, чи не зникне наша нацiональна приналежнiсть?

— Вам подобається наше мiсто?

— Я його люблю, бо його не можна не любити. Воно має в собi великi потенцiальнi сили. Я знаю, що в  цьому столiттi Днiпропетровськ буде змагатися за першiсть у всiх сферах. Воно може бути першим за втiленням у життя української державної iдеї. Тут можна було б робити бiльше, якби влада думала про питання нацiональної полiтики. Бо саме тут українська державнiсть виникала за козацьких, а  потiм i княжих часiв, коли ще Святослав їздив зi своїми хлопцями на Хортицю.

— Але далеко не всi подiляють вашу точку зору.

— Я категорично проти моїх колег, якi говорять, що «нам би вiддалитися вiд тої схiдної України, яка нас русифiкує, а створити б собi федеративну Україну з Львiвської, Тернопiльської та Iвано-Франкiвської областей». Я переконаний, що наша доля вирiшується тут. Саме тут б’ється серце України, тут воно найживiше i наймогутнiше. Я, як галичанин, кажу вам, що у ваших руках доля. Тут має йти не збройна вiйна, але вiйна iдеологiчна. Ще трохи i все вирiвняється.

— Дмитре Васильовичу, чим пишаєтесь як полiтик, як поет i громадянин?

— Найважливiше, що я зробив у своєму життi, — написав перше речення Акту проголошення незалежної України, мав генiальну дочку Соломiю — це моя найбiльша втрата i горе, написав пiсню «Два кольори», яку спiвають навiть в Японiї. Але при цьому не вважаю себе великим письменником та поетом.

— Про що ви мрiєте сьогоднi?

— Я хотiв би, щоб найближчими роками ми зiтхнули вiльнiше i почали розбудовувати нацiональну українську державу.

Розмову записала Ассоль ОВСЯННИКОВА

Додав Art-Vertep 11 червня 2004