Київське видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» втішило дорослих і малих читачів розширеною версією класичних «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка.
Завжди маєш кілька книг, поява котрих у твоєму житті супроводжувалася якимись ліричними моментами; ці книги відпочатку потрапляли не просто до твоєї бібліотеки, вони потрапляли до твоєї пам’яті; себто зрозуміло, що пам’ять це і є щось на зразок розширеної бібліотеки, але деякі книги все одно виходять поза межі окремо взятої книгозбірні, так що ти потім пам’ятаєш не лише зміст цих книг, ти пам’ятаєш цілий набір обставин, із ними пов’язаних. Очевидно, такі книги називають улюбленими, їх навіть не обов’язково перечитувати, головне про них пам’ятати.
Я, наприклад, дуже добре пам’ятаю, як свого часу — в моєму дитинстві, так би мовити, — мені подарували «Тореадорів з Васюківки», і як жадібно я їх прочитав. Очевидно, що читав я їх неодноразово — тоді, в своєму дитинстві, перечитував з тим, щоби в якийсь момент вивчити майже напам’ять і більше вже до рук не брати. Цікаво, що я цю книгу справді не брав до рук років двадцять, хоча можна було б, у принципі, піти до найближчої бібліотеки, взяти там затяганий (в сенсі — зачитаний) томик і ще раз «освіжити в пам’яті», що там у них, у їхній Васюківці, відбувалося і чому. Але ось — не йшов я до бібліотеки, ну, мається на увазі, не взагалі не йшов, а не йшов за цією книгою. Навіть не знаю чому. Мабуть, аби ненароком не порушити ті, й без того хисткі, ілюзії, що лишалися у моїй такій-сякій свідомості всі ці двадцять років, ілюзії про одну з найкращих прочитаних мною книг, ілюзії про те, як мені тоді добре читалось, взагалі — як мені тоді добре велось.
Дивно, що ця мила й симпатична книга викликає тепер такі пафосні рефлексії. Зрештою, Іван Малкович цю книгу перевидав, я її перечитав і зрозумів, що всі ці двадцять років я займався чимось не тим, потрібно було частіше перечитувати «Тореадорів», тоді менше дурниць наробив би, так мені здається. Книги, від яких тобі добре, треба час від часу перечитувати, інакше що ж тоді й читати.
Але навіть без урахування всього цього персонально-особистісного нагромадження деталей пам’яті й біографії, дуже раджу всім скористатися нагодою, себто новим виданням, і ще раз цю книгу перечитати. Чому? Наприклад, тому, що книга Всеволода Нестайка вигідно відрізняється від більшості української дитячої літератури. Відрізняється відсутністю дидактики, відсутністю традиційної малоросійської туги й прогрузу, що ними зазвичай славиться вітчизняна, хай навіть і дитяча, література. В «Тореадорах» немає етнографізму, і — що найцінніше — сільське (нарочито, слід зазначити, сільське, хоча б із огляду на назву книги) походження її «головних героїв» жодною мірою не призводить до меланхолійного замилування на кшталт «село — і серце отпочине» (краєвидами й ландшафтами) і тим більше не спонукає до не менш традиційного в нашому письменстві протиставлення сільської автентики та моральної незайманості васюківських тореадорів зовнішній, міській (себто антиукраїнській) цивілізації.
Герої цієї книги самодостатньо оминають подібні спокуси вітчизняних літературних традицій, цілком адекватно сприймаючи дійсність, що їх оточує, а оточує їх, слід визнати, дійсність чудесна й знаменита — неповторні 60-ті, з яких нашими героями, без особливого огляду на місце проживання, жадібно вичленовуються і топовий Робертіно Лоретті, і супермодне київське «Динамо», і по новій на той час відкриті «12 стільців», і не відкриті (офіційно) бітли з їхньою Yellow Submarine, підводним човном, що так природньо виглядає в степах України — геніальна, як на мене, знахідка автора й видавця, ця бітлівська вставка. Загалом, окремо хочеться говорити не лише про текст, а й про ті зміни, що в ньому відбулися, до речі, на замовлення видавництва. Маркетинговий хід видавця — нове редагування плюс кілька спеціально дописаних епізодів — не лише актуалізує і без того добрий текст, а й ще раз нагадує скептикам, що «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» знає, як діяти, аби не лише Гаррі Поттером (ненависним мені, до речі, хоча все-таки, мабуть, це тут не зовсім до речі) ударити по малорухомому книжковому ринку Києва та околиць. За що їм, гадаю, ще буде висловлена уклінна подяка з боку прогресивної громадськості.
Але навіть і без цього редагування, без нових епізодів і єлоу субмарін, книга, як мені видається, і дотепер лишається напрочуд актуальною, саме завдяки самодостатності й невимушеності сюжетних перипетій, бурхливих діалогів, конкретного піонерського гумору — все нормально і все на місці. Думаю, що сьогоднішні діти, не згірш від їхніх однолітків часів ХХ з’їзду, зможуть оцінити всі ті сентенції й одкровення, що ними густо й щедро пересипані сторінки «Тореадорів з Васюківки», як-то, про міліцію — «А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер», чи про необхідну соціально-економічну ієрархію при будуванні власного метрополітену — « Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки математики — п’ять копійок». Та й усі інші нестайківські інтонації й означення, всі його «шмарогузи» й «глистюки паралізовані», всі його, суто хіпівські «старики» і «класнючо», якими впевнено кидаються Ява Рень із Павлушою Завгороднім, і сьогоднішнім скаутам, сподіваюсь, серце потішать. Отже, думаючи про нинішню читацьку аудиторію роману, можна лише додати слідом за його героями: «Тримайся, людство».
Сергій Жадан
Додав Art-Vertep 29 серпня 2004
хороші книжечки