Автори / Богдан Задура / Українців перекладаю через почуття провини. Розмова з Богданом Задурою, польським письменником і перекладачем української літератури
Поза сумнівом, Богдан Задура – живий класик польської літератури. Проте його експериментаторство легко та невимушено долає всі стереотипи уявлення про класика. Захоплює широта володіння і формою, і змістом. Окрім того, Богдан Задура є послідовним промоутером української літератури в Польщі. Саме із цього почалася розмова кореспондента «Газети» з поетом.
– Ви вже багато років займаєтеся перекладами та промоцією української літератури в Польщі. Розкажіть, будь ласка, трохи докладніше про те, що вже перекладено та надруковано.
– Усе почалося з віршів Дмитра Павличка. 1989 року вийшла підбірка його віршів у моїх перекладах під назвою «Таємниця твого обличчя». Можливо, це прозвучить трохи непереконливо, але то були перші тексти, які прочитав українською. Потім перекладав молодших авторів, вірші оповідання й есеї Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Сашка Ірванця, Миколи Рябчука. Я публікував ці переклади переважно в часописах Literaturа na Swiecie, Akcent, Odra, Literatura, Fraza чи навіть Teka Pulawska – регіональному часописі, який доволі нерегулярно виходить у моєму рідному місті. 2004 року у Вроцлаві вийшла антологія «Вірші завжди вільні», до якої ввійшли тексти Дмитра Павличка, Емми Андієвської, Миколи Холодного, Грицька Чубая, Миколи Рябчука, Володимира Цибулька, Назара Гончара, Галини Петросаняк, Сергія Жадана й ін. Після цієї антології були переклади збірок «Пісні для мертвого півня» Андруховича, «Історія культури початку століття» Жадана. Ці дві останні книги стали своєрідним прецедентом, адже не були вибраним із творчості того чи іншого поета, а найновішими на той час збірками поезій, які побачили світ майже одночасно з українськими оригіналами. Схожа ситуація склалася з книгою «34 вірші про Нью-Йорк і не тільки» Василя Махна. 2005-го вийшла друком збірка віршів Андрія Бондара Jogging, яку переклав спільно з Адамом Відеманом.
– Що спонукало перекладати українську літературу?
– Можливо, почуття провини. Бо раніше ставився до української літератури доволі легковажно, а потім раптом відкрив у ній для себе чимало цікавих текстів, які вразили мене. Протягом багатьох років був перекладачем і промоутером, як ви мене назвали, угорської літератури. Але стосовно останнього випадку був узалежнений від філологічних перекладів, а отже, не міг почуватися цілком самостійно. Перекладав чимало британців та американців, однак українці видалися мені цікавими здебільшого через свою незнаність, неприсутність у свідомості сучасного польського читача. А тимчасом ішлося про чудові тексти і чудових людей.
Особисті знайомства з авторами тільки додавали мені мотивації. Так само свого часу не спокусився б настільки угорською поезією, якби не дружба з Іштваном Ковачем. Тож і українці цікавили б мене менше, якби Павличко, Рябчук, Ірванець, Бондар чи Махно виявилися людьми не настільки приємними та цікавими. Творчість друзів цікавить нас значно більше, ніж тексти незнайомих людей, і для друзів зажди хочеться зробити більше. Але звісно, був знайомий не зі всіма, кого перекладав.
– Як змінилося ставлення до української літератури в Польщі за останні роки? Чи можна вже говорити про те, що переклади з української читають не лише фахівці та люди українського походження, а й звичайні читачі?
– Мені здається, що я також можу слугувати ілюстрацією такої зміни. Адже від байдужого та легковажного ставлення перейшов до живого зацікавлення. Не вважаю себе фахівцем, радше аматором (бо який би фахівець перекладав, наприклад, «Біґ Мак» Жадана, не довідавшись перед тим, чи не працює над текстом уже хтось інший. А зараз так само для власної приємності перекладаю книгу Дзвінки Матіяш «Роман про батьківщину»). Моє походження не має нічого спільного з Україною, хоча багато хто вважає інакше. Юрій Андрухович нині най-популярніший у Польщі український письменник, популярними є і книги Оксани Забужко, а також інших перекладених авторів: Тараса Прохаська, Сергія Жадана, Софійки Андрухович, Наталки Сняданко.
– Що саме, на вашу думку, спричинилося до такого зросту популярності української літератури в Польщі?
– Цей процес почався наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, і БУ-БА-БУ відіграло в цьому не останню роль. Як і проголошення Року Польщі в Україні та України в Польщі. Це пожвавило українсько-польські стосунки, що вплинуло і на зростання зацікавлення літературою. Але найважливішу роль відіграла, без сумніву, помаранчева револіюція, яка в Польщі зумовила в буквальному сенсі вибух зацікавлення та симпатії до України. Важливим моментом стала й поява цілої низки добрих перекладачів з української – Ренати Руснак, Катажини Котинської, Міхала Петрика, Лідії Стефанівської.
– А як ставляться до перекладів з української польські видавці – цікавляться, чи «помаранчева мода на Україну» вже минула?
– Тут можу говорити лише про долю власних перекладів, бо в цьому найкраще орієнтуюся. Незабаром вийде друком друге, доповнене й оновлене видання моїх перекладів текстів української поезії. Сподіваюся, що наступного року вдасться видати польською «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» Володимира Яворського, а також вибрані тексти Наталки Білоцерківець та Остапа Сливинського.
– Ви є редактором одного з найбільш реномованих польських літературних журналів – Tworczosc, який уже багато років виховує свого читача високим рівнем публікованих текстів. Що, на вашу думку, з’явилося в сучасній польській літературі, чого не було раніше?
– Це дуже складне питання. Мені здається, в мистецтві можна говорити про рух уперед, але не про еволюцію. Міняються епохи, і міняється мова. Після того, як у Польщі утворився книжковий ринок, змінилися пропорції поміж критикою та рекламою. Реклама має тепер здатність створювати літературні величини. Кожен може стати медіальною мегазіркою, а через рік про нього всі забудуть. Я не маю тут на увазі ні Дороту Масловську, ні Міхала Вітковського. Але деякі письменники змушені коритися диктату видавців і підписувати угоди, які нагадують зобов’язання професійних футболістів. Я ж маю доволі старосвітський погляд на літературу і вважаю, що писати слід через внутрішню потребу, а не на замовлення, не для того, щоб подобатися масовому читачеві.
– Які позитивні та негативні тенденції спостерігаєте в сучасній польській поезії та прозі?
– Коли тобі минає шістдесят, то стає проблематично визначити, котра ж поезія чи проза молода. Звичайно, з’явилися нові теми, наприклад, життя сексуальних меншин, фемінізм, критика капіталізму, світу фірмових товарів і супермаркетів. Література стала уважнішою до масового читача, а разом із тим розвинулися нові форми оповіді, наприклад гіп-гопова нарація в «Павичі Королеви» Масловської. Мені видається, що кількість літераторів збільшується, але я сумніваюся, щоб такими ж темпами зростав і естетичний рівень їхніх творів. Доволі часто в нових книгах значно більше публіцистики, ніж літератури. Побачимо, що із цього всього витримає випробування часом.
Упродовж останніх років зазнала змін і поезія, в ній перестала домінувати модель вірша у стилі Збіґнєва Герберта чи Тадеуша Ружевича, своє місце в поезії відвоювало ширше коло тем. Її мова стала простішою й одночасно складнішою. Це сталося здебільшого завдяки урокам американської поезії, досвіду прочитання Френка О’Гари та Джона Ешбері.
– А які тенденції спостерігаєте в сучасній українській літературі?
– Мої знання про українську літературу зазвичай уривчасті та випадкові. Часто вони походять уже «з других рук», наприклад, із текстів Олександра Бойченка. Але якщо говоримо про моделі віршів, то вони також суттєво змінилися, стала вагомішою роль верлібру, це відчутно і в Андруховича, і в Наталки Білоцерківець, і в Жадана, і навіть у Павличка. Для перекладача це певне полегшення. Вірші різних поетів часто входять одне з одним у діалог, і мені це подобається, хоча я і свідомий того, що в цьому разі можна було б дорікнути поетам «кумівством». З’явилася також мода давати віршам іншомовні заголовки.
– Два роки тому ви уклали «українське» число часопису Tworczosc із текстами відомих письменників і початківців. Як сприйняли це читачі журналу?
– Це число розійшлося дуже добре, хоча ідея була ризикованою. Адже часопис уже багато років займається тільки польською літературою. 1957 року вийшло знамените «французьке» число, і мені хотілося продовжити цю традицію. Дуже втішило те, що польська Спілка письменників вирішила запросити кількох авторів, представлених у цьому числі, до Польщі для презентації своїх творів. Серед інших був і Володимир Яворський, для якого ця подорож стала першою мандрівкою за кордон. Це було дуже зворушливо.
– Кого із сучасних польських літераторів порадите перекласти українською?
– Я не знаю, чи вже перекладали українською Вєслава Мислівські, це письменник справді світового рівня. Маріан Панковскі, безумовно, дуже складний для перекладу, але чудовий автор. Із молодших – Дарек Фокс, Януш Рудніцкі, Мацєй Маліцкі. Це все автори, пов’язані із часописом Tworczosc.
– Що привело вас на цьогорічний львівський Форум видавців. Чого очікуєте?
– У харківському видавництві «Фоліо» виходить моя перша книга українською «Поет розмовляє з народом». Це вибір віршів у перекладах Миколи Рябчука, Андрія Бондара, Дмитра Павличка. Рідко беру участь у таких імпрезах, бо натовп, хаос і маса книг, згромаджених у невеликому просторі, не надто приваблюють. Такі речі завжди є для мене лекцією покори. Однак дуже люблю Львів, клімат його вулиць, а особливо зустрічі з його мешканцями. А форум – це завжди нагода зорієнтуватися в новинках.
Розмовляла Наталка Сняданко, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 21 вересня 2007
Про автора
Богдан Задура. Народився 18.02.1945 р. у польському містечку Пулава. Поет, прозаїк, літературний критик, перекладач. Закінчив факультет філософії Варшавського університету. Працював у музеї Казімєжа Дольного та в Любліні, в театрі Візії та Руху.
