Автори / Лесь Курбас / Театр нетанучих вистав
Уже зовсім скоро львівський театр ім. Леся Курбаса святкуватиме свою 20-ту річницю.
Вік нібито й не надто древній, але для багатьох театральних колективів такі дати стають не річницями, а роковинами. Проте не в цьому випадку.
Попри те, що театр не надто давно отримав звання академічного, його багаторічний молодіжний статус змушує весь час шукати, рухатися вперед, працювати з молодими акторами. Однак часом так хочеться зазирнути в минуле, яке, втім, легко й невимушено поєднується із сьогоденням.
Така нагода випаде всім шанувальникам театру цієї неділі, 14 жовтня. У свій день народження (теж буквально за крок (точніше за рік) до ювілею) Володимир Кучинський вийде на сцену театру ім. Леся Курбаса в ролі Старого в першій виставі театру – “Сніг у Флоренції” Ліни Костенко (тоді, коли театр тільки починався, її об’єднали в диптих із драматичною поемою “Маруся Чурай” у виставу “Сад нетанучих скульптур”.
Тоді всі історичні матеріали про театр починалися фразою: “Театр почався із заборони”, адже виставу в березні 1988 року не дозволили випускати, і прем’єрні вистави грали як репетиції. Як показав майже двадцятирічний досвід, це стало символічним. Слідом за Курбасом Молодіжний “відмінив” прем’єри, й у кожній виставі актор лишається з образом сам на сам, шукаючи нові барви та примушуючи переживати виставу кожен раз по-різному.
Тоді я писала про виставу так: “Завдяки роботі в маленьких залах виконавці отримують кінематографічну можливість крупного плану та відсутності котурнів. В. Кучинський не винаходить нових форм, рухаючись за текстом Ліни Костенко. Незвичність його режисури полягає в тому, що, на відміну від більшості постановок, де режисер прикриває акторів різноманітними ефектами (більш чи менш цікавими залежно від рівня обдарованості), тут актори, навпаки, максимально розкриті та наближені до глядача. Безперечно, це дозволяє театрові лишатися живим. Зрештою, заради вивільнення від рутини він колись і постав.
Уже в “Снігу у Флоренції” театр спробував багаторівневу конструкцію, де кожен персонаж окреслено своїм пластично-стилістичним малюнком. Уже тоді саме актори, а не постановчі ефекти доносять прекрасну музику віршів, логіку авторського тексту. При зовнішній нерівності акторської техніки течія внутрішнього монологу безперервна, вплив дійових осіб одне на одного в діалозі бездоганний.
Робота на різних майданчиках теж сприяла створенню імпровізаційного самопочуття в акторів. Це позначалося і на глядачах, створюючи єдине, чим ще може здивувати театр сьогодні, – відчуття видовища, що живе лише раз.
Ця перша вистава відразу окреслили два основні принципи існування театру: це те, що Гротовський назвав “бідним театром” та “оголеним актором”. І друге – театр не боїться створювати кілька версій одного літературного твору, оскільки головним є не гонитва за максимальною кількістю імен на афіші, а власний розвиток...
Від ранкового тренінгу до вечірньої вистави триває вдосконалення акторського апарату, планомірне вивчення драматурга, не на рівні фактажу, а на рівні відчуття й асоціації, та театральної справи”.
Перечитавши цей текст тепер, за крок до ювілею, я усвідомила, що майже двадцять років театр, попри сильні економічні та художні шторми, примудрився водночас зберегти вірність своїм принципам, окресленим так давно, проте не застигнути в них, не зробити із власних пошуків ікону.
Нові імена, нові вистави, нові обличчя… Все далі й далі, проте тим, обраним колись шляхом. Змінюючись і залишаючись завжди впізнаваними. Не в останню чергу завдяки постійній роботі з молодими акторами. Отже, майже двадцять років потому – в ролі Старого художній керівник і засновник театру Володимир Кучинський, а в ролі Флорентійця – дебютант Олег Онещак. І знову все по-новому. Невтомно, як і майже двадцять років тому, падатиме сніг у Флоренції, в театрі нетанучих вистав.
Катерина Сліпченко, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 12 жовтня 2007
