Учасники

Автори / Андрухович, Дереш, Жадан / Важка артилерія, або Вдаримо єдиним фронтом по східному безкультур’ю

Отож, закінчився один із найцікавіших та найсуперечливіших літературних експериментів останнього часу: Юрій Андрухович, Любко Дереш та Сергій Жадан проїхали із презентацією спільної книжки по містах Лівобережної України. Тур так і називався – «Лівий берег» – і охопив своїм маршрутом Суми, Полтаву, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Донецьк і Луганськ. За чесним зізнанням організаторів, спершу акцію планували назвати «Література Індастріал», обійшовши увагою Суми й Полтаву. Вочевидь, згодом ідеологи туру збагнули глибину своєї провини перед цими прекрасними містами, а оскільки з Сум та Полтави такий самий індастріал, як із Донецька з Луганськом – приморський курорт, то довелося робити ставку на лівобережність.

Тут починаються перші внутрішні суперечності. Попри появу в програмі центральноукраїнських міст, риторика організаторів все одно не змінилася: на першій, так би мовити, стартовій прес-конференції в Києві тур було змальовано радше як просвітницьку місію, покликану донести нарешті-таки цвіт сучасного українського письменства до східного читача. І, хоч Юрій Андрухович там-таки зробив героїчну спробу відхреститися від будь-яких місіонерських цілей акції, преса радісно та одноголосно підхопила тезу про героїчний вчинок трьох китів сучукрліту на благо культури Сходу зокрема та здоров’я нації взагалі.

Щоби щасливо окультурений Схід міг не тільки послухати й побачити живі докази існування сучасної української літератури, а ще й поніс додому щось на згадку (аби не забути на ранок про вкраїнську культуру, наче про химерний сон), спеціально під акцію була випущена спільна книга трьох авторів під назвою «Трициліндровий двигун любові». До неї, згідно із анотацією на задній обкладинці, увійшли оповідання Юрка Андруховича, написані в армійські часи (і наново переписані тепер, як можна дізнатися з передмови автора), есеї Любка Дереша (які, як на мене, частіше нагадують прозу) та проза Сергія Жадана (яка, як на мене, частіше нагадує есеї).

Наскільки особисто мені стало ясно із напівжартівливих коментарів, що звучали як на презентації в Дніпропетровську, так і в інших містах, вибір назви дався митцям непросто. З їхнього боку звучало безліч інших, часом дуже кумедних варіантів, як-от «Потрійний захист від карієсу» (Андрухович) або «Три царі зі сходу» (Дереш). Власне, завдяки сакральності та культурній продуктивності числа «три», назви можна було би плодити до скону, згадавши тріо з Бельвіля, трьох дівиць попід вікном або три празники в гості, проте вибір пав на варіант «Трициліндровий двигун любові», що до останнього, схоже, продовжувало викликати в літературної трійці подив і дискомфорт.

Назва і справді не може не дивувати – звісно, з концептуальної, а не з комерційно-піарної точки зору. Якби під обкладинкою дійсно знаходилася збірка творів, присвячених цьому прекрасному почуттю, то це було б ще куди не йшло, проте на сторінках книги є багато чого, нестерпно далекого від романтичної проблематики. Втім, напруживши всі свої філософські потенції, можна переконливо довести, що насправді всякий твір, який будь-коли виходив з-під пера поета чи то письменника, говорить до нас про любов, і ні про що інше, і що уважний читач неодмінно розгледить поміж рядків і ностальгійну закоханість Юрія Андруховича у давні армійські дні, і шанобливу ніжність, яку Любко Дереш почуває до мужніх дрозофіл, і зворушливу прив’язаність Жаданової душі до українського мідл-класу. Давайте вважати, що саме ці глибоко гуманістичні міркування підштовхнули видавців до такого вибору назви (хоча які міркування підштовхнули їх зобразити на обкладинці книги іржавий вентиль, ніяк не пов’язаний ні з двигунами, ні з любов’ю, все одно залишається моторошно незрозумілим).

Не можу не пітвердити і спостереження, ословлене Любком Дерешем на одній із прес-конференцій: в контексті статевої одноманітності гастролюючого колектива назва книжки справді викликає неясні гомоеротичні асоціації (двигун асоціюється з поршнями, робота поршнів асоціюються з... і так далі, аж до вишукано-декадентської трициліндрової скульптури в кінці логічного ланцюжка). Втім, на відміну від Дереша, мене такі асоціації не відлякують, а зневагу видавців до можливих конотацій пропоную віднести на рахунок остаточної перемоги європейського вектора в українській культурі.

Втім, концептуальні огріхи, напевно, таки відіграли свою роль. Не знаю достеменно, як у інших містах, але в Дніпропетровську з нової книги читав тільки Любко Дереш: очевидно, через те, що він єдиний не грішить писанням віршів. Інші ж два учасники балували публіку поезіями – як з нових, так і зі старих збірок. Публіка була тільки «за»; та й справді, матеріал, вміщений у триєдиній збірці, дуже цікавий для читання з книги і водночас абсолютно не придатний до декламування зі сцени. Блок запитань, що послідував за читанням, зайняв анітрохи не менше часу і додав усім присутнім не один рік життя, якщо зважити, що всі раз по раз іржали, наче коні, а щирий сміх, як відомо, суттєво подовжує відведений долею вік. Отож, дніпропетровська презентація вийшла радше веселою та розважальною, ніж просвітницькою.

Наскільки я можу судити по відгуках в пресі, в усіх інших пунктах призначення акція проходила в такій самій атмосфері, і воно й не дивно. Важко сказати, кого саме збиралися просвіщати організатори, адже планувалося не читання у мегафон з машини й не розкидання віршів з гелікоптерів. А до тих зал, у яких відбувалися зустрічі, само собою, прийшли ті, хто українську літературу та її творців вже знає та любить, і, за словами очевидців, у непросвічених Луганську та Донецьку таких шанувальників виявилося більше, ніж зали ладні були вмістити.

Як би там не було, експеримент удався, і йому вже можна підбити підсумки.

Власне, само по собі об’єднання під спільною обкладинкою таких імен, як Андрухович, Дереш та Жадан – величезна подія для кожного читача, за яку видавництвам «Фоліо» та «Книжковий клуб сімейного дозвілля» можна тільки гречно подякувати. Директор «Фоліо» Олександр Красовицький зазначив, що в об’єднанні саме цих імен відіграла велику роль приналежність митців до трьох різних поколінь, а значить, і приналежність до трьох поколінь їхніх потенційних читачів. Не можу з цим погодитися: в умовах дещо пригаслого, але все одно наявного на вітчизняних теренах протистояння традиційної та постмодерної літератур навіть Андрухович, при всіх його заслугах та статусі, залишається «молодим» (вічно молодим?) письменником, літературним антонімом до Павла Загребельного і Валерія Шевчука. І його, і Жадана, і Дереша читає переважно молодь, та частина суспільства, яка воліє прогресу і втомилася від стагнації.

Тому не в поколіннях справа. Справа в тому, що, виступивши таким «спільним фронтом», наймодніші, найпопулярніші письменники України не тільки порадували читача своєю одночасною присутністю у віддалених від столиці місцях, а ще й довели, що українська література поки не вражена вірусом взаємної підозріливості та гіпертрофованої конкуренції. Що дає певні надії на розвій.

Дещо прикро, що східні регіони в складній та динамічній виставі під назвою «Українська культура» (яку дехто вперто вважає фарсом) знову зіграли роль населених варварами диких степів, спраглих за своїми хоробрими просвітниками. Ще прикріше, що ця роль до певної міри відповідає дійсності. Але індустріальні міста, ці жахалочки українського інтелектуала, залишаються темною глухоманню зовсім не тому, що не підозрюють про існування сучасної української культури, а тому, що сучасна українська культура лише невиразно здогадується про них. Тому велике щастя, що українське мистецтво забирається все далі й далі на схід. От тільки час вже забути промови про необізнаного східного читача, і просто почати сумлінно тамувати його жорстокий інформаційний голод.

Вікторія Наріжна, спеціально для Арт-Вертепу

Фотозвіт від Олександра Кузьмюка можна подивитися в галереї.

Додав Art-Vertep 18 жовтня 2007

Автори пов'язані с новиною

Вікторія Наріжна , Олександр Кузьмюк , Юрій Андрухович , Любко Дереш , Сергій Жадан