Автори / Любомир Литвинчук / Ловець невловимого Любомир Литвинчук
Презентація його книжки нагадала, якими мають бути добрі презентації книжок. Людей було рівно стільки, скільки треба було, аби всі сиділи і мали змогу спокійно слухати автора, а він, у свою чергу, провадив розмову просто і безпафосно, якраз так, щоби бути почутим.
Любомир Литвинчук, презентуючи свою першу книжку «Подорожатор», на якусь годину з лишком повернув «Химері» блаженну атмосферу літературної гармонії, якої їй часом так бракує. Хоча, зрештою, справа навіть не у книжці. Любомир є справжнім і поза літературою. Сам автор вважає хибним ставити на власній творчості кліше «стиль життя» або «світогляд»; література радше є лише частиною його самого, яка часом виринає, часом зовсім зникає, часом є дуже важливим (або навпаки непотрібним) відмежування її від інших складових життя. Саме в ній письменник найпевніше почувається живим. Окрім літератури, є робота — офтальмологія, яка для Любомира означає передусім тонку межу між відчуттям втрати самого себе і перебільшенням цього відчуття в деяких моментах. Це динаміка, сумніви, зміни, поразки і перемоги. Любомир вірить, що якщо людина може проживати кілька паралельних життів, то в одному з них він був би непоганим музикантом. Раніше музика була визначальною у його житті: від музичної спецшколи до підвальних рок-гуртів.
Найправдивішим поділом його настроїв і відчуттів є поділ на два кольори: червоний («колір презентації») і жовтий («колір сонячного Франківська»). На питання, чим він живе, окрім роботи і літератури, Любомир найпершим називає любов до снів. Сон вважає продовженням реального життя, причому виділити, яка його частина є важливішою, практично неможливо. На другому місці — любов до спостереження. Йдеться про спостерігання якихось деталей, чогось практично непомітного, напівприсутнього, того, що часто є вагомішим, аніж видиме і зрозуміле. Мріє колись зняти фільм, який би складався з таких шкіців та уривків, власне, із невловимого. Найбільшою цінністю у житті Любомир вважає здатність зберегти у собі справжність, уміння залишатись наївним і смішним, незважаючи на те, що нерідко життя спонукає людину лукавити і прикидатися. Зайняття психоаналізом для нього подібне до наркотику. «Це увага і любов до себе, які допомагають зрозуміти, як ти можеш полюбити свого ближнього, а відтак пожертвувати собою заради нього». Захоплення психоаналізом виглядає у нього дещо незвично: він не читає класиків-психоаналітиків, а надає перевагу практиці.
Любомир є справжнім шанувальником класичних засобів комунікації. У зв'язку з цим полюбляє надсилати близьким друзям листи, поштівки та бандеролі. У бандеролі може виявитись, скажімо, кілька каменів з Чорного моря. «Ті засоби комунікації, які чуттєво розвинулися в часі і зараз забулися, є надзвичайно цінними», — каже він. Як тільки є можливість, Любомир катається на сноуборді. Цей вид спорту дуже йому імпонує, бо дає відчуття швидкості і межує з небезпекою. У вільний час він любить багато читати, переважно літературу у стилі «записок подорожнього». Регулярно потрохи читає польською, англійською, російською мовами. Щодо музики, якій надає перевагу, — це літургійна, електронна і джаз. Музика відіграла значну роль у створенні першої книги Любомира, адже окремі розділи «Подорожатора» були написані під визначені композиції. Автор розповів, що планував у змісті до повісті написати, під яку музику кожен розділ було б читати найкраще. До речі, на презентації він продемонстрував це, акомпануючи уривок з твору літургією сербського хору.
Тетяна Єрушевич, «Галицький кореспондент»
Додав Art-Vertep 21 жовтня 2007
