Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Марія Матіос / Література - не бої без правил

Читача можна одурити раз, другий. Але втретє…

ШО: Ти не можеш поскаржитися ані на маленькі тиражі, ані на байдужість читачів. Чим є для тебе нині письменництво — покликанням чи ремеслом, професією? Чи взагалі можна, говорячи про сучасну українську літературу, виокремлювати в ній фахових літераторів. Як змінився статус письменника за останні 10—15 років?

— А як ти думаєш, Сергію, чим є вода для людини, яка заходить у річку? Засобом оздоровлення чи смертельною пасткою? Адже можна піти уплав і стати добрим плавцем, а можна й втопитися. Те ж саме можна сказати і про письменницьку працю. Не вдаватимуся до заяложеного теоретизування про суспільне покликання письменника бути трибуном, глашатаєм і т. ін. Митець сам собі вибудовує ієрархію цінностей: бути трибуном нації чи просто совісним у творчості. Але він мусить бути якісним. А отже, копати углиб. Психології. Історії. Питань моралі. Філософії. Бути якісним у творчості — це професія. Бо не кожен, хто пише, на це спроможний. Бути популярним і «роздутим» не завжди розумним способом — це ремесло. Де між ними межа? Не знаю. На мою думку, в сучасній Україні на пальцях однієї руки можна порахувати літераторів-профі. Тобто тих, хто живе з літератури (чи майже з літератури). Загребельний, Забужко, Андрухович, Винничук, Кокотюха. Звичайно, це люди різного калібру. Різної літературної потенції, ваги, майстерності і впливу. Але ж коли говоримо про фаховість, то, перепрошую, як обійтися без згадки про Базилевського — поета і критика? Без Талалая? Герасим’юка? Це — «партер» літератури. Добре, що у нас зникла планова книжкова бутафорія багатьох професійних (тобто належних до Спілки письменників) графоманів, але, на жаль, багато тих, хто ще може говорити якісним художнім словом, «втопилися» у повені активно нав’язуваних ЗМІ псевдоавторитетів. І розрахунок на те, що хтось (держава чи меценати) щось повинні дати письменникові для того, аби він став відомим, — є наївним, щоб не сказати рудиментом тоталітаризму. Держава мене як громадянина і чесного платника податків повинна тільки забезпечити можливістю доступу до вільної комунікації з читачем через мережу українських книгарень. Все! Далі я сама або достукаюся до читача, або залишуся письменником для читання своїми домашніми чи друзями.

ШО: Чи думаєш ти про потенційних читачів, коли пишеш? Яким ти собі уявляєш свого читача? Чи маєш якийсь його ідеальний образ?

— Якщо я, пишучи, вимальовуватиму собі читача і писатиму «під нього» — це буде комерція, а не література. Єдине, що я тримаю в голові під час письма, — дотягнути читача до розуміння проблем, означених мною в тексті. Поміж тим, я ніколи не приховую, що належу до тих нечисленних авторів, хто своїми книжками уже заробляє й гроші. Але це не самоціль. Бачиш, письменник, якщо він не «герметична» посудина і пише не задля автотерапії, завжди прагне, щоб два паралельні світи — автор та читач — перетнулися. І тут я також щаслива: мені не треба уявляти, вигадувати чи підлаштовуватися до свого читача. Я його знаю. Його соціологія така: від старшокласника — до «ста двох», як каже Малкович. Від домогосподарки — до академіка. Без певної географічної монополії. За останні два роки зауважила підвищену цікавість до своєї творчості російськомовного українського читача і читача з-за кордону. Особливо до книжок історико-психологічних, до яких відношу «Дарусю» і «Націю». Дивно? Ні. У мене навіть було виникла думка написати книжку про досвід спілкування з читачами під час отого «роздавання автографів» на книжкових виставках. Бо для мене є цілком не пояснюваною ситуація, коли людина може стояти дві години в черзі за автографом. А коли б ти наслухався всіх отих людських історій, драм, суперечок, що їх довіряють мені читачі, ну, так, ніби духівникові чи потенційному ретрансляторові… Мені іноді навіть лячно від почутого…

ШО: Професійні читачі — критики. Вони часом до тебе були не зовсім доброзичливі, агресивні та дошкульні. Як ти реагуєш на їхні кпини та зауваження? Чи є користь від критики? І, власне, літературна критика в Україні?

— Я не зовсім з тобою погоджуюся стосовно агресивності, бо не можу сказати, що мене так уже й «батожили». Хоча, цілком можливо, я не все читала. Втім, розумні зауваження тримаю в голові. Публічну ж «ворожбу» декотрих критиків над власними комплексами за допомогою моїх книжок чи відверте блазнювання сприймаю поблажливо. Адже для будь-якого письменника є безвідмовний камертон — читач, який «голосує» за книжку до глибини своєї кишені. І те, що зараз мої видавці — львівська літературна агенція «Піраміда» — перші наклади нових моїх книжок починають з цифри 10 тисяч, особисто мене тішить. Бо читача можна одурити раз, другий. Але втретє… Думаєш, тому, хто «купився» на еротику мого «Бульварного роману», легко «перескочити» в оповідь про політичні репресії в «Нації»? Чи навпаки? А виявляється, це коло тільки розширюється. Знаєш, я би справді страждала, коли б дізналася, що мною цікавляться, скажімо, винятково тінейджери, студенти чи пенсіонери. З критикою справи в Україні тугіші. Професійною, маю на увазі, чи тією, що на таку претендує. Тут, як в економіці, та сама клановість. Або псевдоелітарність. Або суперпровінційність. А ті, що спеціалізуються нібито на книжковій критиці і мають необмежений доступ до тиражних ЗМІ, своїм стилем обрали таке собі кокетство на межі з куртизанством. Що я маю на увазі? Масовій свідомості (а отже, потенційному читачеві) нав’язується думка, що посттоталітарна українська (та й не тільки) література — це ніби шлях без заборонних знаків. Такі собі літературні бої без правил. Відсутність болю. Справжніх емоцій. Моральних табу. Мінімум страждань. Балагурство. І ось у читача складається враження, що безперервний парад роздягань, нерозбірливих і несмачних злягань, мастурбації, обкурювання, парканна лексика — це і є основне коло зацікавлень сучасної літератури. А той, хто відійшов від цієї схеми, — глибокий мастодонт, соцреаліст і хто там іще? Втім, я була б нечесною, коли б не сказала, що та одностайність оцінок, з якою виступила критика стосовно моєї «Дарусі», безперечно, сприяла читацькій цікавості до мене. Ніколи не думала, що ця книжка може так збурити суспільну думку.

ШО: Як ти оцінила б стан нинішнього літературного процесу? Кого з колег ти сама читаєш, ким захоплюєшся, кого вважаєш недооціненим або, навпаки, чию репутацію фальшивою, роздутою?

— Як кажуть, «процес іде» — і це чудово. На відміну від своїх старших колег я не вважаю сучасну літературну ситуацію катастрофічною. Будь-яка повноцінна література зобов’язана мати високу, дуже високу полицю і полицю на повсякдень. Ту, що називаємо масовою. Але ось приклад Льоні Кононовича свідчить про те, що одному й тому письменникові є місце на всіх полицях. Читаю і старих, і малих. Маю повне уявлення про діапазон сучасної літератури і про всі її контрасти. Хоча мені й бракує письма такого рівня осмислення буття, як у покійного Романа Андріяшика. Давно підбиваю Василя Шкляра на повноцінний роман, оскільки у нього для цього є абсолютно все: майстерність, знання, неупередженість. Шаную працю жінок-прозаїків — Галі Пагутяк, Люби Голоти, Ірен Роздобудько. Цілком «скошена» останньою книжкою Оксани Забужко «Notre Dame D’Ukraine». Я навіть якось публічно пожартувала, що Миколі Жулинському і Мирославу Поповичу після цієї книжки пора ліквідовувати свої інститути. Попри контроверсійність певних емоційних оцінок Оксана сфокусувала «прожектори» на Лесю Українку саме в тій точці, де їх ніколи не було сфокусовано — у світовий культурний і філософський контекст. І кпини Грабовича щодо нібито «денбраунівства» цієї книжки видаються дещо комічними. Чи мені (десятому, сотому) не все одно, на тлі чиїх імен — Умберто Еко чи Дена Брауна — аналізувати цю книжку, коли я (ви, третій, десятий) потребуємо сучасного прочитання Лесі Українки, без отого фальшивого національного сюсюкання?! Бачиш, Сергію, я думаю, що час завжди дає шанс на вчинок. У тому числі письменникові. Я, скажімо, вже кілька років чекаю публічного спростування Андруховичем дедалі активніше поширюваної у пресі брехні про те, що він свого часу відмовився від Шевченківської премії. А насправді за 47-річну історію існування цієї премії жоден лауреат не відмовлявся від неї. Щороку кілька претендентів просто знімають свої кандидатури з обговорення в останньому турі, що свого часу й зробив Юрко.

Єдине табу — писати погано

ШО: Тут саме треба запитати, а в чому ти сама бачиш сенс літератури, власного писання? Творячи, ти позбуваєшся комплексів та нав’язливих ідей? вдовольняєш честолюбство? намагаєшся передати певний досвід та до чогось навернути читачів? рятуєш для історії невисловлену іншими пам’ять? бавишся словами, сюжетами та темами? заробляєш гроші? До речі, колись ти казала, що за будь-яких умов не будеш в літературі клоуном та конферанс’є. Чи не розшифрувала б ти цю тезу? Бодай навела б приклади огидної чи, скажемо м’якше, чужої тобі клоунади та естрадного кривляння.

— Думаю, ніхто не знає відповіді на питання про сенс літератури, як, власне, про сенс самого життя. Коли б я мала відповіді на ці питання, я не дошукувалася б їх у своїх книжках. Забужко каже, що «будь-який текст роздягає автора». Це правда. Але не повна. Колись, після досвіду кількаразового перебування в реанімації, мене «осідлали» неперервні думки про смерть. Це було так виснажливо і страшно… Я втекла на кілька місяців до Німеччини. Але ж думки не мають кордонів. Це такі кати, які наздоженуть будь-де. І там, у Дюссельдорфі, я почала писати жахливий роман про нібито час після моєї смерті. Я там такого понакручувала, що опісля життя мене влупило моїм же бумерангом під перше число. І вигадане слово матеріалізувалося в приватному житті. Якась вища сила поквитався зі мною за мою буйну фантазію. Після того я собі сказала: моє — це моє. А в книжках — лише відбитки, контури мого світогляду, естетичних, етичних уподобань, сумніви, але не приватне життя. А решта — осмислення чужого і натискання на больові точки. Суспільні. Загальнолюдські. Це не доконечно має бути страждання. Проте я якось так влаштована, що світ і людей сприймаю дуже драматично, майже апокаліптично. І може, через це для певної частини читачів моя творчість є травматичною. Але жодним чином не для мене. Проте відоме Флоберове «мадам Боварі — це я» — якнайточніша формула професійної творчості. Бо я завжди кажу, що це я убила свого коханця в повісті «Життя коротке»; це я сиділа в бункері разом із Корнелією в «Просили тато мама…»; це таки я німую разом зі своєю Дарусею; я записую людей до колгоспу і відсилаю їх до Сибіру, стоячи за спиною енкаведиста Дідушенка. Ясна річ, письменник не може прожити стільки різноманітних життів, але оцей процес перевтілення в свого персонажа, метаморфози, що відбуваються з тобою, це і є те, що називається натхненням і, власне, самою творчістю. Ти вистрибуєш зі своєї оболонки і одягаєшся коли у шкуру звіра, коли припасовуєш собі крильця ластівки. А хіба це перевтілення не є передачею сукупного — приватного і чужого — досвіду? Отим рятуванням для історії чужої пам’яті, про яке ти питаєш? Так, я не приховую, що національний елемент для мене дуже багато важить. Проте це не означає, що я можу бути ретранслятором лише української ментальності, звичаєвості чи проблематики. Дехто після мого «Апокаліпсису» дотепер не може заспокоїтися стосовно питання чистоти моєї крові. Іншими словами, питання «а звідки ти так бездоганно знаєш іудейську тему» стало важливішим, ніж сама фактура повісті. На що я відповідаю: якщо люди вивчають японські ієрогліфи і арабську в’язь, невже я не можу, обклавшись книжками, вивчити чужі звичаї і обряди? До речі, стосовно Гоголя дотепер точаться суперечки, чи стовідсотково переконливий він з точки зору української етнографії і побутової звичаєвості. Але ж не це головне! Письменник — не студент, що складає іспит на доконечну точність деталі. Хоча, безперечно, якщо у творах є ця точність — то це вищий письменницький пілотаж. Ти питаєш про забавляння словами чи сюжетами… Якщо вважати, що прагнення до досконалості звучання мовного ряду — забава, то, вважай, бавлюся. Якщо турбота про сюжет взагалі — забава, то я таки бавлюся. Бо я завжди хочу тримати читача в тонусі, не відпускати його від тексту, але при тому змушувати відчувати і думати. Але мені глибоко байдуже, що молоді письменники чи ті, хто хоче видаватися такими, вдаються до клоунади. Бо навіть у глибокій своїй молодості я не могла вар’ювати, як сказали б на Буковині, щоб привернути увагу до своїх книжок. Будь-які письменницькі шоу, кривляння, співання, чищення риби, сидіння на унітазі, оголення — це лише технології. В Україні у цьому сенсі переконливим для мене є тільки Юрко Покальчук, бо він був першим. Він це робить свідомо. Решта — його епігони. Книжки від того цікавішими не стають. Ось тобі й відповідь на проблему літературного конферансу. Повір, знаючи на власній шкірі закони і можливості РR-технологій, можна б і собі блазнювати. І вік тут не завада. І вихованням можна би поступитися. Але навіщо? Щоб і собі втиснутися в ту нішу, яку брати Капранови дуже точно називають ідеологією «футболу, політики і курвів»?

ШО: Які твої людські та творчі принципи? Чи маєш ти власні табу? Чи взагалі допустимі, потрібні вони в творчості?

— Думаю, я частково вже відповіла на це запитання. «Шукайте цензора в собі» — цей постулат Ліни Василівни Костенко не має конкурентів. Табу? Безперечно, є.

Хоча цю проблему я ділю на дві частини. Я завжди кажу, що для письменника існує єдине табу — писати погано. Але творчість — це тріумфальний феєрверк і безнадійна хвороба одночасно. І тому — несказанна свобода. Шаленство для слова, почуття і вчинку. Безкінечний полігон для випробувань. Іноді мені здається, що я втрачаю самоконтроль, коли на придумане мною читач називає конкретні адреси таких самих подій, тих самих людей… Тоді розумієш, що творчість — снайперство. А що для снайпера найголовніше? Удосконалюватися так, щоб поцілити словом у самісіньке серце. А воно, серце, що б там не вигадували, — сіамський близнюк із головою. Що ж до суто людських табу, то я, скажімо, за жодних обставин не написала би погано про своїх батьків, навіть у книзі спогадів. Не довірила б паперові чиюсь приватну таємницю, яка мені дісталася в момент чиєїсь слабкості, відчаю чи особливої довіри. Не оприлюднила б чиїсь секрети після розриву дружніх стосунків із носієм тих секретів. Не написала б погано про свого колишнього чоловіка, пам’ятаючи, що у нього є мама, яку я не перестала називати мамою, і є близькі йому і рідні, чи ті, хто тепер його обожнює… Думаю, без табу мистецтво перетвориться на асенізаторство. Навіщо тоді людство придумало мораль?

ШО: Комусь це подобається, хтось, навпаки, тебе за це шпиняє, але факт — тобі притаманна певна жанрова та змістовна всеїдність. Реалістична проза, кулінарні рецепти, бульварна белетристика, політичний памфлет. Де ти, власне, справжня? Чи, скажімо так, найадекватніша, близька самій собі?

— Не треба бути великим психологом, щоб зрозуміти, що моєму світогляду і уявленням про сенс літератури найбільше відповідають «Даруся» та «Нація». Але я жива людина. Щось мене подразнює, щось смішить, від чогось шляк трафляє. А потім… Я би дуже засмутилася, коли б усі наперед знали, що моя наступна книжка буде така ж, як попередня, що я незмінна, як теорема Піфагора. Може, це вплив місця мого народження. Адже Буковина — це підйом — спуск — ліс — лиса гора… Та й хто мені може заборонити написати книгу кулінарних рецептів, коли я направду добра господиня? Що, зрештою, в цьому поганого? Чиясь книжка про наркотичні марення — це добре, а мій «Фуршет» — літературне «фе»? Але спустися до мене в підвал — і я тобі проведу екскурсію по кожному з теперішніх наповнених моїми руками 200 слоїків городини й садовини. Зауваж, власної. Клінтону можна — а мені зась? Так що вір — не вір, але я адекватна в усіх своїх книжках.

ШО: Твоя літературна кар’єра складається надзвичайно успішно. Які якості потрібні письменникові, аби досягти популярності? Що ти сама вважаєш своїми найбільшими успіхами в житті та творчості?

— Ти зараз, Сергію, схожий на композитора Мовсесяна (пам’ятаєш, «Біля млину калина, біля ставу верба?»), який, як побріхували, будучи заступником міністра внутрішніх справ СРСР, якось замкнув у своєму кабінеті Володю Івасюка і вимагав від нього рецепт написання «Червоної рути». А який тут рецепт? Це ж Бог диктує, а ти просто писар. А з іншого боку, про яку літературну славу в Україні можна говорити, якщо письменників майже не побачиш на телеекрані. Звідки той читач знатиме, що їх турбує? Та що там вже цей монстр — телевізор, якщо в пересічному райцентрі немає книгарні, а як є, то її репертуар закінчується на Донцовій? Втім, мені гріх скаржитися. Я все ж досягла успіху в творчості. І це, мабуть, найголовніший мій життєвий успіх. І хоча кажуть, що це тюремний принцип, але я його поважаю і дотримуюсь, бо він став ще одним моїм успіхом, отой принцип — не вірити, не боятися, не просити. Мати мужність говорити те, що хочеш, і залишатися твердим попри все, також вважаю приватним життєвим досягненням.

ШО: Про що ти мрієш?

— Якщо зовсім чесно, то я вже давно ні про що не мрію. Я просто працюю. І хочу, щоб Бог дав мені здоров’я і силу написати ще кілька порядних книжок. Щоб були живі-здорові мої батьки і рідні, від яких я маю стовідсоткове розуміння і допомогу. Бо то неправда, що нестатки і страждання сприяють творчості. І хоч це, можливо, не сучасно прозвучить, але я поки що доволі скептично ставлюся до намагань завоювати українською книжкою європейські ринки. Тут би Україну від краю до краю взяти… Мені здається, що коефіцієнт корисної дії для суспільства від цього був би посутнішим. І хай поб’є мене кицька лапкою, якщо я лукавлю.

Повний текст інтерв`ю читайте у свіжому номері ШО

Розпитував Сергій Васильєв, ШО

 
 

Додав Art-Vertep 22 жовтня 2007

Про автора

Корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років.

 

Коментарi

markiza
23 жовтня 2007

Новий роман Марії Матіос "Майже ніколи не навпаки" - рецензія.
Життя крізь призму смерті.


Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки. Сімейна сага у новелах. Львів, ЛА Піраміда, - 2007 .

Напевно, вона сама була колись мольфаркою і жила у дрімучому язичницькому світі, але щоби написати свої книги, мусила стати людиною, жінкою. Вона глибоко й органічно вросла у традиційну релігію своїх пращурів, сягнула корінням ще часів пантеїзму, коли панував культ природних сил.
Мова про новий роман відомої української письменниці, за походженням гуцулки, Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», що продовжує історично-психологічну лінію попередніх романів, зокрема, «Солодкої Дарусі».
Композицію роману складають три новели: «Чотири-як рідні-брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Оригінально визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (щодо саги, то це північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або міфологічна оповідь, у ширшому розумінні – сказання, згадаймо «Сагу про Форсайтів» - сімейну хроніку великого англійця Джона Голсуорсі). Герої новел – батьки-сини, брати-доньки, сусіди-коханці, друзі-вороги. Композиційним стержнем роману є головна думка: все чує над собою владу минущості…окрім любові. За словами самої авторки, її книга про те, що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю.
Коли читаєш роман, то першим упадає в око його словниковий раритет, щедро аж до переситу насичений «гуцулизмами». Складається враження, що натхнення письменниці вишукує у свідомості насамперед слова найрідніші і тому найточніші, хоча для пересічного читача – найдивніші (що потребує давати до них примітки). У сімейному і громадському побуті гуцулів стійко зберігалися своєрідні архаїчні риси, патріархальні устої, повага до батьків, висока духовна культура: традиції, вірування, звичаї, обряди. У романі письменниці чітко простежується зв’язок зі своєю малою батьківщиною, починаючи від давніх язичницьких елементів, фантастичних ірраціональних уявлень до практичного, біографічного досвіду.
Конфлікт героїв з дійсністю гострий, як ніж. Читач чує голос людської муки. Підтекстом звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища матеріальні, для маленького людського серця - безпощадні жорна!
У кожної людини буває день, коли вона вперше відчуває своє серце. З одного боку видається, що йти далеко у своїх захопленнях красою і спокусливістю життя – гріх, але з переляком і сміливістю самогубця ми навіки захмелюємося любов’ю, даємо бій духовній бридоті і кволості, стаємо на шлях насолоди і водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії.
Зі сторінок роману постає українська історія в її буковинському ареалі, де пластично поєднано реальний, майже детективний сюжет і авторський «потік свідомості». Письменниця не сахається «тілесних» сцен і майстерно описує психологію і дії коханців.
Видання ошатне, суперова поліграфія, модерновий друк, кольорові ілюстрації художника Сергія Іванова вражають поєднанням давніх і сучасних мотивів.
Я тримаюся думки, що сагою можна назвати скоріше цикл романів Марії Матіос. Це «Солодка Даруся», «Нація» і рецензована книга, з надією, що продовження не забариться. Пробі, утиснемо трохи англійців!
Тернопіль - Київ
http://maysterni.com/publication.php?id=15028

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска