Автори / Оксана Луцишина / «Мій чоловік – фемініст»

Одразу дві нові книги молодої української письменниці Оксани Луцишиної номіновані на здобуття української премії «Книга року Бі-бі-сі-2007».

Це збірка новел «Не червоніючи» та роман «Сонце так рідко заходить», які вона презенувала цієї осені. Пані Оксана живе у США. Про творчі плани, життя у Штатах та фемінізм - розмова письменниці з кореспондентом «ВЗ».

- Над чим зараз працюєте?

- Перекладаю американську поезію, зокрема Волеса Стівенса. Пишу власну прозу, але що з того вийде – поки не знаю. Цього року видавництво “Фоліо” видало дві мої книжки, а це зобов’язує до пошуку. Не люблю самоповторів, тих самих тем, тих самих рішень. Навесні планую видати книгу віршів.

- На якого читача розраховані ваші книжки?

- Коли пишу, не тримаю в голові конкретної аудиторії. Просто відчуваю драйв і пишу те, що мушу сказати. Є письменники, які створюють масову літературу або, скажімо, тексти для підлітків чи домогосподарок.

- Як ставитесь до номінації на здобуття премії «Книга року Бі-бі-сі-2007»?

- Для мене це приємна несподіванка. Нагороди – це таки мотивація, і шкодую, що в Україні гідних нагород небагато. Подивіться хоч би на Францію – там є багато різних премій, не лише Гонкурівська, а й «Феміна» - за найкращий твір, написаний жінкою, і «Груднева»... У нас більшість нагород – державні, а це означає, що «відзначені» будуть лише члени Спілки письменників… Добре, що існує «Коронація слова», «Смолоскип» для молоді. Коли ти бачиш, що твою працю оцінили, це, безперечно, стимулює. З іншого боку, скільки чудових авторів всіх часів і народів так і не сподобилися за життя жодної нагороди, а тепер вважаються «канонічними»… І навпаки, популярні, колись прославлені і «премійовані» відомі лише вузькому колу літературознавців. Не слід перебільшувати значення нагород. Коли знаєш, що пишеш якісно і сміливо, не халтуриш – це і є найвища нагорода. Навіть якщо єдина…

- Як ви опинились у США?

- Свого часу поїхала туди вчитись, а потім вийшла заміж. Мій чоловік – професор американістики. Він викладав у Києво-Могилянській академії. Сьогодні ж я живу на двох континентах. У рідній для чоловіка Америці та в Києві. Не те щоб Україна чоловікові не подобалась... Якби йому платили тут його американську зарплатню – він погодився б тут жити. Однак – реалії інші. У Штатах я викладаю іноземні мови: англійську, французьку, російську.

- Чого найбільше бракує на чужині?

- Коли ти в Україні, тебе захищає тіло твого народу. Тут рідні стіни і навіть рідні бактерії. А на чужині, коли ти сам, то ніби вийнятий з цього тіла. Немовби якийсь донорський орган. Він може й працює на електродах, але вже не відчуває усієї пульсації організму. Так само почуваюсь і я.

- Америку називають “країною гамбургерів і кока-коли”. Наскільки це виправдано?

- Настільки ж, як шаровари і сало можна назвати українською культурою. Це стереотип. У Сполучених Штатах є різні середовища, люди і контексти. Там є прекрасні інтелектуали, зокрема в університетських колах. Не можу поскаржитись на відсутність друзів чи належного рівня спілкування. Однак це не замінить тіла свого народу, про яке я говорила.

- Як ставиться до ваших феміністичних студій чоловік? Чи впливає це на сімейний побут?

- Мій чоловік – фемініст. Про такі ж речі, як побут, ми не особливо замислюємося – хто має час, той і готує вечерю. В Україні слово «фемінізм» перетворилося на лайку на літеру «ф». Ніхто не хоче розібратися, що воно таке, все лише «обло і лаяй». Вважається, що фемінізм чимось загрожує стосункам у родині… Тим більше, якщо дружина не просто феміністка, а ще й письменник. Ролан Барт свого часу написав цікаве есе про «Романи і дітей». Журнал «Ель» зібрав сімдесят письменниць для колективного фото, а підписали його так – «Жаклін Ленуар (двоє дочок, один роман), Марина Грей (один син, один роман), Ніколь Дютрей (двоє синів, чотири романи)» і так далі. Жінка мусить «заслужити» у соціуму дозвіл на письмо, бо її основне завдання – народжувати дітей. Лише сяке-таке співвідношення кількості «дітей і романів» виправдовує жінку, яка пише. Якщо чоловікові-письменникові дозволено вести більш-менш богемне життя, то жінці – ні. Вона, згідно із патріархальними стереотипами, мусить бути завжди прив’язана до чоловіка, родини і свого «Біблійного» призначення.

Наталія Головачко, «Високий Замок»

Додав Art-Vertep 04 грудня 2007