Учасники

Автори / Галина Пагутяк / «Слуга з Добромиля» - історична і «химерна» проза

Колись в українській літературі існувала історична проза – Павло Загребельний, Роман Іваничук, Роман Федорів, Володимир Малик… І точилась дискусія щодо «химерного» роману – роману, в якому народна демонологія переплітається з авторською фантастикою, а етнографічна шароварщина поступається місцем змалюванню історичного тла (як переконливо довів літературознавець Марко Павлишин, всі ці риси були присутніми хіба що в романі Валерія Шевчука «Дім на горі», тоді як, скажімо, «Позиченого чоловіка» Євгена Гуцала назвати «химерним» навряд чи можна). Роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» є винятковим явищем в сучасній українській літературі – він продовжує лінію якісної історичної і «химерної» прози.

У романі переплітаються кілька часових площин – від ХІІ до ХХ ст. Автор надзвичайно майстерно вибудовує сюжетну лінію головного персонажа, утримуючи увагу читача і доводячи кожну колізію до логічного завершення (не дратує навіть «відкритий» фінал твору, адже він цілком вмотивований розповіддю в цілому).

Тяжкі повоєнні часи. Галичина. У Добромильській лікарні для психічнохворих з’являється дивний пацієнт. Він має магнетичний вплив на головного лікаря Олексія Івановича – обтяженого життям, обов’язками і поганим здоров’ям. Під владою чар незнайомця засинає вся лікарня – це потрібно, аби врятувати життя молодому повстанцеві, котрий разом із дружиною і сином переховується тут. Олексій Іванович робить потрібну операцію, а загадковий хворий розповідає йому про себе – міфічного Слугу з Добромиля, про якого знають усі довколишні мешканці.

Син «живого мерця» і відьми (якщо вірити Пагутяк, така істота називається дхампіром), народжений через три роки по смерті свого батька, він із дитинства був приречений стати вигнанцем і чужим серед людей. Людська злоба знищила його матір на вогнищі, а хлопець став слугою Купця з Добромиля – могутнього опиря. У власній істоті слуги поєднувалось людське й демонічне, надприродні вміння й досить сентиментальні переживання, адже він довго шукав свого місця в житті. Протягом століть він живе у світі, приречений на самотність (правда, відсутність любовної колізії все таки шкодить романові :), знаходячи розуміння лише в небагатьох таких же, як і він сам, опирів – наприклад, Купця з Перемишля (в якому Олексій Іванович несподівано впізнає самого себе!).

Основними антагоністами в романі є дві непоборні сили – сила Дракона та Золотих Бджіл, які протягом століть ведуть війну. У ХХ столітті зло в романі Пагутяк набирає цілком однозначних рис радянської імперії, слуги котрої ототожнюються з образом антихриста (скажімо, капітан НКВС, який отримує суто вампірську насолоду від крові та вбивств).

А ще в романі є численні подробиці з життя й побуту опирів, містичні перетворення, обмін тілами, відрубані балакучі голови, несподівані відкриття, таємниці, поєдинки та інше – для шанувальників готики і фантастики :). Загальне історичне тло – середньовічна Галицька Русь, монастирське життя, князівський двір, атмосфера українського бароко – для тих, хто цінує добру історичну прозу у традиції Загребельного (принаймні моя мама прочитала книжку з задоволенням і за два дні :).

І лише якщо ви твердо переконані в тому, що «Гаррі Поттер» не тому навчає ваших дітей, вам не варто читати роману «Слуга з Добромиля». Бо, як, ви вже напевно зрозуміли з короткого змісту, вурдалаки та інша нечисть показані у творі зовсім не негативно. Слуга з Добромиля – цілком симпатичний персонаж. Із розмов тубільців ясно, що для них побачити Слугу з Добромиля – те саме, що янгола (нам, татарам, як то кажуть…). Хоча й наприкінці роману все таки не зрозуміло, чим він так допоміг людям, котрі вимовляють його ім’я з трепетом і надією. Це питання турбує й Олексія Івановича, котрий опиняється причетним до когорти опирів:

«– А що ж він такого доброго зробив той Слуга з Добромиля? …

– Він має нас за людей, а не за бидло!» – відповідає йому працівниця лікарні Ганна (с. 317).

Таке ставлення, безумовно, надзвичайно цінне в умовах будь якої тоталітарної системи, але доказів гуманізму головного персонажа, як на мене, у романі замало… Зате багато роздумів про потребу, скажемо так, «мирного шошуществованія» людей поряд із опирями, бо ж «справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу» (с. 89), а «теперішня церква не йде дорогою добра і не дає спасіння душі» (с. 171).

Окремо слід сказати про мову твору Галини Пагутяк. Рідкісний випадок, коли отримуєш справжнє задоволення від тексту, який не був перекладений з російської електронним перекладачем, і коли книгу можна дати студентам, не наражаючись на появу в деканаті розгніваної мами із запитанням «шо ето за украінскіє пісатєлі, коториє матюкамі пішут?» А проте, як завжди, без крайнощів не виходить, бо в тексті роману є… виноски. Які, напевно, мусили б тлумачити діалектизми. Діалектизмів у романі мало, і в принципі, навіть для людини зі Сходу України, котра здолала свого часу хоч один твір Ольги Кобилянської чи Івана Франка (маю сумнів, що інша аудиторія читатиме роман Пагутяк), вони зрозумілі («зле» – «погано», «відпираються» – «відмовляються» тощо). Решта виносок виглядають, м’яко кажучи, дивно: «кавалок» – «кусок», «стодола» – «клуня», «образи» – «ікони». Якщо вже літредактор видавництва «Дуліби» так сумнівалась у багатстві українського лексичного запасу читача серії «Дежавю» – «окраси бібліотеки літературного гурмана», то доречніше було б зробити зноску до слова «виссали» – «висмоктали» (ну просто щоб уникнути непорозумінь :).

Тетяна Трофименко

Додав Art-Vertep 31 січня 2008

Автори пов'язані с новиною

Тетяна Трофименко