Автори / Всеволод Нестайко / Колись я Тичину у шкільній хрестоматії дивився, а тепер сам потрапив
Ім’я Всеволода Нестайка не вперше з’являється на сторінках «Друга читача». Сорок років тому Всеволод Зіновійович і сам писав статті та рецензії для нашої газети. Його ім’я не потребує зайвої реклами ─ книжки Нестайка видають і перевидають. У 2004 році на Львівському форумі видавців посіла перше місце книга «Тореадори з Васюківки» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») в новій редакції. А в ще зовсім свіжому рейтингу «Книжки незалежного п’ятнадцятиріччя, які вплинули на український світ», «Тореадорів» визнано однією з семи найкращих книжок у номінації «Дитяче свято».
Творчість Нестайка користується популярністю у широкої аудиторії незалежно від віку, статі та соціального статусу. Його Яву, Павлушу та село Васюківку знають навіть за межами України. Отримавши згоду Всеволода Зіновійовича на інтерв’ю для нашої газети, ми вирішили почати саме із Васюківки — а раптом якийсь український, або навіть іспанський, англійський чи арабський дослідник величної тореадорської професії захоче навідати місця бойової слави Яви та Павлуші…
— Де знаходиться Васюківка? Ми чули, що Гарбузяни поруч із нею…
— (Сміється.) Немає ні Васюківки, ні Гарбузян. Це вигадані села.
— Ви там згадуєте плавні…
— Це, якщо ви знаєте ріку Удай у Пирятинському районі — я там полював, і в книзі описані ті плавні…
— Книга екранізована, але зараз фільм не побачиш на екрані…
— Це тому, що він знятий дуже давно. У 1963 році у збірці «КосмоНатка» вийшло моє оповідання «Тореадори з Васюківки». Режисер Корнелій Зелікін за цим оповіданням зняв на Харківській кіностудії фільм «Тореадори з Васюківки», який у 1968 році отримав гран-прі у Мюнхені на міжнародному фестивалі, також отримав першу премію в Олександрії, у Австралії. У 1964 році я написав першу частину трилогії «Тореадори з Васюківки» «Пригоди Робінзона Кукурузо», потім з’явилася повість «Незнайомець з тринадцятої квартири», а потім була «Таємниця трьох невідомих». Вони склали трилогію «Тореадори з Васюківки», яка вийшла у 1973 році. Повісті були перекладені багатьма мовами, і в 1979 році Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури внесла трилогію до особливого почесного списку Г. Х. Андерсена. Перед тим «Тореадори з Васюківки» уже друкувалися двадцятьма мовами. Найбільше спочатку перекладали в Радянському Союзі, потім 8 видань було в Німеччині, були і в Болгарії, і в Чехо-Словаччині, і в Угорщині. Після того, як книгу включили до почесного списку, були видання і англійською, і бенгальською, і арабською, і іспанською.
— Коли вручали нагороду, вас кудись запрошували?
— Нікуди не запрошували, просто був список, він друкувався в московській «Літературній газеті».
— Як ви ставитеся до того, що вашу книжку вивчають у школі?
— Справді, «Тореадорів» вивчають зараз у школі, у шостому класі. Дзвонили мені, питали. Колись я Тичину, Головка в хрестоматії дивився, а тепер сам потрапив. Воно приємно, звичайно.
— А яке у Вас загалом ставлення до нинішньої освіти?
— Усі люблять говорити: «Діти ─ наше майбутнє», «Сьогоднішні діти — завтра народ», — багато балакають, а конкретних серйозних проблем не вирішують.
— Конкретні пропозиції із цього приводу у вас є?
— У нас поганенько із соціальним оптимізмом. З’явилася нерівність і соціальна, і майнова — одні багаті, інші бідні. Треба звернути увагу, щоб діти росли в аурі оптимізму, і тому я пропонував, щоб у школах ввели уроки сміху. Є і відповідна національна традиція, ставлення до гумору — український народ за ментальністю дуже веселий. З іншого боку, українська історія була така сумна, і діти виховуються на класичних творах, які оптимістичними й романтичними назвати не можна. І Шевченко не дуже веселі твори писав, і Коцюбинський. Ну, у Нечуя-Левицького є, слава Богу, «Баба Параска і баба Палажка», у Руданського є трохи веселого. Але здебільшого уся українська література — це твори сумні, які розповідають про злиденне життя українських селян. Однак навіть у класиці можна підібрати веселе — знову ж, у Руданського, у Степана Васильченка, який поєднує дві літератури — дореволюційну і пореволюційну, і в Івана Микитенка, а якщо вже говорити про Остапа Вишню… Ну, а далі — що там казати: і Грицько Бойко, і Степан Олійник, і Дмитро Білоус, Інна Кунська, Анатолій Костецький, Ярослав Стельмах, Юрій Ячейкін — багато у них є веселих творів. Коротше кажучи, у нас є що читати на уроках сміху. Ну, може і мої «Тореадори» знадобилися б під цим кутом. Це може бути й поза програінституцій, вони самі дуже розумні й не люблять, коли їм щось кажуть і підказують. Це може бути й позакласне читання, але я вважаю, що уроки сміху і гумору необхідно ввести обов’язково — щоб діти перебували в атмосфері доброзичливості. Звісно, це і від учителів вимагатиме певних зусиль, і варто почати з педагогічних училищ, інститутів, щоб студентів навіть трохи вчили акторської майстерності. Я вважаю, що вчитель мусить бути не тільки педагогом і викладачем, але й трошечки актором, щоб діти не нудьгували на уроках. Коротше кажучи, на це потрібно звернути увагу державі — не я, старий письменник, мушу про це говорити, а мусить про це дбати держава.
— Чи не плануєте написати продовження «Тореадорів»?
— Ні, не планую.
— Але цікаво, що, наприклад, з Явою сталося?
— Є у мене такі книжки — «Неймовірні детективи» та «Таємничий голос за спиною». Ось там якраз Ява і з’явився, він там слідчий.
— Давайте звернемося до вашого творчого процесу. Як ви вигадуєте історії для своїх книжок?
— Сиджу, думаю, і в голові щось мелькає. Це відбувається здебільшого зранку. Я собі заздалегідь планую, над чим буду думати, чим займатимуся. А потім я сідаю до столу і щось пишу. Тоді вже друкую на машинці. Правда, я погано бачу, тому потім вичитувати написане мені важкувато.
— З’являється сюжет чи персонажі?
— З’являється спершу сама думка. Навіть може бути так, що з’являється герой, потім його характер, потім, залежно від його характеру, якісь його дії, пригоди. Як правило, герой першим з’являється… Іноді з’являється й ідея, а тоді вже герой під цю ідею щось робить, і в залежності від характеру діє. А буває, що випливає якась деталь або ім’я — я дуже люблю вигадувати різні цікаві імена. А потім починається робота уяви. Тобто я разом із моїм героєм вже починаю розвивати якісь події, якісь пригоди. Я люблю пригоди, і в мене всі книжки в основному пригодницького характеру. І «Тореадори з Васюківки», і «Лісова школа», і «В країні сонячних зайчиків» — усе це пригодницькі книжки.
— Кому з персонажів ви передали найбільше своїх рис?
— В усіх героїв є мої риси, бо вони народилися в моїй уяві, у моєму серці, і я не можу сказати, що я комусь віддаю особливу перевагу. Усі вони мої діти, я їх створив, і тому навряд чи у мене є якийсь один улюблений персонаж. Усі вони — мої улюблені.
— А хто ваш перший читач?
— Я не можу сказати, що в мене є таке, щоб я давав читати дружині або дочці. Я соромлюся, відверто кажучи. Вони у мене — і дружина, і дочка — з дуже великими вимогами. Вони філологи, викладачі університету.
— У ваших книжках дуже часто згадується Київ. Ви любите це місто?
— Я народився в Бердичеві, але коли мені було три роки, батька заарештували. Був голодомор, батько загинув, а мати взяла мене й мою сестру, і ми переїхали в Київ, на вулицю Жилянську, 120, до материної рідної сестри Віри Іванівни. Так я став киянином і відтоді нікуди не виїжджав, навіть окупацію провів у Києві. Потім я їздив і у Париж, і в Берлін, у Будапешт, і не тільки в письменницьких справах. Але де б я не був — проведу там два тижні, і мене вже страшенно тягне назад, у Київ.
— У багатьох ваших творах герої живуть у Києві на бульварі Дружби народів. Чому саме там?
— Справа в тому, що ми певний час жили на бульварі Лихачова — неподалік від бульвару Дружби народів. Це було недалеко від Лаври, і, звичайно, я про це писав.
— А як вам ті зміни, які зараз відбуваються в Києві? Наприклад, як змінився Майдан Незалежності?
— Мені Майдан як архітектурна споруда не подобається. Я звик до затишного Майдану. Це була колись Думська площа, там розверталися трамваї А і Б, там, де Будинок профспілок, раніше був Будинок вчителя. Усе це я пам’ятаю, і було взагалі-то дуже затишно.
— Яке у вас улюблене місце в Києві?
— Печерськ. Я живу на Печерську вже стільки років. Тут і Лавра, святі місця, і прекрасний Маріїнський палац, і Кловський палац… Але я і центр Києва люблю — там минуло моє дитинство і отроцтво. На стадіон Динамо ми ходили на танці, в «Родзинку» ми ходили на ковзанку. Та весь Київ люблю!
— Чи писали вам діти, читачі ваших книжок?
— Писали мені діти з усього Радянського Союзу. І зараз приходять листи регулярно, бо я веду передачу на першому каналі радіо — «РадіоБайка Всеволода Нестайка». Щомісяця в третій понеділок іде двадцятихвилинна передача п’єсок, інсценованих казок. Радіосеріал «Казкові пригоди і таємниці» (у мене книжка така вийшла) ─ я їх трохи повторюю, і пишу нові пригоди лісових школярів. На радіо регулярно приходять листи, дуже гарні листи.
— Ну, і останнє, напевно, запитання. Чи відчуваєте ви славу?
— Звичайно, приємно, коли хтось пише якісь статті про мене, хтось балакає по радіо, хтось взагалі вигадує… Звичайно, це краще, ніж лайка. Але ви знаєте, я не заношуся, не належу до тих людей, які дуже пишаються своєю творчістю. Звичайно, похвала приємна ─ особливо, коли її висловлюють мої читачі. Ось недавно мене потішила замітка в «Газеті по-київськи», у якій фронтмен гурту «Мандри» Фома сказав, що він регулярно перечитує «Тореадорів з Васюківки» з метою підвищення настрою, вважає, що ця книжка — відмінна «психотерапія». До речі, не тільки молоді, але й дідусі та бабусі, мої колишні читачі, писали мені, що часто перечитують «Тореадорів», і ця «психотерапія» діє й на них. Мені надходять дуже зворушливі листи і від дітей, і від дорослих. Оце і є найприємніше.
Розмовляли Павло Солодько, Олександра Тимошенко, «Друг Читача»
Додав Art-Vertep 26 березня 2008
