Учасники

Автори / Мирослав Скорик / Я писав музику для цирку, до балету на льоду, для мюзик-холу

«Газета» продовжує низку інтерв’ю із львів’янами – лауреатами Шевченківської премії різних років. Чи не найпопулярніший український композитор сучасності, маестро Мирослав Скорик отримав високу державну нагороду, коли йому не було ще й п’ятдесяти, 1987 року. Цьогоріч «живий класик» відзначатиме сімдесятилітній ювілей. Його нечасто можна зустріти на вулицях рідного міста, адже він викладає й у Львові, й у Києві, багато гастролює за океаном, а вільний час полюбляє проводити на «тихому полюванні», збираючи гриби в карпатських лісах.

– І все ж – чи відчуваєте «особливу атмосферу» Львова й чи має наше місто нині взагалі право на таку поетичну метафору?

– Звичайно. Для мене, наприклад, дуже важливим є відчуття львівської архітектури, тут кожен будинок особливий і неповторний, у кожному свій стиль, кожен дихає тим часом, коли його звели. Мене це завжди приваблювало.

Для розвитку мистецтва нашого міста мало велике значення те, що тут творили свою духовну спадщину представники різних націй, тож воно за своєю історичною долею виявилося багатокультурним. Це в підсумку привело до значного взаємозбагачення. Можливо, саме тому тут і сформувалося так багато видатних особистостей у різних сферах, зокрема й у мистецтві, музиці. Із цього огляду Львів нагадує мені інші міста, де перетнулися духовні традиції багатьох народів, як-от Відень, Париж чи Нью-Йорк. Із невеличкою різницею: у Відні, наприклад, пам’ятники видатним музикантам стоять чи не на кожному кроці. А у Львові скільки пам’ятників видатним музикантам? Жодного! Навіть Соломії Крушельницькій не спромоглися, хоча на місці колишнього пам’ятника Лєніна, саме навпроти оперного театру, який носить її ім’я, було б дуже хороше місце для нього.

– Минуле століття з усіма його катаклізмами й революціями принесло неперехідні зміни й у музику, поглибивши до нездоланності прірву між «академічними» та «популярними» її жанрами, розділивши аудиторії слухачів, виконавців, композиторів. Вам упродовж довгого творчого шляху завжди вдавалося балансувати на самому краєчку цієї прірви: бути доступним, популярним і водночас модерним. То був свідомий вибір такого небезпечного творчого маршруту?

– Ні, мене на ньому не раз «водило». Мій творчий діапазон загалом дуже широкий. Я писав музику для цирку, до балету на льоду, для мюзик-холу. Є в мене й авангардні твори. Думаю, композитор-професіонал повинен уміти все. А як йому це вдається – інша річ.

Але я завжди був переконаний: потрібно писати таку музику, яку б люди хотіли слухати. А якщо вони її не слухають, то винуватий композитор. Намагаюся, нехай це звучить трохи патетично, завжди у своїй музиці зворушити якісь почуття, зачепити якісь струнки в людській душі. Я не є снобом, який розраховує лише на купку знавців, уважаю, що добра музика дійде до розуму та серця і глибокого фахівця, і того, хто скромно називає себе аматором, а навіть і того слухача, який говорить, ніби нічого не розуміє в мистецтві. Що краща музика, то більше людей зможе знайти в ній щось особливе для себе. І що ширшою буде моя аудиторія, то краще.

– Відомо, що навіть геніальний Вольфганг Амадей Моцарт, як свідчать біографи, не написав жодного твору без конкретного замовлення. Наскільки присутній у вашій творчості комерційний елемент?

– Справді, я написав на замовлення чимало творів. Але водночас є багато таких, які мені просто хотілося написати, за них не отримав жодної копійки. Наприклад, аранжування 24 каприсів Паганіні. Чи кантата «Гамалія» на тексти Тараса Шевченка.

Гадаю, якби вдалося бути пристойно забезпеченим, то на замовлення вже не писав би взагалі. В юності я був переконаним, що композиторові не треба платити за його музику. Тоді вона краще йому вдаватиметься. Але деколи й замовні твори надихають, виходять дуже цікавими. Композитор повинен насамперед сам знаходити ті виразові засоби та прийоми, щоб висловити свій задум, а не орієнтуватися на те, що модне чи кон’юнктурне. Узагалі недовірливо ставлюся до того, щоб іти лише за мистецькою кон’юнктурою. Композитор повинен мати що сказати, незалежно від того – замовний це твір чи ні.

– Ви самі розрізняєте за, умовно кажучи, якістю твори, написані на замовлення та за власним бажанням?

– Ні, я не можу сам судити про якість своїх творів.

– А на критику болісно реагуєте?

– Якщо вона цікава та справедлива – ні. Інша річ, коли бувають невиправдані й некомпетентні випади. Проте такі критики супроводжували на життєвому шляху майже всіх відомих композиторів. Але загалом у нинішній періодиці склалася ситуація, що мистецька критика практично відсутня як явище. І це дуже прикро. Спрямованість редакцій на «масовість» рідко призводить до позитивного результату, зокрема й комерційного, для того чи іншого видання, телепередачі. Якщо редактор сам не доріс до серйозного мистецтва, то це не означає, що всі інші, все наше суспільство не доросло до нього. Тим паче, що в сучасній світовій практиці існує добре напрацьована традиція. Пригадую собі один концерт з Олегом Крисою у Відні, на початку 60-х років минулого сторіччя. Ми виступали в залі Брамса, виконували, з-поміж іншого, й мою Першу скрипкову сонату. Уже наступного дня в декількох віденських щоденних газетах були відгуки на цей концерт. Уявіть собі, молоді музиканти із СРСР, сучасна музика – а критика була, і вельми фахова. Гадаю, це дуже хороший приклад для наслідування. Згодом у Вашингтоні, де моя музика звучала декілька разів, оглядач «Вашингтон пост», музикознавець, якого всі найбільше боялися – Джозеф Маклелян (на жаль, нині вже покійний), – написав вельми схвальний відгук на мої твори. «На мій превеликий сором, я дуже мало знав про українську музику. Послухавши кілька творів, зрозумів, що в подальшому мені слід звертати більшу увагу на цю культуру», – написав він.

– Видатний польський композитор Кшиштоф Пендерецький в інтерв’ю «Газеті» якось сказав, що ніколи не слухає музики, написаної непрофесіоналами. А яку музику слухаєте ви?

– Узагалі намагаюся слухати її менше. Хоча все одно доводиться – без музики прожити не вдається.

– Два дуже важливі джерела вашої творчості – фольклор і джаз – музика, створена непрофесіоналами. Або не професіоналами у вузькому розумінні цього слова.

– Це не має значення. Народні мелодії написали професіонали від душі. У джазі неграмотні афроамериканці можуть написати значно цікавіше, ніж професійні композитори. Тож професіоналізм – поняття дуже відносне. Слухати треба все.

– А «для себе» ще граєте джаз?

– І граю, і пишу. Сьогодні співіснують різні види джазу – й імпровізаційний, і фіксований у нотах. Тож я й імпровізую, й пишу джазові композиції.

– Що стало поштовхом до вашого юнацького захоплення джазом?

– Це була загальна тенденція. Це було цікаво, несподівано, своєрідно. А Львів мав особливі джазові традиції.

– Неодноразово доводилося чути, як «переспівують» ваші шлягери – наприклад, «Намалюй мені ніч» чи «Не топчіть конвалії». Ви отримували за це заслужене роялті?

– Якусь певну суму продовжує сплачувати така давня структура, як ДААП. Але це мінімальні кошти. Маємо величезні проблеми з охороною авторського права. Якби нарешті композитори почали отримувати гроші за виконання своїх творів, за звучання їх по радіо, на телебаченні, із цифрових носіїв, вони стали б заможними людьми. Наразі ж до тих авторських гонорарів «прилипає» стільки зайвого, що до автора доходить мізер. Проблема дуже складна й нині некерована.

Проте з творчого погляду саме естрадні пісні нерідко бували для мене дуже цікавим полем для втілення свіжих композиторських ідей. Добру естрадну пісню написати аж ніяк не легше, ніж твір «серйозної» музики, ця сфера керується своїми закони й теж вимагає і таланту, і великої праці, і добрих ідей. Із приємністю згадую роботу над деякими своїми піснями, мені приємно, що вони не застаріли й надалі «прориваються» і в ефір, і на естраду.

– Ви не лише визнаний автор найрізноманітніших жанрів – від опери до кіномузики, а й виховали у своєму класі декілька генерацій відомих українських композиторів. Натомість із вашими педагогами стосунки, наскільки відомо, складалися не завжди безхмарно. Зокрема, зі Станіславом Людкевичем…

– На жаль, не можу сказати, що Станіслав Людкевич був хорошим педагогом. Був надзвичайно цікавою людиною, яка багато знала, але ці знання з нього потрібно було буквально «витягувати» – а то не було справою студента. Його засади виглядали абсолютно мені незрозумілими й неабияк залежали від настрою. На одній лекції йому подобалося написане, а на наступній він міг мені сказати, що то до нічого. Це дезорієнтувало. Проте я не пішов із його класу. Він мене сам вигнав. Сказав, що я буду кращим музикознавцем, аніж композитором.

Потім потрапив у клас Сімовича. Роман Сімович також був особою специфічною і завжди змушував мене робити тільки те, що він уважав правильним. Диктував, якою має бути тональність твору, який розмір – три чверті чи п’ять. А головне – жодних дисонансів! Не можна було вживати їх. Я написав марш із «правильними» акордами, але звучали вони дуже дисонуюче. І Сімович мене також вигнав зі свого класу.

Так нарешті потрапив до Адама Солтиса. У нього мені вчилося прекрасно. На все, що б я не зробив, він казав: «Конгеніально». Лише потім я довідався, що це слово означає «відповідно» й із геніальністю не має нічого спільного.

А Людкевич, до речі, таки пізніше перепросив. Якось, після прем’єри мого Першого скрипкового концерту, ми з Олегом Крисою, який виконував сольну партію, пішли в ресторан «Інтурист», де, як відомо, завжди обідав і Людкевич. Станіслав Пилипович підійшов до мене й зауважив: «Скажу вам, що ви пишете по-вар’яцьки, але талановито».

– Та загалом ваша творча доля складалася доволі щасливо із самого початку. Микола Колесса «лобіював» ваш вступ до консерваторії, навіть попри вельми сумнівний рядок у біографії – син «ворогів народу» та відсутність середньої музичної освіти. Виконання вашої дипломної роботи – кантати «Весна» на вірші І. Франка – мало величезний успіх серед львівської публіки. Отримали рекомендації від тогорічного голови державної комісії, вельми знаного російського музикознавця та композитора Рогаль-Левицького. І вирушили – традиційного для того часу – вдосконалювати майстерність в аспірантурі Московської консерваторії, в клас Дмітрія Кабалевского. Якби все це відбувалося сьогодні, яке місто обрали б для подальшого навчання?

– Відповім на це запитання історією. Тут, у Львові, мешкала, працювала й піклувалася про мене двоюрідна тітка Одарка Бандрівська (саме по лінії цього відомого педагога та співачки Мирослав Скорик споріднений і з самою Соломією Крушельницькою, яка доводиться композиторові троюрідною бабусею, – «Газета»). А її подругою ще зі студентських часів, своєю чергою, була знаменитий польський музикознавець Зофія Лісса. «Є лише два міста, в яких можна продовжувати вивчати композицію», – сказала вона мені, коли я закінчував навчання у Львівській консерваторії. «Це Париж і Москва». А оскільки до Парижа в ті часи дістатися не міг, довелося їхати в Москву.

– Чимало ваших музичних успіхів пов’язані з кінематографом. Ніколи не думали, що, живучи на Заході, могли б досягти успіхів (передовсім комерційних) рівня Морікконе чи Косми, ставши винятково кінокомпозитором?

– За радянських часів кінокомпозиторам також непогано платили. Тоді, можна сказати, я був навіть заможним. Що чотири роки міняв авто. Їздив у круїзи – щоправда, не Середземним, а Чорним морем. Більше від мене заробляли лише ті композитори, чиї шлягери звучали в ресторанах.

Останнім часом цікаво було працювати над музикою до «Лиса Микити», хоча в цьому випадку кожна з творчих ділянок – анімація, скажімо, чи музика – виявилася дещо відокремленою. Але такий експеримент, уважаю, також був надзвичайно важливим для творчого досвіду.

Розмовляла Лідія Мельник, «Львівська газета»

Додав Art-Vertep 04 квітня 2008