Автори / Олесь Санін / «У нас є одна ніч, але вона наша»
Кінорежисер Олесь Санін є людиною, чия життєва історія може бути якнайкращою ілюстрацією до того, що відбувається останніми роками в українському кіно. Він цілком у темі. Санін, учень геніального Осики, багато років зімає справжнє українське кіно. Тільки його повнометражний фільм "Мамай" став єдиним українським фільмом, що був номінований на "Оскара". Поза тим — кілька неігрових фільмів, багато роликів і кліпів, недовершений через фінансові труднощі суперпроект фільму про кобзарів. А ще — фестивалі, покази. Все, як у житті, все, як у кіно, все, як в Україні, все, як в українському кіно.
Влітку Санін буде робити невеликий кінофестиваль у наших краях. Тож приїжджатиме сюди частіше. Наразі він відвідав Франківськ і Яремче після неформального кінопоказу в Чернігові...
— Я не чекав, що збереться так багато молоді, і вона буде дивитися з таким захватом. Для себе констатую таку ситуацію, як брак кіно. Відколи Україна стала незалежною, всі почали дивитися фільми з цілого світу. Стало модним кіно американське — інші люди, темпоритми, все це життя за кордоном, супермаркет. Пізніше прийшло кіно російське. Про ментів, про Чечню, про проблеми багатих домогосподарок. А тепер вже до цього втрачається інтерес. Люди хочуть бачити свої рідні вулиці, послухати свої рідні історії про те, як хтось поруч закохується. Йдеться про ідентичність нації, народу. Хочеться кіно про себе і для себе, хочеться дивитися в екран, як у дзеркало, хочеться якоїсь історії свого життя.
— Чому тоді українського кіно так мало в українському ефірі?
Українського ефіру сьогодні практично не існує. Всі кінотеатри, скажемо так, перебувають в оренді іноземного кіно. Власники переважно навіть не мають українських паспортів. Кіно нам показують дистриб'ютори представників інших країн. На цьому тлі українське кіно не може конкурувати навіть за умови якісного продукту. Так укладені контракти.
А з телебаченням теж все зрозуміло. Проблемне кіно ними в принципі не купується. Глядач, на якого зорієнтоване телебачення, — це споживач пральних порошків, прокладок і так далі. Вони дивляться специфічні історії. Для меншості вигадали гарне словосполучення — "кіно не для всіх" (тепер це звучить майже як матюк, це таке обмежене коло людей, які носять окуляри, вміють читати, на них не варто зважати, вони навіть не електорат). Тож наше телебачення є швидше політичним рупором і місцем антиукраїнських, антидержавних, антикультурних провокацій.
— В Росії кіно стало дуже важливим фактором просування національної ідеї...
Кіно завжди було національним фактором. Найдоступнішим способом спілкування держави зі своїм власним народом. У всіх країнах (в тому числі й у США) воно є абсолютним ідеологічним чинником. У нас це пропустили з багатьох причин. Влада втратила інформаційний простір і тепер розплачується за це. Врешті, хочуть якось надолужити, але роблять це, м'яко кажучи, не цілком уміло. Та й дуже важко протистояти країні, яка тратить мільярди доларів на виробництво ідеологічного продукту, що добре почуває себе на нашій території, яку вважає своєю. Ми живемо на окупованій землі і займаємося творчою діяльністю у підпільних схронах і бункерах.
А наше незалежне від держави кіно насправді є більш залежним. Воно знімається за гроші інвесторів і керується їхніми смаками, бізнесом, політикою. Багато моїх колег знімають фільми за гроші російські. Доводиться робити вибір між потребою реалізуватися і компромісом. Скажімо, один добрий режисер вирішив знімати фільм "Ґудзик" за романом Роздобудько. Йому сказали, що коли фільм буде називатися "Пуговіца" і буде російськомовним, тоді зробити його можливо. І він має орієнтуватися передовсім на російський ринок, мусять бути російські актори, навіть російські автомобільні номери... І режисер вибрав "Пуговіцу".
— Попри все, українське кіно дуже конкурентноспроможне на фестивальному ринку і ринку атрхаузових фільмів. І ти багато робиш для його популяризації...
Кожного року з'являється якась нова зірка. Але цих фільмів ніхто не бачить. Людина отримує купу призів і мала би прокинутися у славі і достатку, а цього не відбувається. Тому треба ці фільми хоча би зібрати і видати. Бо професія режисера дуже публічна. Ти не можеш знімати фільми для себе і кількох родичів.
Вже біля десяти років ми робимо фестиваль "Відкрита ніч". Цілий рік їздимо Україною, збираючи авторські фільми. А у найкоротшу ніч літа на Андріївському узвозі в Києві натягується екран просто неба і ми показуємо все назбиране. Маємо таке гасло: у нас є одна ніч, але вона наша.
Крім того, вже другий рік ці фільми показуються на національному каналі, хоч і о другій ночі. Потім ми возимо окремі фільми туди, куди вдасться. "Відкрита ніч" вже була у Львові, у Луцьку, тепер от у Чернігові. У цих містах виявилося повно глядачів. Створилися цілі гуртки однодумців, які хочуть, щоби фестивалі у них були постійно. Нормальне життя. У нашому гетто свято.
— Що ти хотів би побажати у цій ситуації самому собі?
Я хотів би мати місце, де можна показати своє кіно, щоби знати, що можеш його показати. Інакше нація перестає існувати. Пограбування стосується не тільки надр, труби, річок, але й найбільшого скарбу — людських душ. А люди наші неприкаяні. Їх трохи недовиховали. Я далекий від моралізування, але часто люди такі злі, бо мама не доспівала колискову, чогось доброго не прочитали, не подивилися потрібного кіно... От цим хочеться займатися, а не знімати рекламний ролик, переконуючи, що саме ця горілка найкраща.
Розмовляв "Галицький кореспондент"
Додав Art-Vertep 09 червня 2008
