Автори / Іздрик / Поет і його проза, ч. 1
Недоношена українська літературна критика — наголошую: літературна! українська! уточнюю: недоношена! — народилася в перебудовних потугах після кесаревого розтину радянського субкультурного простору та з перших днів існування виявляла всі ознаки і літературності, і недоношеності, серед яких найважливіша— очевидна розумова неповноцінність. Але, сяк-так зіп'явшись на ноги, опанувавши грамоту і кілька найважливіших опорних словосполучень (івасик-тарасик, коза-дерида і лакан-під-арас), вона поринула у вир щойно створеної літератури з твердим наміром втопитися.
Однак не вийшло. Пронесло.
І понесло.
Мій перший абзац хоч як ретельно імітує стилістику перших критичних виправ, не здатен передати й дещиці того розмаїття форм, методів і лексем, що ними рясніли тодішні літературознавчі часописи (наголошую: літературо! знавчі! часо! писи!). Списи, дротики і стріли знаних і незнаних критиків та критикес летіли просто в серце нової літератури, в найважливіші життєві органи свіжоспечених нараторів, але поціляли здебільшого в які-небудь вторинні статеві ознаки авторів, і без того атрофовані надмірною сублімацією. Розрізняти письменника і персонажа, автора і його героя (поета і його прозу, хочеться сказати) завжди було нелегким завданням і для мистецтвознавців, і для читачів, а згодом ще й для психоаналітиків, цензорів, таємних ідеологів, секретних активістів та решти душолюбів. Однак на початках незалежності новітні класики разом із батальйонами своїх непослідовних персонажів перейшли не лише Десну, але й — розтиражувавшись кожен на тисячу примірників — об'єдналися в повстанську, чи що, армію і захопили всю територію від Дону до Сяну, в межах здорового глузду, річ ясна.
Здорового глузду не вистачало. Імен робилося все більше.
Довідники знеактуалізувалися ще в процесі задуму.
Друкарні зупинялися. Жидачівський картонний завод перекваліфікувався на випуск туалетного паперу, позаяк трудовий колектив категорично відмовився друкувати третій наклад «Рекреацій».
У неозорих полях батьківщини доярки досліджували український секс.
Довженко (не Олександр) у розлогій статті пояснював Стронговському (не Еренбургу), що стурбована своєю статтю не Забужко, а її героїня. Еренбург стоїчно (наголошую: стоїчно!) мовчав.
Ірванець демонстрував у Львівській опері перший вітчизняний фалоімітатор, власноруч виготовлений із пап'є-маше (юним читачам нагадаю: колись на шкільних уроках праці практикувалася технологія пошарового склеювання аркушів паперу на восковій матриці; паперово-казеїнова маса, поволі грубшаючи, твердла, набираючи форми оригіналу; годі й казати, що воскова матриця не мала жодного зв'язку з кібер-панківським одкровенням братів Ваховських, а Ірванець, за браком Паперу і воску, не пошкодував ані власного органу, ані дебютної збірки поезій, ані стратегічних запасів клею «Момент»).
Кравчук тричі проголошував незалежність і тричі відрікався, побоюючись третіх півнів і Віктора Неборака.
Грабович замахнувся на Шевченка.
Шевченко, прикрившись смушевою шапкою, тричі сплюнув через ліве плече, за що отримав почесне членство в «Челсі» і зелену карту. Медична ж карта Лариси Петрівни Косач-Квітки до пори залишалася недослідженою, засвідчуючи лише надмірну дозу туберкульозу. Гінекологічні обстеження Лісової Пісні очікувалися в найближчому майбутньому. На черзі були: бла-
китизна волошок над прірвою в житі, заревані воли при повних яслах та венерологічні довідки Каменяра.
Країна скочувалася в прірву.
Критиці не залишалося нічого іншого, як кинутися в бій. Не для того, щоби когось чи щось відстояти. Але бодай для того, аби не дати витіснити себе куди-небудь за Збруч із вузького фахового плацдарму: писаки, не дочекавшись адекватної реакції на свої творіння, самі почали укладати довідники, шкрябати коментарі, компілювати енциклопедії. Один дотепник не лише розлого прокоментував власний роман, а й, додавши у примітках глосарій автонеологізмів та бібліографію цитованих авторів, оздобив книгу своїми перед- і післямовою, анотацією, бларбами, вигаданими ISBN та ББК, а до того власноруч змакетував обкладинку, де помістив нескромну біографічну довідку й відверту фотографію власного відображення в дзеркалі, зроблену придбаною на перший гонорар цифровою «мильницею». Яке вже тут альтер его? Якого крайнього тут можна було знайти? З цим треба було щось робити. Принаймні шкільні підручники треба було відвоювати.
Літературоохоронцям знову довелося вчити безліч незнайомих слів, слідкувати за публікаціями, запам'ятовувати нові прізвища тощо. Втім попервах масована стрілянина праворуч і ліворуч одним-єдиним словом «постмодернізм» давала непогані результати. Багато хто з літераторів злякався незрозумілого терміну і, облишивши поезію, подався в бізнес. Багато хто' з літературоохоронців отримав підвищення по службі і чин. Я особисто бачив під Ірпінським будинком творчості ватажка «охранной фирмы Тризуб им. Степана Бандеры», який (ватажок, а не Бандера) мав на чорному погромному френчі погони українського прапорщика. Бейджик на грудях повідомляв ім'я та прізвище бравого вояка: Роман Жахів. То таки був він. Жах.
Літератори-дезертири подавалися в суміжні галузі. В країні знову запрацювали паперово-целюлозні комбінати. До виборів почали друкувати бюлетні і навіть пристарали картонні ящики з прорізом. Дехто з графоманів, не позбувшись навичок автоматичного письма, вдруковував себе в бюлетні ще до виборів. З трибуни Ради зазвучали анекдоти, вірші, приказки та інша народна мудрість. Народ жахнувся власної мудрості, романів жахів, обіцянок нових підручників і рвонув у не існуючий Іще «шенген» чвалом. На рідних землях залишилися депутати, обчислювальні комісії і два ворожі табори письменних осіб: літератори та їхні літературознавці.
Заради об'єктивності слід сказати, що літератори (на відміну від більшості літературознавців) теж почали виїжджати ген-ген на «шенген», зазвичай якомога західніше. Але не надовго і, на жаль, не назавжди.
Попри це, кількість авторів-аборигенів не зменшувалася. Вони плодилися рясно, з'являючись невідомо звідки, немов віруси, вже озброєні початками грамоти, вмінням «випасати мишку» і поважним запасом ненормативної лексики. Критики ж, які й далі розмножувалися традиційним, статевим шляхом, помітним зростанням своїх рядів похвалитися не могли. Ненормативна лексика, якою вони володіли не гірше за нових письменників, допомогти їм не могла: в арсеналі критичних засобів була й відверта брехня, і некомпетентність, і компромат, і тривіальні доноси і прочая і прочая, а от розбомбити нелюбого автора в категоріях порівняльної геніталієлогії не дозволялося. Професійний кодекс честі, чи щось таке. Навіть просто сказати нелюбому: «Та йди ти в дупу» не випадало. Залишалося хіба бурмотіти під ніс:
«Ідіть ви всі...» Це бурмотіння груповим стогоном здіймалося над знедоленою Ненькою. Але нікому було його почути. Все перекривав радісний гавкіт молодого зубастого письменства. (Сказано-бо: ім'я їм — легіон). Минали роки. На зміну 90-тикам прийшли 2-тисячники й 0-льовики. В Пустомитах об'явився Дереш. В тайванському шпиталі успішно розділили сіамців Горобчука й Коробчука. Стронговський проколов третє око. Карпа вийшла заміж. Забужко увійшла в перелік. З'явилися гламурИ, дискурсА і преса, жовта-жовта, як неозорі поля батьківщини, звідкіля колишні доярки, дослідивши нездоровий вітчизняний секс, подалися довчати його в європИ, без усяких на те стипендій і причин, а просто так — заради спортивного інтересу, посіяного колись у сакраментально-жовтих полях нерозважною Оксаною, натомість на полях Жовтих сторінок України тим часом і далі жирували літ-критики, розжирілі не через те, що перемогли, а тому, що перехід із дискурсів на гламурА дозволив урешті-решт облишити безнадійні спроби відділити авторів від їхніх альтер-егів, забути деридів з лаканами та рештою неляканих французьких ідіотів, закинути тендерні студії, облишити постфемінізм, постпофігізм і пОсти-ти в ЖЖ (сиріч, у жовтих журналах) сенсаційні новини про суми гонорарів та літературних премій, житлову площу підозрюваних у геніальності та претендентів на Нобеля (додаючи щось на кшталт старозавітньої перестороги «Но, бля!»). З'явився й президент жовто-гарячого відтінку. І замість пригріти коло себе відданих оберегів і берегинь національної культури, які, нікуди не їздивши і світів не звідавши, і грантів не скуштувавши, батьківщину не зрадили, почав оточувати себе особами підозрілими, легковажними, а то й просто злочинними. Я, скажімо, призначення відвертого літературного хулігана Позаяка на посаду спічрайтера можу пояснити собі хіба тим, що гарант уже давно облюбував на випадок прощання з народом славнозвісну Позаякову «Думу про слоника». Уявіть лише, як складаючи повноваження, президент гірко констатуватиме:
«Слоника замучили кляті москалі. Похилився слоник хоботом к землі. Прощавай же Україно, прощавай мій любий крає, Безневинно молоденький слоник погибає! Гэй-гей!»
Втім я не про це. Не про президента. І не про слоника. Гай-гай. І не про критиків. І не про «Критику». І навіть не про кур'єрів Кривбасу. І напевне не про «Четвер». Я про своє, про сокровенне.
Оце не так давно був я у пеклі.
І було мені там, згідно із пророцтвами Михаїла Афанасійовича, видіння.
І було у видінні одкровення, регіонального, щоправда, характеру.
І носився я з ти одкровенням як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. І навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях.
І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова. Вона тут ні до чого. Та й усе, що можна, про неї вже сказано. В першому, здається, абзаці.
А про поета і його прозу — читайте наступного разу.
А якщо пекло знову забере мене, Стронговський напише про це в своєму ЖЖ. Принаймні ЖЖ ж залишиться жжити, не?
Іздрик, Post-Поступ
Додав Art-Vertep 10 червня 2008
Про автора
Юрко ІЗДРИК — прозаїк, есеїст. Народився 16 серпня 1962 р. у м. Калуші на Івано-Франківщині. Закінчив механіко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту (тепер — Національний університет «Львівська політехніка»
