Автори / Перкалаба / Сумні Карпати
Коли Клод Леві-Стросс у своїх «Сумних тропіках» писав про задекларовану Руссо вищість натурального стану над цивілізацією й технікою, більшість його читачів трактувала це як данину культурно й географічно віддаленим світам, що відходять у небуття, захоплення скромним життям простих людей у далеких краях. Мало хто усвідомлював, що такі вмираючі світи давніх цінностей знаходяться майже під боком, у фізично дуже близькій, натомість ментально віддаленішій за бразильські джунглі, нашій частині Європи. Мало хто розуміє це і нині.
Зйомки до фільму «Усмішка на вустах, а в очах сльози» Ян Сосінський робив у листопаді, в сумному, болотистому, дощовому і туманному місяці. В цей час карпатські курорти безлюдніють, немає кольорових натовпів курортників, дорогих машин на дорогах. Сосінський показує таку Гуцульщину, якої ми не знаємо. Ані ми з-за кордону, ані, підозрюю, самі українці, які зазвичай трактують її трохи як туристичну базу, трохи - як містичну країну.
Люди з краю світу
Такою була робоча назва фільму - набагато краща і менш претензійна. Фільм Сосінського - це передовсім розповідь про групу «Перкалаба». Режисер не створює ані детального портрету членів ансамблю, ані навіть колективного портрету. Ми так і не дізнаємося, як їх звати, скільки в групі музикантів. Фактично, ми нічого не довідаємось і про їхні генезу, працю, історію. Але щоб розуміти суть справи і щоб вслухатися в розповідь, яка розгортається перед нами, ці знання не особливо й потрібні. Основний акцент покладено на мандрівку митців у пошуках натхнення, до відкриття коренів власної творчості. «Усмішка на вустах» - це класичне гоаd movie, з усіма притаманними жанру ознаками. Ансамбль вирушає в подорож до Перкалаби - села, назва якого стала назвою групи. Чому саме вона? Бо фонетично цікава, бо означає водночас кінець і початок світу, бо функціонує як перпетуум мобіле... Так кажуть музики.
Дорога «Перкалаби» до Перкалаби довга. Слід проїхати розбитими шосе, перейти через навісний міст над Черемошем. Тут і там зіграти концерт. Часом порозмовляти з людьми. Часом - із дуже дивними людьми в дуже дивних обставинах. «Кожна людина, яку ми зустрічаємо дорогою, - це добра людина, добрий знак...», таке мотто «Перкалаби». Безсумнівно, з такою настановою кожна зустріч інспірує ансамбль, є для нього частково уро¬ком життя, частково уроком музики. Музиканти провокують ці зустрічі, провокують зустрічних, і щоразу беруть стільки, скільки можуть: де¬кілька звуків, якісь слова, пейзажі, враження...
Найкраща сцена фільму
Камера не ховає своєї присутності, вона не є зовнішнім холодним спостерігачем. Оператор дозволяє собі речі, які в іншому фільмі можна було б вважати недбалістю чи технічною помилкою: спотикається, показує своє обличчя в дзеркалі. Але «Усмішці на вустах...» це додає чарівності й своєрідного шарму. Подібно, як великий мікрофон в руках героя в деяких сценах. Тому що все це вписується у велику імпровізацію, у великий карнавал, якими є життя членів ансамблю - відкритих для всього не лише під час цього мандрівного, емоційного колекціонерства, але також на концертах, де віддають людям те, що від них отримали: енергію, яку їм подаровано й доброзичливість, з якою вони зустрілися.
Як у калейдоскопі, перед нашими очами змінюються різні картини і різні людські типи. Ось дивний підстаркуватий пан, який по-молодечому хвацько відтискається і грубим голосом співає пісню про Карпати. Або старий гуцул - маестро трембіти. Далі - мандрівка вздовж Черемоша, до самого серця карпатської містики, до хати екзорциста Михайла Нечая, де відбувається одна з найкращих сцен фільму - екзорцизм над Василем з «Перкалаби». Василь хоче бути більш уважним. Небуденне прохання, ніби з іншого виміру й іншого часу, вміщає в собі те, що становить серцевину філософії групи. Бо чого можуть прагнути люди, які добровільно прирікають себе не на провінційні незручності, а на випробовування якогось заповідника напівмертвої культури. З вуст останнього карпатського мольфара плинуть закляття - язичницько-християнська поезія. І ми піддаємося її чарам, хоч уже за мить дистанціюємося, намагаючись оцінити побачене критично, а ще за хвилину ціпеніємо з жаху, коли до хати вносять дівчину без тями...
Найсильніша сцена фільму
Сосінський знімає сцену, яка балансує на грані професійної етики.
Він входить з камерою до будинку для психічно хворих жінок. Хворі немов перебувають у Босхівському космосі, між тоннами капусти, якою дбайливо забезпечує їх постійно п'яний директор, обдертими стінами та викривленими обличчями сестер по стражданню. Та попри все це місце переповнене теплом і людяністю, чим, ніде правди діти, хворі великою мірою завдячують тому п'яному директору. Психіатричний шпиталь -чергова зупинка в маршруті «Перкалаби». Ба навіть не зупинка, радше - Зупинка. Зупинка Хрестової Дороги.
Світ, представлений у фільмі - дуже сумний світ. Персонажі, що в ньому з'являються, сповнені якоюсь дивною, незрозумілою для дітей цивілізації, тугою. «Вони так живуть, і ніхто нічого не змінить. Вони так хочуть, - констатує один з членів ансамблю. «В їхніх очах є віра, надія і любов». І немає значення, чи ми спостерігаємо гучне гуцульське весілля, де святкові, багаті костюми молодих контрастують зі шкіряними куртками і сірими обличчями гостей, чи бачимо похорон, ще сумніший на тлі голих осінніх дерев. Це світ, в якому не хочеться жити, але до якого хочеться повернутися помирати. Зрештою, «Перкалаба» має пісні на кожну нагоду: сумні, веселі, сентиментальні і провокаційні. «Перкалаба» вимірює гуцульські шляхи неймовірно енергетичною музикою. Вона, ніби Бреґович з його оспівуванням Балканів, хоча самі музики охочіше вбачають у собі «Роллінг Стоунз». «Ну, може, міні-Роллінг-Стоунз», додають іронічно.
Найгірша сцена фільму
Власне кажучи, згадка про найгірший фрагмент повинна була б виникнути набагато раніше, щоб не залишатися останнім враженням після прочитання тексту. Однак режисер цю сцену вмонтував майже наприкінці стрічки, тому підемо вслід за його логікою. Отож, якщо сцена в психіатричному шпиталі ще залишається в межах прийнятного, то епізод із членами «Перкалаби», які пиячать, горланять пісні, в алкогольному пориві миють один одному ноги, а згодом п'ють цю воду з миски, руйнує добру ауру фільму і виглядає недбалою стилістично, бо не піднімається понад рівень гуртожитської пиятики. І трохи шкода, що режисер залишив їі у стрічці, ба навіть приберіг на фінал...
Але, може, це просто єдиний спосіб розповісти гірку правду про Карпати, які стають дедалі сумнішими..
Анна Коженьовська-Бігун, Варшава, «Український Журнал»
Додав Art-Vertep 07 липня 2008
