Автори / Даніель Одія / Тартак - антисвіт на вході в Європу
Досі при слові «тартак» пересічний громадянин України згадував музичну групу з аналогічною назвою. Якби цього пересічного громадянина попросили вгадати, що слово «тартак» означає, варіантів відповідей було би безліч: від назви смакової приправи до випадкового поєднання звуків на кшталт «тра-ля-ля» :). Насправді «тартак» – це лісопилка. Про цей повчальний факт пересічний український громадянин може дізнатись, якщо прочитає роман польського письменника Даніеля Одії, де це слово набуло символічного сенсу і стало, власне, назвою твору.
Даніеля Одію називають одним із найперспективніших молодих прозаїків Польщі – і слід визнати, що роман «Тартак» свідчить на користь цього твердження. «Тартак» – це добротний реалістичний твір, де всі епізоди міцно тримаються купи, характери навіть другорядних персонажів добре прописані, сюжетна лінія доведена до логічного кінця, а художнє мовлення поєднує в собі вишукану образність і нищівну відвертість. Останній пункт український читач може оцінити завдяки майстерному перекладу Олександра Бойченка :).
Критика вже відзначала спільність зображених у романі Одії реалій та української пострадянської дійсності: у спадок від комуністичного режиму полякам залишилися так звані пегеери (від абревіатури PGR – Pa?stwowe Gospodarstwo Rolne – щось на зразок нашого колгоспу чи радгоспу), де життя зупинилось у всій своїй потворності й безвиході. Злидні, безробіття, нудьга, від яких може відволікти лише безпробудна пиятика, що тягне за собою жорстокість і збайдужіння, справді є ознаками й української провінції…
Далі прийнято поміркувати, чи можна за таких обставин мріяти про інтеграцію в цивілізовану Європу, але ви можете зробити це й самостійно :).
Особливістю письма Одії є те, що він не засуджує і не відмежовується від своїх персонажів. Показуючи їхню приреченість, він співчуває їм – навіть явним «антигероям», котрих у романі більшість. Художній простір роману і сам по собі становить певну антиструктуру: згідно з писаннями напівбожевільного-напівсліпого діда-»євангеліста», не Бог створив людину, а людина створила Бога за своїм образом і подобою недосконалим, «і кожна річ, покликана до життя Її подихом, несла в собі зародок смерті» (с. 67). «Анти» Святою родиною є сім’я головного персонажа Йозефа Мислівського, власника тартака, його дружини Марії та сина Кшиштофа – анти-Месії, котрий не дарує життя, а віднімає. Сакральним центром цього антисвіту є капличка Блакитної Мадонни – Мадонни з відбитою головою. Саме поблизу цієї каплички відбуваються найбільш знакові події роману.
Протилежністю сакральному центру виступає тартак – мало не єдине в пегеері місце, де чоловік може заробити якусь копійку, щоб потім витратити її на горілку чи повій. Можливості жінки, відповідно, є ще меншими: заробити вона може лише якщо є, власне, повією; в іншому випадку її призначення – терпіти чоловічу сваволю і жорстокість світу. Уособленням терпіння й покори долі в романі є Марія Мислівська; утім, саме це обертається для неї фатально: «Вона була цілком віддана ситуації, в якій судилося жити. Ця відданість дратувала Йозефа, але іноді й зворушувала. Тоді, щоб не бити дружину, він мусив переспати з якоюсь жінкою або з двома-трьома… Разом з тим вона боялася життя без Йозефа: знала, що воно було б зовсім інакшим і боялася цієї інакшості ще більше, ніж такого чоловіка» (с. 46). Протиставленням образові Марії-Матері страдниці є образ пані Маріолі, власниці веселої кнайпи «Обійстя» – справжнього раю посеред пегеерівського пекла. Приваблива і сексуальна, але бездітна, вона врешті теж зазнає життєвого фіаско, закохавшись у молодого електрика, котрий гине, навіть не дізнавшись про її почуття.
Власне, наявність почуттів у світі цинізму і жорстокості створює неповторну атмосферу роману Одії. Автор скрупульозно досліджує, як саме, з яких причин персонажі втрачають ці звичайні людські почуття, і в більшості випадків такою причиною є їх власна душевна кволість: «Життя переконало його шукати приємність передусім для себе. І через це прагнення він постійно був роздратованим, бо як тільки ставало трохи менше, ніж добре, йому видавалося, що стало дуже погано» (с. 159), – говорить автор про Йозефа Мислівського. Згадки про родинне щастя, котре, виявляється, колись існувало, хоча всі про нього й забули, формулюються у багатьох внутрішніх монологах персонажів: «Їй пригадалися ночі з Йозефом і малим Кшисем, коли вони ще спали всі разом у спільному ліжку. Кшисьо, примощений до її грудей, раз по раз відхвицював ковдру. А Йозеф спросоння їх укривав» (с. 130) тощо.
Персонажам роману не вдається відновити цю втрачену гармонію, однак вона існує – тільки її осягнення потребує певних зусиль.
Тетяна Трофименко, «MediaPost»
Додав Art-Vertep 19 серпня 2008
