Автори / Тарас Чубай / «Музикант має відчути цю землю і цих людей, щоб видати для них українське»
Насправді композиції Тараса Чубая непросто уявити у сучасних музичних «форматах», де все на продаж і напоказ. Лідер «Плачу Єремії» — культового гурту, який наразі досяг «повноліття» (тобто 18-річчя з часу створення) — і не приховує, що існує «поза» шумовинням нашого шоу-бізнесу. І в цьому, очевидно, теж його свідомий вибір — незалежність. Незалежність від масових смаків, від «диктантів» радіоформатів, від суспільно-політичної кон’юнктури, яка часто прив’язує до себе музик. Але, очевидно, лише творчість — це й є та сама мить незалежності… До речі, Тарас Чубай виступив одним з авторів проекту «Ніч незалежності», що відбувся 24 серпня в Arena Concert Plaza. Отже, про музику та «життя у цій музиці», врешті-решт, і наша розмова. І, сподіваюсь, для читачів вона також буде цікавою, оскільки того ж таки Чубая сьогодні не так часто почуєш.
«Батька весь час переслідувало КДБ»
— Тарасе, очевидно, почнемо розмову з ваших останніх гастрольних подорожей? Де ви найчастіше сьогодні концертуєте? Де вас сьогодні найбільше чекають? Адже у Києві великих сольних виступів не було давненько.
— Були такі часи, коли «Плач Єремії» мав набагато більше концертів у Польщі, аніж в Україні. Також цікаві гастролі у мене були в Америці. А наприкінці квітня — три концерти: Нью-Йорк, Вашингтон, Філадельфія. Запросили університет Columbia і Kennan Institute, а не діаспора. Запросили як людину, котра пише музику на слова різних поетів і письменників. Для них я чомусь більше «літературне явище». Спеціально для того концерту вдалося видати збірку, де є дзеркальний переклад пісень англійською. Тому люди, які не знають української, могли орієнтуватися у текстах. Хоча там був певний відсоток людей, які розмовляють українською, — близько 30%. Концерт тривав майже дві години.
А от до Італії їздив уже на запрошення нашої діаспори. На концерті було чимало італійців — чоловіки наших українок. А сам концерт проходив навіть не в залі, а на великому полі в декілька гектарів, біля української церкви в Римі. Багато людей було — декілька тисяч, здається.
— А тепер, якщо не заперечуєте, перенесімося у ваше дитинство і ви, можливо, пригадаєте про той вплив, який справив на вас батько — відомий поет Грицько Чубай…
— Знаєте, мені було лише 12 років, коли батько помер. І, звичайно, в такому віці я ще не міг серйозно сприймати його поезію. Та у нас справді був тісний родинний зв’язок. Оскільки батька не брали на роботу, бо його весь час переслідувало КДБ, у нього було вдосталь часу для своєї родини. Завдяки цьому ми багато бували разом — ходили в ліс, на природу. Я думаю, найважливіше те, що батько будь-якими моїми творчими проявами цікавився дуже серйозно. Наприклад, поважно ставився до моїх дитячих малюнків. Я й справді думав, що непогано малюю. Він завжди ніби підвищував мою самооцінку. І це важливо, бо він вірив в те, що я роблю. А до поезії батька я звернувся вже через п’ять років після його смерті.
— Відома співачка Квітка Цісик, яка жила за океаном, дуже зворушливо виконала пісню «Я піду в далекі гори» — і то був справжній хіт. І деякі співачки сьогодні навіть наслідують її манеру…
— Це справді так. Завдяки саме Квітці я звернув особливу увагу на цю пісню. Ніхто краще за неї не виконував цей твір. На жаль, я так і не встиг познайомитися з цією унікальною співачкою. Але я зустрічався з її сестрою, коли вона приїжджала до України.
— Наш народ, як відомо, іноді аж занадто довіряє своїм співочим кумирам у плані їх політичних «ідеалів». Чи є на сьогодні той «ідеал», який був би вам бодай у чомусь цікавий?
— Мені навіть не хочеться про це говорити. Тому що сьогодні у країні — бардак! Хіба будемо говорити про розчарування в політиках? Це й так зрозуміло. Але ж ці люди — звичайні чиновники. Ми не повинні знати, що наші політики робили на якихось вечірках, у що вони вдягнені, адже вони не поп-зірки, не люди мистецтва. Це переважно психопати, яким бракує влади, це хворі люди, яким можна поспівчувати, вони маніяки. Якщо ти туди поліз, то це діагноз. На жаль, людей, котрі щиро вболівають за Україну, туди не пускають. От Чорновола прибрали, і після цього все й почалося. Треба просто розуміти, що це не є важливі люди, і їх не повинно стільки бути на телебаченні, в пресі, в Інтернеті. Такого немає в жодній країні.
Лише нещодавно у мене в домі з’явився телевізор. Але я не дивлюсь українські канали. Тим більше українські новини… Дивлюся західне ТБ. Тому що більш-менш розумію різні мови. Німецьку мову вчив у школі, англійську — на гастролях. Так, зрідка натрапляю й на якісь російські канали, але мені вони нагадують часи СРСР.
«Музикант повинен жити з прибутку від авторських прав»
— Тоді яким сучасним українським музикантам ви більшою мірою сьогодні симпатизуєте?
— Нині, завдяки моїй старшій доньці, я змушений слухати репертуар «Тартака». Їй подобається альбом «Гуляйгород» і пісня «Чорноморець». Сашко Положинський — мій друг. Але ще трохи його музики в моєму домі, і я почну його ненавидіти, бо донька вимагає ставити його композиції по п’ятсот разів на день. Ще вона любить деякі композиції у моєму виконанні… Вже тепер помітно, що у Меланки дуже велике зацікавлення музикою. Адже вже у два з половиною роки вона дуже чисто співає, чітко інтонує і може виконати навіть досить складну пісню. Моя дружина, музичний теоретик і піаністка, досить часто грає на фортепіано для дітей класичну музику.
— Яким би ви хотіли бачити майбутнє своїх дітей? Мрієте, щоб вони також звернулися до музики?
— Головне, аби вони виросли в Україні щасливими людьми. Музика — досить каторжна робота. Особливо класична. Думаю, що для загального розвитку кожен у дитинстві мусить грати на якомусь інструменті, адже це змінює ставлення до світу. Але при цьому не обов’язково ставати музикантом.
— У вас є музичний продюсер?
— Наді мною немає ніякого «начальника». І продюсера немає. Я сам собі продюсер. Так, звичайно, у великих проектах я працюю з продюсером, але це конкретні тематичні проекти. Але загалом… Чомусь музику трактують як рекламний продукт. Навпаки, радіостанції мають вишукувати цікавих виконавців. У нас же схема така: суперрозкручену попсу крутять безперестанку, а серйозні виконавці мусять платити за свій ефір. Це нездорова схема. Музикант повинен жити з прибутку від авторських прав з альбомів. До того ж, якщо телебачення показало кліп якогось співака, то йому має надійти гонорар. А концерти співак має давати на підтримку своїх альбомів. А у нас виходить, що концерти, корпоративи — це основний засіб існування для музикантів.
— А вас особисто часто запрошують на корпоративи?
— Звичайно. І досить часто. Бачу, що і така музика знаходить собі дорогу без ротацій. Тому я ховаюсь тільки від смороду міста. А так досить часто виступаю на якихось закритих корпоративах.
— А який саме «ваш» слухач?
— У мене давно сформований слухач. І його не треба зайвий раз переконувати своїм миготінням по телебаченню. Просто слід час від часу для нього щось робити. Мені не треба спеціально себе «розкручувати». Якщо людина слухала мене з початку 90-х, то тепер уже її діти підростають і теж мене слухають. І це зовсім не підліткове захоплення музикою, коли дівчата пищать на концерті під «Мила моя, люба моя».
«Інтернет — це найбільший пірат»
— Сьогодні дехто говорить про «застій» на українському музичному просторі. Вам так не здається? Хоча вас самого, до речі, не так часто і почуєш в етері українського ТБ?
— Та я й не знаю, коли там був «підйом»! Нині часи, коли ми всі опинилися в жорнах шоу-бізнесу, і працювати за їхніми схемами в принципі легко. Але для цього треба відмовитися від своєї свободи і від «нормального» життя… Мій стиль відрізняється від стилю більшості музикантів… Я давно на сцені — ще з кінця 80-х. У 1987-му я вперше вийшов на сцену як співак. А вже у 2010-му буде 20-річчя групи «Плач Єремії».
— У чому ж тоді секрет такого довголіття?
— Може в тому, що ми просто є… І нікуди не зникаємо! Ще раз повторю: не працюємо за звичними схемами шоу-бізнесу — зняти дорогий кліп, пороздавати хабарі на канали, щоб нас там крутили. Ми так не працюємо. Нині у мене взагалі особливий період: більше часу проводжу у родині. Тому що є маленькі діти — дві доньки — Меланка й Іванка. Вони народилися з різницею в півтора року, і ми переїхали в новий будинок. Звісно, зовсім на місці не сиджу — виїжджаю на концерти, на гастролі — в Америку, Італію. Але ж кажу, що на загальному тлі «шумовиння», що повилазило з телевізора, цього мого руху майже не помітно.
— Склад вашої команди якось змінювався за останні часи?
— А які зміни можуть бути? Ми лише додаємо в оркестр деякі нові інструменти. Або запрошуємо попрацювати хороших друзів, наприклад, «Піккардійську терцію», в такі ексклюзивні проекти, як «Наше Різдво» чи на концерти, які майже щороку проводимо у Львівській опері 2 січня. Це такий наш власний «глюк».
— А щодо випуску нових альбомів є певні плани?
— Обдумуємо кілька проектів. Хочу видати авторський альбом на вірші Костя Москальця (автор пісні «А вона»). Але поки що з самим виданням гальмую — не бачу здорової схеми в плані захисту від піратів.
Насамперед Інтернет — найбільший пірат. Тому що він у нас спільний з Росією. І найбільше скачувань відбувається з російських сайтів. Знаєте, занадто багато на це витрачаю зусиль, щоб потім просто комусь щось віддати. Треба ж все-таки повертати якісь кошти. А другий альбом — на вірші Грицька Чубая, мого батька. Мабуть, не буду його розглядати в стилі «гігантоманії»: хочу просто записати гітару, голос. Можливо, ще якісь мінімальні інструменти.
Загалом ідей вистачає. Збираюся це все робити у своїй студії помаленьку-помаленьку, нікуди не поспішаючи.
Також у нас записано багато живих концертів, які треба звести, і з них можна випустити один або кілька альбомів. Крім того, уже давно лежить записаний, але не виданий другий том альбому «Світло і сповідь».
— Виходить, свою музику ви не поспішаєте розповсюджувати виключно через піратів?
— Так… Не видаю через те, що знову ж таки, не бачу адекватної схеми, за якою нормально працюватиму. Але подивлюся, може якийсь із видавців і запропонує умови, на які погоджуся, щоб уберегтися від піратства.
Передусім, на мій погляд, в Україні повинен з’явитися цивілізований Інтернет. Наприклад, у тій же Німеччині за те, що ти скачав несанкціоновано музику, порушивши авторські права, на п’ять років можеш потрапити за ґрати з конфіскацією всіх комп’ютерів. І то є реальні речі. Держава має це контролювати. Адже не може бути стільки порушень інтелектуальної власності. Хочу діждатись, коли це запрацює. Припускаю, що все ж таки буду записувати альбоми, але поки без видання.
Ще хочу створити свій сайт, де моя творчість буде представлена принаймні фрагментарно. Але стовідсотково не піду тим шляхом, коли бува видають альбом, а на другий день він з’являється в Інтернеті і на ринку в піратській версії. У нас же альбоми працюють, як ще один спосіб себе розрекламувати. І, знову ж таки, те, що я роблю — це не поп-музика, і її не можна продавати великим тиражем. Ще й тому таке піратство зашкодить мені більшою мірою, ніж іншим.
«У Донецьку також співають наші пісні»
— «Плач Єремії» — це все-таки позашоубізнесове явище?
— Думаю, активна присутність у шоу-бізнесі — це ще один спосіб швидко марно спалити себе. Якщо влізеш у цю схему, то треба постійно видавати альбоми, кліпи… І така робота має дуже мало спільного з творчістю і з задоволенням від життя. Багатьом подобається і слава, і популярність. І вони від цього мають втіху. Це все мені несимпатичне. Хочеться просто жити.
— Можете пригадати, як у вас особисто виникає імпульс до народження музики?
— Це нікому не відомо. Одному Богові. Знаєте, я б і сам хотів це знати… Мені здається, що нормальне явище, коли народжуються майже одночасно — і пісня, і настрій, коли цей процес йде одним потоком. Але є випадки, коли читаєш поезію і вже потім відчуваєш музику. З батьковими віршами у мене здебільшого саме так і було. Тобто у мене виникало враження, що не «пишу» музику, а що я її «чую», «читаю». Навіть спочатку мені було потрібно її відтворити, а потім з роками це все відшліфовувалося, з’являлись партії оркестру. І на вірші батька для мене важливі твори переважно великої форми, це, скажімо, поезо-опера чи сюїта «Світло і сповідь». А тепер у другому томі альбому «Світло і сповідь» буде велика сюїта «Марія».
— А з якими українськими композиторами ви співпрацювали?
— Тільки з Тарасом Чубаєм і співпрацював. Це, звичайно ж, жарт. Якщо говорити про композиторів, то у мене є альбом пісень Івасюка, також у репертуарі є пісня Ігоря Білозіра. Ці етапи я б назвав своєю школою, адже, коли почав працювати над альбомом «Наш Івасюк», то зрозумів, що це й є мій університет. Так само працюю з народними піснями, з повстанськими, з колядками.
Це все школа, вчуся у свого народу.
Моя дружина якось вдало допомогла мені вибрати пісню Ігоря Білозіра «Квіти у росі». Тому в моєму репертуарі й з’явилася така пісня, яка знайшла мене чи я її знайшов. А так, звичайно, я налаштований співати пісні на свою музику. Хоча я б не сказав, що мої пошуки варто віднести до пісенного жанру.
— А до якого?
— Це вже справа критиків… Але більшість того, що я роблю, це не пісні. Це швидше композиції з елементами пісенного жанру. Можна сказати, що це наскрізна форма, яка тяжіє більше до симфонічного розвитку.
— У 2003-му у вас був досить гучний концерт у палаці «Україна», над яким ви працювали з режисером Михайлом Крупієвським. Чи не хочете повторити?
— Напевно так. Ми зробимо такий концерт. Просто він коштував нам чимало зусиль. Михайло тоді надзвичайно багато працював. Так, це складно, але в планах є. Чекаю натхнення.
— А як ви вважаєте, чому сьогодні на такому підйомі саме етно-рок?
— Просто ця хвиля тільки до нас і дійшла — як завжди. А всюди етно-рок уже і відшумів, і відгорів. Навіть той самий Горан Брегович давно став поп-зіркою, яка бере величезний євро-гонорар. Вони втратили весь минулий шарм і зробилися не тими, як на початку. Все це було популярне завжди, просто на поп-сцену витягнули «етно» і пробують живитися від цього. В принципі, будь-яка сучасна чи поп-, чи рок-музика базована на народній пісні. Суть рок-музики є та сама, що й народна. Це такий її теперішній різновид. Але мінус у тому, що весь напрям поставили на індустріальний потік і етномузика втратила своє первинне природне відчуття. Так само, як і класична музика спочатку була народною. Насамперед популярність етномузики говорить про те, що людей вже знудило від сурогату, вторинного продукту музичної індустрії. Ця індустрія починає шукати свіжої крові. І вона її знаходить в етнокомпозиціях. Про це свідчать навіть усі ці перемоги на Євробаченнях.
— А як сприймають ваші виступи у Росії, скажімо? Сподіваюсь, у вас були там концерти?
— Дуже давно — ще в часи Союзу. Запрошували в Санкт-Петербург, але ця пропозиція збіглася з запрошенням до Америки. І тому я відмовився. Я готовий будь-де виступати, адже я вже давно не комплексую з приводу мови, якою я співаю. Це відпало дуже давно. У мене ще в 1994 році був тур по клубах Америки, знову ж таки грав для американців під гітару дві години, і мене слухала американська публіка, жодного слова не розуміючи українською, сприймала все на енергетичному рівні. Тобто мова — це таке вже вторинне явище, мову деколи треба розуміти як музичний засіб і сприймати на рівні підсвідомого.
— Отже, все-таки можливо бодай через музику об’єднати Схід і Захід?
— Насправді це штучний поділ, пропаганда. І що ж, знову треба зробити якусь пропаганду, аби відмінити цю, попередню, пропаганду? Ми цим займатися не збираємось. Я знаю, що коли ми приїжджаємо в Донецьк, то аудиторія разом з нами співає наші пісні. Тут немає ніякого поділу. Річ у тім, що в поняття «українська музика» кожен вносить щось своє. Але коли на сцені співають українською, а потім сходять з неї і розмовляють уже неукраїнською, то це явна ознака, що це штучний і не зовсім правдивий продукт. Для мене завжди важлива «справжність» у всьому. Музикант, який творить українську музику, має перейнятися нею, відчути цю землю і цих людей, щоб видати для них українське. А у нас будь-що називають «українською музикою». Це підміна понять. Для мене українська музика не перебуває в застої, а просто їй не дають змоги розвиватись. Постійно чується цей крик про дискримінацію російськомовного населення. Але ж то брехня! Це розуміє й саме російськомовне населення. Коли є якісь невеличкі паростки, кілька журналів, де пишуть недолугою українською з граматичними помилками. Адже кольоровий журнал по суті не буде українським, а просто західною калькою. Так само, як і переклад фільмів, коли голос із телевізора навіть не вміє вимовити правильно слова по-українськи. Так і музика, неправдива за своєю суттю, не матиме успіху, це мертвонароджені діти. Як на мене ситуація — не застій, а наслідок перебування під імперіями. Раніше радянська, яка по суті була проросійська. Тому всьому українському треба прориватися, може завдяки цьому воно загартується, але поки не час. Поки що повилазило шумовиння.
Катерина Константинова, «Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 26 серпня 2008
Про автора
Тарас Чубай (21 червня 1970, Львів) — український рок-співак, композитор. Лідер гурту «Плач Єремії» (керівник, автор музики і текстів, вокаліст, музикант). Син поета Григорія Чубая. Багато зробив для пропаганди через пісні яскравої твор
