Автори / Сторінки історії / Легенди і реалії Дикого Поля
Останнім часом усе частіше у мовний науковий обіг входить термін «Дике Поле». Це, мабуть, викликано тим, що науковці, дослідники, просто громадяни України хочуть знати свою історію.
Дике Поле. Хто і коли ввів такий термін у науковий обіг? Дуже чітко це пояснює Дмитро Яворницький. (Гадаю, авторитет знаного дослідника в наукових колах безперечний). «Польські письменники минулих століть, – пише він, – називали всю землю запорозьких козаків «Диким Полем», іноді «Чисто-полем», «Пусто-полем». Диким полем називається весь простір степів від лівого берега Інгульця до ріки Дніпра. На карті французького інженера і картографа де Боплана, виконаній на початку XVII ст., територія Дикого Поля пролягає північніше Чорного лісу, у межах сучасних Світловодського, Олександріївського, Знам'янського районів нашої області.
Населяло цю територію волелюбне і мужнє плем'я уличів – наші предки, які пізніше разом з полянами і древлянами ввійшли до складу однієї з наймогутніших держав середньовіччя Київської Русі. Їх знали візантійські, арабські, європейські історики ІХ–Х століть Порфирородний, Грегуар, Масуді, Баварський. Згодом уличі потрапляють у поле зору літописців Київської держави. «Уличі сиділи по Дніпру», – зазначено в «Літописі руському», – до 825 року. «І було множество їх… і єсть городи їх і до сьогодні». Уличі мали, за визначенням Баварського, на своїй території 318 міст. Значна частина з них була розташована у верхів'ях Інгулу та Інгульця.
У «Літописі руському» описано події 1190–1194 рр. – часи князя Святослава Всеволодовича, його боротьби з печенігами. Військові сутички і битви відбувалися на річках Велика і Мала Вись, Тясмин, Івля. До речі, про річку Івлю. Це теперішній Інгулець. Назва походить від старослов'янського «іва» – різновиду верби, своєрідного символу української природи. Верба оспівана в народній творчості, їй відводили багато місця у своїх творах письменники, художники. Народ із вербової лози виготовляв лозини, верші, обручі для діжок, тинки біля хат, кору використовували для дубління шкір, у народній медицині. Отож первинну назву річці дали наші предки, Інгульцем її назвали зайди.
На берегах вказаних річок і селилися люди з давніх-давен. В історичній науці такі поселення прийнято називати городищами, тобто містами в середньовічному розумінні. Вони були оточені ровами та валами для захисту від нападників. Найдавніші українські городища почали виникати в VI столітті, існували до ХІІІ, тобто до монголо-татарської навали, яка чорним смерчем пронеслася над вільними степами, усе знищуючи на своєму шляху.
Сліди городищ, що свідчать заселення території Кіровоградської області, є. За свідченням наукових джерел, їх у цій місцевості розшукано 96. Підкреслю, саме городищ VII – XIII століть, періоду утворення і розквіту Київської держави.
Одне з найбільших таких поселень знаходилося практично на околиці сучасного обласного центру поблизу поштового шляху на Бобринець, біля Водяної балки (район сучасної Масляниківки). Городище мало кільцеподібну форму, з виходами на схід і захід. Його захищали ряди бокових валів. Окружність головного валу складала близько 140 метрів, бокових – до 35 метрів кожен. У південно-західному напрямку був обладнаний майдан, східний вихід захищала яма.
Подібне городище знайшли в районі сучасної Черняхівки (Соколівські хутори). Від попереднього воно відрізняється тим, що два виходи знищені були двома парами валів по сорок метрів кожен. Навпроти північного виходу були розташовані земляні насипи, а південного – майдан. На старій Балашівці, поблизу залізничного переїзду, знаходилося містечко чотирикутної форми.
Справжній комплекс городищ знаходився на території сучасного Компаніївського району. На території райцентру на березі річки Комишуватої – Сугоклеї виявлено два поселення, ще одне на шляху на Софіївку біля Великої могили. «Архітектура» їх має спільну для всіх городищ схожість: захисні вали та рови, наповнені водою, майданчики для проведення зборів.
Як бачимо, навколо майбутнього міста Єлисаветграда до монголо-татарської навали знаходилися досить значні поселення. У дике поле цей квітучий край перетворили загарбники. Але ненадовго. Уже в кінці XV століття на вільні землі потяглися переселенці з Лівобережжя. «Перейшов Вись, тільки п'ятами блись», – склав народ приказку. У цих краях зароджувалося українське козацтво.
Юрій Смерека, газета «Справедливість»
Весь Кіровоград
Додав Art-Vertep 08 вересня 2008
