Автори / Роман Гриньків / Кожному по бандурі
Бандурист Роман Гриньків розповів в інтерв’ю про те, що:
1) вперше потрапив за кордон завдяки КДБ
2) п’яні на сцені — це реальна проблема
3) наш шоу-бізнес хижацький
Якби не Гриньків, українські шанувальники джазу досі не побачили б віртуоза Ела Ді Меолу, а Ел Ді Меола не опанував би веснянок. А діти президента не навчилися б грати на «найнароднішому» інструменті. Коли Роман виконує традиційну, класичну і сучасну музику, бандура бринить досі нечуваними звуками. Щоб досягти унікального звучання, музикант майстрував бандури самотужки, доки його скромну фабрику не перетворили на банківський офіс.
Хто носить фірму Аdidas...
Своєю долею ви зобов’язані дідові, чи не так?
— В Ела Ді Меоли, який розпочав музичну кар’єру як барабанщик, є легенда про те, що він пережив клінічну смерть, а коли отямився, зрозумів, що повинен грати на гітарі. Моя ж кар’єра була вирішена наперед. Дід собі порахував, що в моєї мами народиться бандурист, і витесав маленьку бандурку ще до того, як я міг взяти її до рук. Але ніхто не примушував на ній грати. Спонукання руйнують творчу харизму, яка народжується в юні роки. Ніхто на мене не гримав. Просто дали цю бандурку і сказали, що дід, перед тим як відійти, прохав, щоб я грав. Якщо мене й примушували займатися, то через мої лінощі. Напевно, це підказка для інших батьків: не намагайтеся виліпити з дітей собі подібних, нехай самі до цього дійдуть. Тобто я відчуваю себе обраним і ставлюся до гри на бандурі як до справи життя.
Ваше дитинство припало на період, коли на українському радіо й телебаченні найпростіше було натрапити на виступ бандуристів. Яким чином оминули оскоми на цей інструмент? Чи не було бажання відростити довге волосся і грати на гітарі?
— Не приховую, в школі соромився бандури — з мене глузували. Випросив у мами грошей на гітару, пошив чохол із канадським гербом: тоді модні були всякі лейби типу adidas, джинси з надписами на дупі. Носив гітару, щоб ніхто у дворі з мене не сміявся. А потім тихесенько бандуру під плечі — і шмиг до школи, щоб ніхто не бачив. Коли подорослішав, ставлення до бандури змінилося. По-перше, в музичному училищі серед бандуристів я був один хлопець в колі дівчат — вигідно! Відчув себе мужиком. Грав двічі на тиждень у капелі, причому краще за інших. Бо чоловіча природа сильніша: що жінкам дається важко, тобі упівсили. До того ж був старанним учнем, мене вчителі перед усіма хвалили. Сидів у капелі в центрі й тільки записочки із сердечками отримував. Тож викинув гітару, пошив на бандуру модного чохла з намальованим котом, відростив довгі патли і ходив фраєром. Тобто знайшов своє місце. Це змушувало мене бути кращим. Не пережив би, якби якась дівчина грала краще за мене. Стирав пальці, щоб опанувати таке, що нікому не вдавалося, — у такий спосіб виборював лідерство. Коли юнацька дур вийшла з голови, зрозумів: бандура — це моє покликання. І кар’єра почала рухатися дуже швидко. Якщо не рахувати одного року в армії, звідки «амністували» як студента ВНЗ.
Напевно, грали в якомусь військовому оркестрі?
— Ні, ходив у погранцях. Але вважаю, що армія для музиканта потрібна. Бо він зазвичай у полоні м’якого середовища, яке його виховало. Творці не готові до життя у реальному світі. Армія витвережує. Саме вона допомогла мені витримати те, що я пережив за останні роки, — було бажання спитися. До речі, у райдері я пишу (зведення вимог артиста до сторони, яка приймає. — Прим. авт.): оркестру давати лише безалкогольні напої. Бо п’яні на сцені — це реальна проблема в Україні.
Чув, вам доводилося працювати на музичному комбінаті.
— Коли навчався в консерваторії, побачив, що мої наміри щодо гри на бандурі не вкладаються у можливості інструмента: звук десь мутний, десь жорсткий, та ще й усе гудить — одна нота накладається на іншу. Мелодію рівно не зіграєш. Але українські радянські композитори, сподвижники бандури, її недоліки подали як переваги. Тобто, коли потрібно міняти гармонію, це робить оркестр, бандура мовчить, а коли треба показати «розлив», вступає бандура з широкими акордами. Це музиканти і називають «по-бандурному». Сучасні композитори у ці тонкощі не хочуть заглиблюватися. Я хотів один грати на своєму інструменті різну музику. Де мені було взяти оркестр? У мене навіть ансамблю не було — по ресторанах не грав. Це зараз студенти заробляють більше, ніж викладачі, граючи у різних розважальних закладах, навіть на бандурі. Нашою кар’єрою було чекати, коли керівництво покличе в концерт. Так ось, я замислився над конструкцією інструмента. Розібрав його, побачив, що все не так складно. І поїхав на фабрику не заради суперінструмента, а з єдиною метою: зробити бандуру з рівним звучанням від першої до останньої ноти. Зробив і став писати музику, щоб показати всі можливості нового інструмента. Це був прорив — у спеціальній літературі мене назвали батьком нової музичної течії. Але я бажав не слави. Просто протоптав стежку для інших бандуристів. Я не жадібний, із задоволенням поділюся місцем на сцені.
Хтось пішов тією стежкою?
— Маю непогане середовище однодумців із моїх випускників. Воно виникло не відразу. Коли ідея популяризації нового підходу до бандури визріла, вирішив створити оркестр бандур. Але ніхто не мав такого інструмента, як я. І почав займатися столярством. Поїхав до Канади, прожив там два роки, за які заробив купу грошей на виступах і записах.
Кленове щастя
Поїхали до Канади, щоб назбирати грошей на столярство?
— Просто пощастило. Зараз розповім ексклюзив. Багато хто вважає, що в Америці краще заробляти, ніж у нас. Запевняю, за корпоративи платять більше, ніж діаспора за концерти. Хоча концертів українських виконавців у Канаді стільки, що тамтешні українці втомилися по них їздити. Там краще за нас знають наших музикантів, які дуже там стараються, їдуть підготовлені, костюми напрасовані, зуби почищені, грають не випивши. Буває, в Україні сам виходжу на сцену в костюмі, у якому їхав у метро. Так ось, українська громада в Канаді покликала мене, тільки коли я записав у Нью-Йорку диск з Елом Ді Меолою Winter Nights у 2000 році. Раніше не було до мене діла, бо родичів за кордоном не маю. Але тепер став найбажанішим гостем: найбагатші канадські українці мали за честь приймати у себе вдома. Купили фрак за страшні тисячі доларів! Взагалі-то після запису в Нью-Йорку мав їхати додому, тож мені поміняли квитки, зробили мультивізу на 10 років. Тоді як іншим намагалися зробити найкоротшу візу: зіграв концерт — повертайся додому з $200 й торбами ганчір’я. Мені платили гроші, що набагато краще, ніж пожитки. І ходили мене слухати, а не «підтримувати бандуру». Сказав їм: якби ви допомогли налагодити виробництво, зробив би дитячу, юнацьку бандури. Ця ідея дуже їм сподобалася. І мені дали ключі від будинку на ціле літо, завалили їжею, а головне — там був гараж, де я міг займатися столярством. Тож зранку відкривав вікно, дивився на чорних лебедів на Онтаріо і стругав бандури. Щастя прийшло: займаюся улюбленою справою, обладнання є, все, що потрібно, принесуть. Зробив 11 інструментів різних рівнів, їх одразу купили. За виручені гроші купував техніку.
За скільки продавали?
— За $3-4 тис. — стільки коштують скрипки. У нас бандури коштують $1 тис. Але якщо брав такі гроші, то використовував спеціальне дерево. На щастя, там це не проблема — цією справою займаються династії, і за $200 можна на дві бандури купити деревини, якій 300 років. А в Україні за ті самі гроші гуцул мені «втюхав» паличку, яку підсушили в сушильні й тонували марганцівкою — нібито стареньке. В Америці, якщо ти, не дай Боже, таке втнеш, платитимеш все життя за моє існування — так, там теж ошукують, але прямий обман, як у нас, неможливий.
Яку техніку ви купували?
— Обладнання для виробництва бандур. Купив на цілу фабрику — я ж ще мав добрий гонорар за платівку з Меолою: диск став платиною, тобто продався 10-мільйонним тиражем.
Фантастична цифра навіть для сольного альбому Ела Ді Меоли!
— По-перше, до випуску цієї платівки Меола мав 14 «Греммі». Відповідно до зіркового статусу в кожному музичному магазині є його персональна стійка. По-друге, продюсери попереджають виконавця: якщо він заграє в іншому стилі, фани можуть відвернутися назавжди. Ел вирішив презентувати цей диск як той самий джаз, але з додаванням фольклору. Плюс мій колега зіграв на різдвяній темі: вперше заграв щось пов’язане зі святом і на моїх очах підписав контракт на ексклюзивний продаж диску лише на Різдво — протягом 2-3 місяців і більше ніколи. До того ж Winter Nights було записано з використанням останніх технологій: техніки в студії до стелі, три звукорежисери, від звуку голова йшла обертом — у 2000 році тільки почали опановувати «сюрраунд». Під час запису інженер побачив, що, коли грає бандура, мерехтять усі лампочки на індикаторі. То для нього був показник. Каже: «Ел, бери до рук бандуру — вона перспективніша». Тож диски маркувалися як hi-клас.
Скільки ви особисто заробили на цьому диску?
— У той час цього б вистачило на три квартири у Києві. Вклав їх у фабрику: купив 40 тонн обладнання, притарабанив в Україну. При цьому легально платив усі податки. Митниця була в шоці: їм ніхто ще так не здавався. Митний офіцер просто пожалів мене, бо, коли зазирнув у контейнери, сказав: «Ти лишишся без штанів», і взяв з мене мито як з держави, а не по комерційному рахунку. Вдячний нашій державі, що вона така недорога. Розмитнення мені обійшлося, як концерт оркестру по «лімітці» порівняно з нормальним гонораром.
Що за «лімітка»?
— Це державний гонорар оркестру: близько 1 тис. грн проти $4 тис. комерційного гонорару. Цим користуються промоутери академічних гастролей — налагоджують, скажімо так, неформальні зв’язки з Мінкультури і платять музикантам нещасну тисячу. На цій різниці й будується бізнес. Наш шоу-бізнес взагалі «безбашенний», справді хижацький. Якщо я прийшов у шоу-бізнес з мистецтва, то інші — з юридичних фірм. Головне правило таке: якщо ти когось обманув, це твій заробіток. Про музику думають в останню чергу, коли фуршет, де тобі потиснуть руку. З такої схеми не проросте мистецьке — жодних самобутніх проектів, які можна показувати у світі. Найгірше те, що ці люди цілковито зайняли ринок і більше ніхто туди не пролізе. І саме вони формують естетику публіки.
А що сталося з вашим бізнесом на виробництві бандур?
— Фабрика працювала 2 роки. За цей час зробив ремонт, наплодив 47 бандур — усі різні, їх треба було випробувати. Але закінчив лише 4. Прийшли банкіри і виштовхали з приміщення, запропонувавши більшу плату за оренду. Я ж платив за пільговою розцінкою — як творчий осередок. До речі, найнижча плата за оренду — для оркестрів і туалетів. Щоб не образити мене, банкіри надали транспорт на вивезення обладнання і найняли солдатів, які тягали станки до вантажівок. Разом з тим «вбили» ремонт. Я зробив приміщення, як той салон: антикварні меблі, картини, білі коти ходять, витяжки такі, що жодної пилинки, — пил шкодить обладнанню. Вже два роки фабрика валяється в гаражах по всьому Києві й нищиться.
З чого ж ви живете?
— Лише з концертів. Це приносить гроші, так, я не бідна людина. Але займаюся цим не заради бульки типу «зайняти нішу в національній культурі й стригти в ній гроші». Я прийшов у світ музики, щоб бути царем, — у мене такі амбіції. Але і це заради неї, бандури, я служу їй. Маю фабрику, студійне і сценічне обладнання, але не маю приміщення. Якби знайшов задешево 500 кв. м, розкрутився б відразу: експериментальне виробництво бандур, студія, репетиційна база, продюсерська агенція. Правильно просував би бандуру, надав би роботу іншим музикантам.
Ви вчили грати на бандурі доньок президента. Зв’язки не допомогли?
— Навчав безплатно, навіть бандуру свого виробництва подарував, це було 2 роки тому — ще працювала моя фабрика. Усе заради гранту на розвиток бандурного мистецтва. Президент — людина порядна, сказав, що хоче, щоб у кожній школі й консерваторії така бандура була. Ректор консерваторії відразу виявив бажання організувати центр бандурного мистецтва, миттю підписав потрібні папери. Але чиновницьке оточення президента — ті самі акули. Перекрутили грант так, що з 20 млн грн жодної копійки не надійшло. Я робив креслення, патенти, зібрав величезну купу документів. А чиновники поставили таке запитання: чому самебандура? Є ж інші українські інструменти! З їх слів такими стали навіть баян, гуслі й балалайка: у Софії Київській намальовані скоморохи, отже, балалайка — наш інструмент! Поки ми з чиновниками чубилися за балалайку, вони зробили «обалдєнний» хід: поміняли назву гранту. Замість «виробництва і вдосконалення інструментів» написали «придбання». Але ще нічого було придбати! Та лишилося кілька місяців до кінця дії гранту. Утім, за документами дехто «встиг» за три дні зробити фабрику, «виграти тендер» і «продати» бандури. Чи попрошу я вдруге Віктора Андрійовича про допомогу? Ні. Понад те, як побачили, що «дах» не спрацював, за місяць довелося виїжджати з того приміщення, що було. Ще радий, що не вліз глибше, бо сказали б: «Гриньків — казнокрад». Якби зараз хтось сказав: «Давайте витратимо купу грошей і зробимо бандурний центр, я відповів би: «Зупинися, друже! Краще купи дві квартири!» Але завдяки цій історії еволюція інструмента пішла назад. Бандури ніхто не робить. Старі інструменти скуповують за шалені гроші. За бандуру, яка рік-два тому коштувала $45-70, зараз платять $1-1,5 тис. А навчальні заклади і далі штампують нових спеціалістів.
Скільки?
— Київська консерваторія щороку випускає 6-9 осіб. Таких консерваторій по країні 6. До них додайте інститути культури. А конкурси на місця бандуристів в оркестрах оголошують раз на кілька років. Невже потрібно рвати молодість, витрачати півжиття на навчання: школа, училище, консерваторія, аспірантура, щоб стати викладачем у школі чи вихователем у дитсадочку? Саме через проблеми менеджменту в консерваторії я пішов з неї. Після 15 років викладання.
Які проблеми?
— Я пропонував об’єднати спеціальність і теорію. Також добре було б об’єднати навчання бандури і вокалу. Чи погано, що бандурист професійно співає? Чим тобі не оригінальний номер? Переконати керівництво, що це потрібно, неможливо. У результаті через 5 років навчання музикант може зіграти лише те, чим його надресирували, — так калічаться долі.
Валізна сюїта
Як ви потрапили на сценічні майданчики за кордоном?
— Це детективна історія: мене знайшли по нотах. Коридор консерваторії — божевільня. Класів на всіх не вистачає, кожні два метри хтось сидить і репетирує: баяністи, скрипалі, духовики — усі разом, але кожен своє. Саме коридором одного дня 1992 року проходила французька кінознімальна група і кайфувала від цього зоопарку: забули, чого прийшли, — знімали всіх! Моя бандура впала їм у вічі. Це побачила проректор і, щоб не ганьбити заклад, запросила французів і мене до класу.
Через деякий час двоє «агентів 001» у шкіряних куртках принесли мені з КДБ папірець — то був факс із нотами. Як з’ясувалося, французькі кіношники шукали спонсора і показали відзнятий матеріал Єгуді Менухіну, бо цей видатний музикант і багатій родом з України. Він дав гроші й сказав, що хлопця з бандурою, а також цю співачку — а то була моя дружина — хоче собі в концерт (до речі, ніхто тоді навіть не підозрював, що Лариса — моя дружина, бо й імен не знали: бронювали нам два різні номери в готелі). Оскільки кіноплівку надіслати не можна було, Менухін занотував наші мелодії на слух. У КДБ якогось промоутера, мабуть, послали б із цими нотами якнайдалі. А Менухін — англійський лорд. Завдяки високій кваліфікації наших розвідників, які знають ноти, я вперше потрапив за кордон. Ми з Ларисою були оригінальним номером у програмі скрипаля. Після цього кар’єра розвивалася дуже швидко. Один концерт, другий, третій, нас зарахували у промовтерську компанію «Асоціація Менухіна» — постійно були за кордоном, поки Менухін не помер. Тим часом на Батьківщині про нас ніхто не чув. Хіба що звернули на моє прізвище увагу, коли я запропонував Фонду Менухіна надати стипендії юним українським скрипалям.
Ел Ді Меола почув вас на одному з концертів?
— Навпаки. Це я пішов на його концерт, коли сам виступав 1993 року в Брюсселі. Пішов одразу після свого концерту, тож тримав на плечах бандуру, боявся: якщо залишу в машині — вкрадуть. Директор залу по знайомству відвів мене на сцену до Меоли і представив як талановите менухінське пташеня. Ел, який виявився не дідом, як я собі уявляв, а ще молодим симпатичним дядьком, поцікавився, що в мене у чохлі. Кажу: «Бандура». А він: «Play!». Я не знав англійської, але згадав про кнопочку на магнітофоні з цим словом і, як той енерджайзер, бігом на стілець і заграв.
Ви розуміли, яку роль може відіграти ця зустріч?
— Якщо чесно, бандуру поніс із собою на сцену, сподіваючись саме на цікавість гітариста. Спрацювало. Наступного дня він взяв мене на концерт до Люксембурга. Представив мене як ексклюзивний номер, але забув і моє ім’я, і назву інструмента. Мені час виходити, а публіка регоче. Пауза. Я, затурканий «совком», думаю, що «лажаю» концерт: серце у п’ятах, руки тремтять. Дві секунди на сцені здаються годиною. А Ел тихенько каже: «Play!». Як почув звук, що залунав, вальнув так, що Меола за мною не встигав — коня на волю відпустили. Браво, біс, Ел кличе в тур. А я кажу: «Краще ви до нас». Бо вдома залишилася мала дитина. У ті часи родину б з країни не випустили — тільки нелегалами в контейнері. Але зараз я не хочу жити в цій країні.
Це емоції?
— Переконання. Тому я так без остраху критикую. Якби я був традиційним виконавцем, мене розуміла б лише частина світу, яка любить Україну або екзотику. А я заліз у сучасну музику і на цьому побудував творчу концепцію. Я не рятую українську культуру — давно сів на землю. Це раніше я шукав зорі в калюжах. Я виріс із домотканих штанів, готовий робити кар’єру в світі. Ел Ді Меола збирався до Києва не заради грошей, а щоб зіграти нову музику, яка в мене є. Я вже марнуюся від надлишку ідей. Не таких ідей на кшталт заробити грошей або сидіти в гаражі Меоли і стругати бандури, а яку музику з яким музикантом грати. Точно знаю, що робитиму з Петом Метіні або Андреасом Воленвейдером. Промарнувати талант — значить мати два гріхи. Перший — перед Богом, другий — перед тими, хто йде за тобою. Бо вони не чекають, щоб я завалився. Якщо я «проросту», їм також легше буде просуватися, бо авдиторія бандурної музики — це незоране поле, цілина, де місця вистачить усій нашій жмені майстрів. Тих, хто добре грає, — десяток. На Заході вичерпалися творчі ідеї, лише вдосконалюються технології. Зараз я технологічно готовий грати будь-яку музику.
Чув, ви задумали хай-технологічний мультимедійний проект...
— Хочу поставити відео-звуковий спектакль. Можна написати електронну партитуру, яку читатимуть пристрої, що проектуватимуть 3D-зображення на гнуті екрани. Тобто це не блимання під музику, а зображення, яке залежить від ноти чи струни, якої торкаєшся. Вже маю 30 секунд тієї розробки. Планував у київському концерті з Меолою продемонструвати мистецьку частину бандури, а також заробити гроші на наступний крок — тур Україною та Європою з мультимедіа. Я вже пройшов купу етапів. По-перше, записав бандуру з гітарою. По-друге, зробив колектив «Баnдур@ PRO» — професійне тріо бандуристів. По-третє, зіграв різдвяний концерт з Елом Ді Меолою. По-четверте, долучив симфонічний оркестр. На жаль, через промоутерські інтриги не вдалося все це об’єднати у великому концерті з Меолою. Наразі веду переговори з вітчизняними та іноземними інвесторами щодо нового проекту.
Досьє
Роман Гриньків народився 18 березня 1969 р. у Києві
Закінчив Київську державну консерваторію імені П. Чайковського (нині Національна музична академія України) за спеціальністю «соліст-бандурист»
Досягнення: заслужений артист України, лауреат і володар гран-прі національних та міжнародних конкурсів, член Міжнародної асоціації професійних музикантів Єгуді Менухіна, був доцентом по класу бандури Національної музичної академії України. Брав участь у фестивалі Єгуді Менухіна All the World’s Violins, проекті «всесвітнього фолку» Пітера Гейбріела, грав разом із видатним джазовим гітаристом Елом Ді Меолою. Брав участь у записах дисків Vorotarchuk (Голландія), All the World’s Violins (Бельгія), Winter Nights (США), «Группа А. Алексаняна» (Україна), Jazzium, Vol. 1 (Україна), сольні диски The Bandura та Australian Wanderings
Ким би міг стати: художником
- Хобі: виготовлення бандур
- Про себе одним словом: Crazy man
- Головна подія в житті: подарована дідом бандура
- Найбільше розчарування: недолугість українців у себе на Батьківщині
- Остання найбільша витрата: комплект звукової комп’ютерної техніки
- Мета життя: показати світу бандуру як самостійний концертний інструмент
Сергій Волохов, «Контракти»
Додав Art-Vertep 12 вересня 2008
Про автора
.
