Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Товари Статті Інформація

Автори / Софія Майданська / Мерехтіння літературного процесу

Тенденція розмежовувати «сучукрліт» і «сучасну українську літературу», помітна від часу появи творів «дев’яностників», поступово і несправедливо призводить до зникання такого поняття, як «цілісний літературний процес». Видається, ніби в окремому культурному просторі існують твори «сучукрлітівців» з їх нецензурною лексикою, драпом, п’янками й екзистенційною кризою, в окремому – твори «вічної» проблематики, з вишуканою українською мовою й потужним національно-просвітницьким зарядом. При цьому «дешевій сенсаційності», «ідеологічним спекуляціям», епатажу та ненормативній лексиці перших протиставляються «справді духовні твори» (задля справедливості зазначимо, що протиставляють їх, здається, не самі автори, а укладачі анотацій до книг та рецензенти). Одним із творів другої групи є новий роман Софії Майданської «In te speravi. Сподіваюся на Тебе», де, як зазначено в анотації, авторка «намагалася затримати в долонях мерехтіння плинного часу, яке залишає в нашій пам’яті рвійний дух швидкоплинного весняного цвіту і гіркий дим погідної осені…» тощо.

Простими словами, це черговий роман-спогад, типовий жанр як для сучукрліту, так і для сучасної української літератури. Однак на відміну від молодих (і середнього віку) авторів, котрі згадують бурну студентську (гопницьку) молодість, більша частина спогадів героїв Майданської стосується досить екзотичних місця і часу – Буковини в період становлення радянської влади. А отже, дивно було б нарікати, що «In te speravi» не збуджує спільних спогадів і співпереживань широкого кола читачів (у цьому роман поступається за актуальністю навіть «Епізодичній пам’яті» Любові Голоти, що є подібною за художньою настановою).

Головний герой роману Богдан – хлопець з інтелігентної родини, причому інтелігентної настільки, що здається, ніби його дідусь, бабуся та вуйчик зійшли зі сторінок романів ХІХ століття зі своїми спогадами про минуле і глибокими сентенціями на кшталт «кожній епосі належиться инча пара кальошів» (с. 23). Натомість кохання його життя дівчинка Ева – дочка санаторійної медсестри з поганою репутацією коханки радянського офіцера, котра до того ж гине в пожежі, ймовірно влаштованій власноруч.

Уже цих побіжних характеристик досить для того, щоб скептично оцінити «ландшафт Обіцяної Землі дитинства», проанонсований в анотації. Особисто мене взагалі завжди дивували спроби поетизувати дитинство, тоді як уже давно й переконливо доведено, що всі неврози і комплекси родом саме звідти (власне, саме тому значно щирішим видається сучукрівський пафос руйнування «поетичної казки» дитинства, часом такий зворушливий, а іноді справді шокуючий). Так само досить сумнівно виглядає запропонована Майданською «казка»: «…Із безбарвної, заскнілої дороги, з обсотаних іржавим дротом руїн камінного муру, з нагромадженого каліччя мармурових лавочок та розбитих статуй, із запліснявілих каскадів, затягнутих каламутними більмами, все виразніше проступали сад і місто, дуже схожі на веселі, густо засипані дітлахами брейгелівські пейзажі…» (с. 22).

Дитинство Богдана й Еви справді нагадує картини Брейгеля, але, звісно, їх аж ніяк не назвеш веселими, а дітлахи, якими вони «засипані», такі ж злобні карлики у не менш потворному світі дорослих. За багатослівним плетивом художньої мови роману приховуються смерть, страх, приниження, сирітство, котрі доводиться спізнати головним героям в «Обіцяній Землі дитинства», – і це дозволяє ідентифікувати естетику роману як химерно-барокову, а не радісно-ренесансну, а отже, значно ближчу до постмодерністської естетики сучукрліту, ніж це могло би здатися спочатку.

Власне, мова роману в парадоксальний спосіб демонструє цю подібність: будучи старанно стерилізованою від нецензурної лексики, вона максимально віддалена від живого мовлення (не враховуємо вставних фрагментів із неопублікованих мемуарів доктора історичних наук С.А. Висоцького – до речі, досить пізнавальних з історичного погляду), перевантажена стилістичними конструкціями і пафосними «красивостями», а отже, також є виявом деформованого світосприйняття і позанормовою.

«Ево, чи не бажаєш почути, як звучать істинні голоси чорнолакових кратерисків і лекитів з Черкащини, автентичні співи червоно фігурних пеликсів з Київщини?» (с. 206) – приблизно так висловлюються головні герої; і десь так – авторка: «Між глиняними баобабами трипільських горшків Ева мовби дрочилася: перебігаючи стежками лінійно-стрічкової кераміки, навіть не помічала голоду чатуючих очей, вона виблискувала колінцями антропоморфних статуеток богині Кібели, запліднених пшеничними зернами, аж доки не злилася з прозорим силуетом на широкому чолі круторогого бика, що ніс викрадену Європу в глиб скіфських степів…» (с. 208). Це про відвідини музею, і я навіть не цитуватиму тут ті суцільні евфемізми, якими позначені еротичні сцени :).

Очевидно, така штучність покликана протистояти епатажності й свідчити про глибоку філософічність, однак якщо відкинути барокове «плетеніє словес», лишивши лише фабулу та «голу» образність, отримаємо досить банальну лав-сторі з сумнівним хеппі-ендом. Ева і Богдан лишаються разом. Фінальна сцена представляє нам їх купання ню у місячній доріжці в компанії… юного неповносправного горбаня, котрий бавиться великою каучуковою кулею… Несподівана, але цілком постмодерністична картинка.

Здається, абсурдність довколишнього світу є найкращим аргументом «за» цілісний літературний процес…

Тетяна Трофименко, MediaPost

 
 

Додав Art-Vertep 15 вересня 2008

Автори пов'язані с новиною

Тетяна Трофименко ,

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска