Автори / Олесь Санін / Щоб показати якісний фільм в Україні, треба домовлятися з американцями
Молодий український кінорежисер Олесь Санін, постановник колоритного філь¬му «Мамай», що не залишився поза увагою поціновувачів українського кіномистецтва (залишивши і позитивні, і негативні відгуки), поділився з «Газетою» своїми думками про кіно, Львів, літературу та... Америку.
В Україні є три місця, де живе кіно, – Київ, Одеса та Львів
– Насамперед хотілося б почути вашу думку стосовно фестивалю «КіноЛев», який нещодавньо відбувся у Львові. Яким є його вплив на розвиток українського кіно?
– Можу абсолютно впевнено констатувати, що фестиваль змінився на краще. Тобто, крім звичайного показу фільмів і заохочення глядачів, маємо серйозні обговорення, солідну представницьку частину на міжнародному рівні.
Думаю, наступними кроками мали б бути організація і промоція певних виробничих можливостей і потужностей. Скажімо, пропозицій для зйомок у Львові. Звичайно, на це потрібні державна підтримка і сприяння місцевого бізнесу. Не враховуючи Київ, як майданчик, де знімають закордонні фільми (здебільшого російські серіали), Львів має одну з найяскравіших кінематографічних історій. В Україні є три місця, де живе кіно, – це Київ, Одеса та Львів.
– Чи не плануєте знімати котрусь зі своїх картин у нашому місті?
– У мене було два львівські сценарії, але наразі працюю над іншим проектом, відповідно, бракує часу ще й на пошук фінансових спільників. Тому зйомки будуть не раніше, ніж через два роки, однак моє серце вже тут, у Львові (усміхається).
– Сценарій має історичне підґрунтя чи якісь літературні історії, пов’язані з життям Львова?
– Це історії, де саме місто є головним героєм, тобто цей сценарій неможливо зімітувати не у Львові.
Українська кіноіндустрія зараз в окупації
– А хто є автором цих сценаріїв?
– Є в мене один соратник. Щоправда, нині він живе в Лос-Анджелесі. Я написав сценарій, а він його доповнює, вдосконалює.
– Як просувається робота над фільмом «Кобзарі», що є американсько-українським проектом?
– Я зараз працюю над ним і, за планом, через два з половиною місяці уже розпочнуться зйомки.
– Якось ви казали, що розвиток української кіноіндустрії неможливий без американського впливу. Чому так?
– Від того, що я кажу, ситуація не змінюється, а розвиток кіноіндустрії не може бути без глядачів. Наші екрани зайняли інші держави, ми живемо в окупації, тому нам треба або відвойовувати свою територію, або інтегруватися з іншими. Мені цікава співпраця зі світовою кінематографією, центр якої в Голлівуді. Це суто технологічні причини, бо хочу знати, як робиться нове кіно, яким воно буде завтра. А з іншого боку, це абсолютно прагматична мета, адже, на жаль (мені це не подобається, і, думаю, не тільки мені), показати фільм у світі поза американською дистрибутивною мережею неможливо. Їм буквально належить світ, тому зараз ті свої проекти, які претендують на масового глядача, намагаюся робити з американцями, бо навіть обмежений їхній прокат – це в десятки разів більше, ніж, скажімо, весь європейський. І мені, щоб показати якісний фільм в Україні, треба домовлятися з американцями, бо вони є власниками всієї дистрибуційної мережі.
На жаль, художня якість фільму ще не гарантує комерційного успіху
– Як вважаєте, чи вийде українське кіно з рангу певного андеграунду до масового та відомого?
– Звичайно, вийде, його винесе успішний проект. Кіно роблять задля глядачів, а їм байдуже, в яких умовах створюють стрічку, де її знімають, скільки це коштує. Натомість їх цікавлять історії успіху, казок у хорошому розумінні, мрій, здійснених на екрані. До такого лежатиме їхнє серце. Відповідно, треба працювати над тим, щоб з’явилося щось таке, що посилить глядацький інтерес, а тоді решта розвиватиметься.
– Тобто треба орієнтуватися на глядача як споживача кінопродукту. Але чи вдасться зберегти мистецький бік фільму, коли буде орієнтація на масовість?
– Я не вмію працювати поза мистецькою територією. Хочу, щоб мій фільм побачило якнайбільше людей. Не маю на увазі займатися поп-культурою. Це зовсім різні речі. Це робота зовсім інших людей, яким не важливий авторський погляд на кіно як на мистецтво, їх цікавить кіно як засіб масової інформації або бізнес, де творча частина не є основною і не є складовою. На жаль, правдою є те, що художня якість фільму не визначає його комерційного успіху. Це абсолютно протилежні речі, але картина, яка має серйозні художні потенції, таки сподобається багатьом глядачам. Але якщо робити фільм для свого сусіда, мами або бабусі, бо вона тебе знає і розуміє, і таким чином ти «закриваєш» усе в контексти і підтексти, які тільки вам зрозумілі, то сам прирікаєш себе на закриту історію. Зрештою, Вісконті теж зняв останній фільм для своєї покоївки, але ж це Вісконті. До того його картини побачив увесь світ, і йому це перестало бути цікавим, тому він міг собі дозволити такий експеримент. Я зараз у такій ваговій і віковій категорії, що хочу, аби мій фільм побачило якомога більше людей. Незалежно від того, матиме він успіх чи ні, хочу отримати адекватний результат своєї роботи.
– Багато сценаристів, режисерів беруть за основу певні літературні сюжети. Чи практикуєте таке?
– Нині активно співпрацюю з сучасними українськими літераторами. Вони багато про це говорять і хочуть працювати з режисерами. Для них це так само розширення аудиторії. Маю багато друзів письменників. Скажімо, Юрій Андрухович, Ірен Роздобудько, Тарас Прохасько. Є конкретні проекти, з одним із цих людей я пишу сценарій, але не можу наразі сказати, з ким саме. Кінолітература дуже специфічна. Це не може бути проста екранізація твору, треба придумати, як його знімати. Крім того, сучасна українська література більш цікава як література слів, а не як література візуальних образів. Однак знаю принаймні чотири фільми, що їх почнуть знімати інші режисери, в основі яких лежать твори сучасних українських письменників (або вони писали оригінальний сценарій). Скажімо, Володимир Тихий зняв адаптовану для Росії версію «Ґудзика» Ірен Роздобудько. Це «Пуговица» у всіх значеннях. Але ж не можна звинувачувати режисера в тому що він хоче зняти кіно. Він не може знайти можливості фінансування на фільм «Ґудзик», тільки на «Пуговицу». Тому літератор змушена міняти твір, щоб він став російським кіно. Це був не просто переклад, це зміна, яку зробили, щоб проект сподобався російськоспрямованим продюсерам. Але мої колеги та друзі йдуть на ці компроміси лише, щоб не позбутися професії й отримати сили працювати далі.
Своєю присутністю я не зіпсував фільму
– У стрічці «Мамай» ви були не лише режисером, а й актором...
– Це сталося певною мірою випадково. Склалася така ситуація: актор, який мав зніматися, патологічно боїться коней. Він не думав, що половину фільму потрібно буде просидіти в сідлі, й просто не зміг зіграти цієї ролі. Довелося терміново шукати нового актора. А друзі кажуть: «Лесь, ти ж є, а роль невелика...» Я подумав: а чом би й ні? І турбот менше буде. Ми знімали, переглядали, оцінював себе як актора, потім міняли.
– І як ви оцінюєте себе як актора?
– Це була виробнича потреба, але не думаю, що я собою зіпсував фільм. Здатністю професійно зніматися в кіно володіє дуже небагато людей. Є актори, які поєднують у собі ці якості. Наприклад, Міхалков, Бондарчук-старший. У них є такий перемикач, що вони, будучи в кадрі як актори, бачать себе збоку як режисери. В мене поки що немає акторських амбіцій, помираю в інших акторах, в операторах, у художниках, адже саме через цих людей режисер розмовляє з глядачем. Це, так би мовити, своєрідні посередники, тому режисер повинен знайти і переконати їх, щоб вони витворили те, що уявив собі він.
Розмовляла Оля Ткаченко, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 17 вересня 2008
