Автори / Кіно / «Живі» – фільм про живих і про мертвих
Спеціально до Дня пам’яті в Україні планується прем’єра фільму «Живі» українського режисера Сергія Буковського. Це не перший український фільм з цієї тематики, проте він обіцяє бути подією у політичному та мистецькому житті України. Хоча сам режисер досить обережний у таких оцінках і не хоче забігати наперед. Про ідею щодо створення фільму та подробиці знімальної роботи – режисер Сергій Буковський.
Сергію Анатолійовичу, чому власне «Живі»?
Основним стержнем фільму є події Голодомору 1932-1933 років, проте сюжетні і тематичні лінії простягаються від 1917 року і до початку Другої світової війни. Така хронологія обрана власне для того, щоб ґрунтовно показати передумови і причини Голодомору. Картина називається «Живі…». Тому що ми знімаємо живих людей, тих, які вижили і залишилися людьми. Але це й про мертвих, пам'ять про яких ми воскрешаємо, і які для нас залишаються живими, поки ми пам’ятаємо…
З чим пов'язаний такий вибір теми фільму? Для чого ви займаєтеся цим?
На прем’єрі фільму «Назви своє ім’я» Віктор Андрійович [Ющенко] сказав, що варто зняти подібний фільм і про український Голодомор. У фільмі «Сон», знятому ще у 1989 році, один з персонажів – Микола Іщенко – говорив про це. Тема була мені цікава…. І ми приступили до роботи.
Проте, я підозрюю, що це мій останній фільм такого типу - історично-документальний. Першим був «Війна. Український рахунок», другим - «Назви своє ім’я», і тепер - «Живі». Але цей – найважчий! Чому останній? Ти ж не просто береш інтерв’ю. Ти – спілкуєшся. Тобі довіряють можливо те, чого нікому не говорили… Одна сторічна бабуся сказала: «Знаєш, Серьожка, мене хочуть віддати в дом престарілих… Чуєш?» Від тебе чекають допомоги, розради…Наші дівчата в групі – плакали… Ти слухаєш і не можеш втриматися, а вони ж це пережили… Треба зробити перерву…
На чому побудований фільм?
По-перше, ми не вживаємо слово Геноцид. Кожен глядач має сам зробити висновки. Ми лише подаємо факти, і дамо, я сподіваюсь, глядачеві можливість сприйняти їх на емоційному рівні, і – замислитись. Найменше ми хочемо когось вразити режисерською чи операторською, чи звукорежисерською майстерністю. Ми робимо все, аби фільм сприймався органічно. Ми йдемо за нашими героями, саме вони диктують стилістику фільму.
Чи використовували ви для зйомок якісь архівні джерела? Чи фільм базується виключно на свідченнях очевидців?
Так, обов’язково. Це і кіноархіви, і архіви документів – СБУ, Червоного Хреста, державних архівів Італії, Польщі, а також приватні…
Знаємо, що зйомки ви проводили і у Великій Британії…
Так, ми були на зйомках в Уельсі. Співпрацювали з родиною відомого британського журналіста Гарета Джонса. Гарет Джонс був першим журналістом, хто озвучив правду про Голодомор в Україні. У березні 1933 р., після повернення з Радянського Союзу, він розповсюдив прес-реліз у Берліні, де вперше наголосив на рукотворності українського голоду. Як реакція на його статті – журналіст був оголошений ворогом Радянського Союзу, персоною non grata, звинувачений у поширенні брехливої інформації. У 1935 році Гарет Джонс був вбитий. Коли ми тепер дивилися архівні фотографії, то не могли звільнитися від припущення, справою чиїх рук була смерть журналіста, кому вона була потрібна… Але про це – у фільмі.
Родина Гарета Джонса в Уельсі нас дуже приязно приймала, ми мали можливість познайомитися з усіма документами, його приватним листуванням У фільмі ми використовуємо його щоденники, листи.
Яка роль Президента Віктора Ющенка у фільмі? Чи був залучений він якимось чином до зйомок?
Ну, по-перше, ідея проекту належить Президенту. Ми знімали Віктора Андрійовича у його рідній Хоружівці. У фільмі він скоріше бере участь не як Президент, а перш за все, як наш співвітчизник, якому це болить, так само, як і нам з вами.
Під час зйомок та опитування: чи простежували ви психологічний ефект страху? Як відобразився Голодомор на свідомості людей, з якими ви спілкувалися? Які питання проходили найскладніше у респондентів?
Нам вдалося записати багато досить змістовних свідчень. Усі очевидці – прекрасні люди. Одних ми знаходили через свої контакти, інших нам радили у сільських та селищних радах. Без місцевої адміністрації не можна ніяк, тому що часто літні люди, навчені нашим життям, чужому двері ніколи не відкриють. І ми дійсно досить часто спостерігали страх, який був насаджений тоді, в 1930-х роках, і який не може викорінитися сьогодні так швидко. Одна бабуся нам дуже довго розповідала, потім уже й співала, а насамкінець каже мені тихо: «А мене за це не посадять, що я вам наговорила?»
До речі, на підставі експедицій хочу сказати, що це повна брехня, коли говорять, що Харківщина російськомовна. Ми об’їздили всю область – там усі говорять українською мовою. За 20 кілометрів від російського кордону ми чули українську мову. Те ж саме стосується і Луганщини.
Що ви плануєте робити з тими свідченнями, котрі не увійдуть до фільму?
Усі свідчення ми передамо Міжнародному благодійному фонду «Україна 3000». Головне, на мою думку, щоб у нас нарешті була створена повна база свідчень тих, хто сьогодні ще може розповідати, та даних про людей, що загинули, як, наприклад, існує в Ізраїлі стосовно жертв Холокосту. Оце є, дійсно, дуже важливо.
Важливо забезпечити кращу старість тим людям, що пережили Голодомор і які сьогодні ще живі. Їх небагато лишилося. І через кілька років їх взагалі не буде. Сьогодні держава має дати їм хоч якісь гроші, щоб вони могли хоча б зробити собі зуби… Боляче дивитися на наших нещасних бабусь і дідусів, котрі часто живуть у напівзлиднях, і на той контраст, який ми бачили, наприклад, під час зйомок в Уельсі, коли середньостатистична 80-річна жінка керує автомобілем, доглянута і щаслива…
Сергію Анатолійовичу, питання як до людини і громадянина. До цього часу в українському суспільстві точиться багато суперечок про те, був то геноцид чи просто голод. На вашу думку, що це все таки було і які його ознаки є очевидними?
Є визначення, здається, його дає ООН. Але ж це – не математична формула. Це – людські життя! Я, знаєте, не спеціаліст… Але якщо у Харківській лише області у 1932-33 роках помер кожен третій мешканець села – українського села! – як ми маємо це називати?
В одному із пунктів ООНівського визначення говориться, що геноцид – це штучне створення умов, несумісних з виживанням людини Так, я вважаю, що Голодомор – це створення умов, в яких не можна було вижити.
На вашу думку, які перспективи має Україна щодо визнання Голодомору на світовому рівні?
А мені все одно, визнає Європа чи ні. Це наше горе і наш біль. Головне, щоб у нас в державі про це пам’ятали і знали. Сучасне і усі наступні покоління. Люди мають самі до цього дійти – вшановувати пам’ять своїх рідних, близьких… З дитинства треба виховувати пошану до свого народу. Директивною рознарядкою, як це ми бачили подекуди, цього не досягнути. Потрібні роки й роки…
Як і де ви плануєте робити прем’єру-презентацію фільму? Які плани стосовно «підкорення» фільмом Європи?
Прем’єра фільму планується на листопад, але як буде – не знаю… Робота мусить бути завершена. «Напівфабрикат», аби тільки до дати встигнути, наша група випускати не буде! Звичайно, хотілося б, аби фільм був показаний – і в Європі також. Наш продюсер Марк Едвардс, я знаю, працює над цим. Але... давайте поговоримо про це, коли фільм буде завершений!
Леся Гасиджак, для «Главреда»
Додав Art-Vertep 29 вересня 2008
