Автори / Кіно / «Фільм Бортка «Тарас Бульба» буде дуже жорстким —легкодухі просто закриватимуть очі» - Лесь Сердюк
Майже за півстоліття роботи у кіно народний артист України Лесь Сердюк зіграв десятки ролей у самих різних фільмах. Його образ — трохи суворого козарлюги з колючим поглядом — не переплутаєш ні з яким іншим. Сердюку таланило на роботу зі справжніми майстрами — Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнкам… За всі ці 50 років своїх кіножнив Сердюк і став таким собі еталоном українського кіноактора. Хоча і починав спочатку як лицедій театральний. І от після майже 40-річного «антракту» Сердюк повертається на театральну сцену… Крок досить несподіваний і ризикований. У Національному театрі імені Івана Франка, штатним актором якого він і став, Сердюк уже зіграв свою першу прем’єру — «Всі ми киці і коти» (п’єса прибалтійського автора…) І в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» легендарний актор розповів про свої відчуття франківської сцени; про свого батька — корифея національного театру Леся Івановича Сердюка; про співпрацю з Іваном Миколайчуком; про дружбу з Костем Степанковим… І, звісно ж, про свій останній у часі кінопроект — резонансну роботу Володимира Бортка «Тарас Бульба», де у Сердюка роль козака Товкача.
Бульба… запросив до театру імені Франка
— Лесю Олександровичу, глядачі вже давно з нетерпінням чекають на «Тараса Бульбу», де ви граєте в тандемі з Богданом Ступкою. Розкажіть, власне, про свою роль? Ви вже бачили готовий матеріал?
— Загалом зйомки у Володимира Володимировича Бортка — це не просто зйомки, а якісь гонки «Париж—Дакар». Це коли водночас і дуже цікаво, і дуже страшно. У повісті Гоголя є такий персонаж — Дмитро Товкач, котрий рятує з поля бою Тараса і виліковує його після боїв. Словом, найближчий друг. Звісно, що у кіно ці акценти дещо змістилися.
Мені особисто було важливо навіть не те, кого саме буду грати у фільмі, а взагалі бути причетним до цього дійства… До Гоголя. До зіркової компанії. Адже Бортко в «Тарасі» навіть на епізодичних ролях задіяв і Олександра Дедюшка, і Бориса Хмельницького — на жаль, уже покійних. Усі хотіли зніматися у Бортка.
А я… По-перше, я дістав велике задоволення від їзди верхи на коні. Колись скромно сказав Бортко, що вмію це, і кружок на зйомці проскакав. Він сказав: «Годиться!..» Скажу чесно, свою частку в цю роботу я вніс. Я вже бачив чорновий варіант фільму — Ступка у Бортка дістав. І скажу вам, цей фільм буде дуже жорстокий.
І страшну річ сказав мій внук: «Ти мені колись розповідав, що післявоєнні фільми заставляли ненавидіти німців ще більше… Так у мене таке враження, що тепер я не буду любити поляків».
І є з чого… Тому що у картині Бортка є такі кадри, що легкодухі закриватимуть очі… Крові стільки, що мало не здасться… Іноді мене запитують: а чий це буде фільм? Як це чий? Звісно ж — російський. Гроші дав Мінфін Росії і РТР. Так що можна було запросити і американського постановника трюків, і великого українського художника Сергія Якутовича, і 92 каскадерів.
Були такі дні, коли в масовці задіяли близько 700 людей.
Іноді ще питають: а якою мовою буде знятий фільм? Мовою оригіналу… Адже триста літ назад Русь була одна, а тепер — інша... З української сторони було чотири актори — Богдан і Остап Ступки, Ада Роговцева і я.
Уявіть, що під час зйомок майже всі хлопці ходили по Кам’янцю-Подільському з оселедцями і з вусами. І для нас, акторів, не було дня, коли б ми не приходили на зйомку і нам не було страшно.
Все відбувалося «на грані»: 150 коней — з одного боку, 150 — з другого. А ти — посередині! Загалом у режисера Бортка дивовижне бачення, і саме через це він дуже цікавий. Так, іноді його критикують, але Володимир Володимирович — яскрава індивідуальність.
Наприклад, у його «Бульбі» Тарас люльку не губить, а спеціально викидає… Чому? А щоб вмерти у нерівному бою, а не тікати! Тарас говорить, що, мовляв, ви, хлопці, йдіть, а я буду люльку шукати. А коли я приношу Тарасові тіло його дружини, то він, Бортко, так зробив, начебто Бульба винен. Чому? Я сам згодом це зрозумів… А куди поїхав Бульба? Він напився, взяв синів і поїхав гуляти на Січ, а мені, Товкачу, звелів глядіти за дружиною. От чому Товкач його звинувачує. Так, іноді Бортко пропонує парадоксальні речі…
— До речі, саме на зйомках «Тараса Бульби», вас і запросили повернутися на театральну сцену. І запрошення надійшло безпосередньо від Бульби — тобто Богдана Ступки…
— Дійсно, тоді ми були на зйомках «Бульби». Поруч із Дністром. Сяяло сонце. Ступка перечитував газети, котрих купував кожного дня по штук сто. І раптом він подивився на мене й каже: «А знаєш, я взяв би тебе в театр…» Оце і все! Я подумав: «Ого, яка заява зразу!» А потім перелякався. Подякував за таку пропозицію: «Бодя, ти ж подумай, як це може бути! Я ж 37 літ не був на театральній сцені…»
Але Ступка: «Та облиш ти! Згадаєш все за дві секунди!»
Дійсно, багато років я провів тільки у кіно. У мене набереться 8 чи 9 таких ролей, за які можу, як казав Степанков, «підписатися». А так… У кіно більш-менш вільний режим. Тут же строгий порядок. Я на це не розраховував.
Потім ще був епізод, коли Ступка мені запропонував: «Пішли погуляємо по Запоріжжю?» — «Ну ходімо…»
І тільки зібрались, як дощ. Сидимо в фойє готелю, а тут і Бортко спустився: «Чого ви сидите?» А Богдан з гумором каже: «Та от бачиш якою дурною роботою займаюся, сиджу і цього ненормального запрошую у театр, а він придумує сотні різних речей, аби не йти…» І Бортко з притаманною йому іронією: «Тебе запрошують, а ти ще сумніваєшся?» Тут вже я здався: «Ну хлопці, ви мене переконали…»
— І от після такого переконання ви зіграли на малій сцені у франківців виставу-дует (разом з Ларисою Кадировою) у режисурі Валентина Козьменка-Делінде. До речі, як вам працювалося з цим майстром?
— Козьменко-Делінде — розумна, хитра, талановита людина. Перед тим як почати роботу він «перевіряв»: а ким же я став через 37 літ? І разом з моєю партнеркою Ларисою Кадировою давав нам такі завдання, які мій організм спочатку не міг сприйняти. Він поставив цю п’єсу з ніг на голову. Я ж її спочатку не так бачив. Це була правдива історія про двох людей, які ледве ходять, у них перебинтовані ноги.
Там же у п’єсі: «Вона вже ні до чого, а дід іще й до чогось…» Режисер же переклав все в іншу площину, в боротьбу характерів, додав пристрасті. Сказав, щоб ми забули, що там написано: «Старі, старі…»
А треба навпаки: коли образа то образа, коли любов то любов. Я переконаний, що режисер знає про свою виставу набагато більше, ніж актор.
Усе бачить цілісно. І коли я потрапив в це нове-старе середовище, мені хотілося на собі перевіряти деякі його задумки. Тоді у мене ще більше довіри до режисера з’явилось.
— Чи не важко було? Адже камера — це одне, а живе дихання залу — це зовсім інше?
— Я знаю, що на прем’єрі люди плакали… І після 37 літ у кіно я побачив ці очі, почув оплески. Адже у актора кіно прем’єри не буває, хоч як це дивно. Буває свято з нагоди того, що фільм готовий. У кіно режисер використовує якийсь твій дубль, ти навіть не знаєш, який… А тут я — безпосередній учасник дійства. Мені цікаво після вистави все аналізувати: як же так вийшло? І я маю змогу на кожній виставі трохи змінювати разом з режисером свою роль і дивитися на реакцію залу.
Саме перед прем’єрою у нас вийшов один прогон і я відчув задоволення від роботи і за темпом, і по ритмом і за взаємозв’язку з партнеркою. А вже на прем’єрі глядачів набилося так багато, що полетіли всі наші мізансцени. І нам довелося працювати на невеличкому килимку… Мені здається, що цією своєю роботою я склав іспит самому собі.
У дитинстві тікав у Нахимовське училище, вкравши метрику
— Наприкінці 60-х ви також грали на театральній сцені, але вже у київській Російській драмі. Кажуть, що одна з вистав за вашою участю мала неабиякий розголос — «Озирнись у гніві» за п’єсою Осборна?
— Там нічого особливого не було. Сам матеріал дуже несподіваний, справжня граната. Художнім керівником тоді у нас був Дмитро Алексідзе, котрий запросив на цю роботу свого аспіранта з Грузії і сказав: «Працюйте, а коли буде готово, то покажете мені».
На репетиціях була якась дивовижна атмосфера, яка дозволяла нам купатись у матеріалі. Раптом західна п’єса «Озирнись у гніві»! Про якесь «розсержене покоління». І, знаєте, у нас вийшов дивний і цікавий спектакль. Алексідзе подивився його і дозволив ставити в репертуар. І я ніколи не забуду прем’єру — був повний зал, а вистава закінчилась, то рівно половина залу, гупаючи ногами пішла геть, а інша половина залу кинулася до рампи і хвилин двадцять нас не відпускала зі сцени. Були оплески, квіти, крики…
Пам’ятаю ще одну свою роботу в Прибалтиці, де зіграв надзвичайну п’єсу Арбузова «Мій бідний Марат». Це була не дуже відома і не дуже зрозуміла тоді постановка, яка ставила запитання: «А чого саме такий герой у нас в Радянському Союзі живе і казиться? Чого ж йому не вистачає?»
Так, у мого покоління відсувалося на другий план глибоке душевне життя людини, все могло бути на рівні «люблю-не люблю», «подобається-не подобається», а що далі?
— Пане Лесю, ви зростали у відомій театральній родині. Які театральні уроки свого батька — Олександра Івановича Сердюка — вам найбільше запам’ятались? Про що найчастіше пригадуєте у зв’язку з цим?
— Я практично виріс у Харківському театрі ім.Т.Шевченка. І не було неділі, щоб я не приходив до батька у гримерку. Антонович, Мар’яненко, Крушельницький — всі жили в одному домі і гримирувалися в одній гримерці. Правда, тоді мені було сім—дев’ять літ. І я не думав, що от вони — корифеї. Заньковецька була для мене взагалі як королева англійська. Я до них ставився як до старих дідів, які давали мені потримати булаву, пістоля, шаблю чи вдягнути кольчугу. Або, уявіть, погратися справжнім пістолетом, коли батько в «Загибелі ескадри» грав Гайдая.
В спальні у нас стояло широченне ліжко. Праворуч — мама, ліворуч — батько, я — посередині, і батько читає мені напам’ять «Гайдамаки» Шевченка. Я слухав. І це справляло на мене колосальне враження. А коли доходило до епізоду, як Гонта убиває своїх синів, то зі мною вже була ледь не істерика, мама заспокоювала як могла. Та хоч я і плакав, однак усе просив батька читати мені ще.
Отож мову українську вивчав під час батькового читання Шевченка. Та мені й у голову не могло прийти говорити з батьком російською. А потім, коли я вже був на четвертому курсі інституту, то батько сказав: «А давай ми зробимо з тобою композицію за «Гайдамаками», як Курбас колись робив? І нас знімуть на студії на плівку».
І от в тих же самих «Гайдамаках» я читав за автора, а батько — за Гонту. Вийшла композиція хвилин на двадцять. Це дійсно зняли на плівку, але це було так давно!
— Чи сподівався батько на вашу акторську кар’єру?
— У мене таке враження, що, зважаючи на мої «успіхи» у школі, він просто з горем розумів: діватись нікуди, крім… театрального вузу. Математика, фізика, хімія, історія партії — це була біда! Якщо дитина у вісім-дев’ять літ ходить і просить почитати «Інтродукцію» чи «Гонту в Умані»… Батько бачив, що це мене дійсно цікавить.
У мене ж спочатку була пряма дорога в «моряки»! Я тікав в Нахимовське училище після восьмого класу, вкравши метрику. Батьки підняли шум. Зняли мене в Бєлгороді з поїзда. Захоплення в юнацтві були різні. От у 8 класі — це був 1953-й — я спромігся за 25 старих рублів і поламану авторучку виміняти пістолет! Після цього ніч провів у карному розшуку. А у нас же будинок був з охороною, бо артистів селили «кучно». В нашому домі жили всі народні, різні академіки. Так що можете уявити, що у таку обкомівську зону, приїздить карний розшук за сином Сердюка на четвертий поверх: «А де в тебе самопали? А де порох? А де пістолети?»
— Останні роки вашого батька… Що ви пригадуєте саме з цього періоду?
— Батько відчував, що сили вже не ті. І якось, коли я приїхав додому у Харків, він попросив: «Піди, сину, подивись, як я граю, може, мені вже пора йти?»
Він грав у одній арбузовській п’єсі. Я щиро пам’ятаю, що це була роль-сповідь батька перед своїм сином (його грав Григорій Гладій). І це було настільки боляче, відверто. Просто до сліз.
Саме тоді мені й здалось, що це одна з його останніх робіт. Батько мені про щось дуже важливе тоді розповів. Причому поставив великий знак запитання. І чим старіше стаєш, тим більше хочеться цей знак питання відгадати. А не виходить…
В останні роки він находив розраду в викладацькій роботі. Був чесний в якихось дуже важливих речах. В один прекрасний момент він попросив, щоб його перевели на майстра-консультанта студентів. Чіплявся за будь-яку роботу. В нього взагалі було дуже багато справ… Всеукраїнський комітет захисту миру. В Харкові він відбудовував Будинок актора: десь гроші добував, тепер це будинок імені Леся Сердюка.
Він був дуже справедливою і чесною людиною. Звичайно свого часу у мене були «закидони» як у будь-якого молодого актора.
Тоді ми ніяк не могли зрозуміти, чому це в Москві є «Современник», а в Харкові його ніяк не можна зробити! І от ми кожну божу ніч після роботи збирались в клубі автомобілістів і з 11 вечора до п’яти ранку працювали і ставили п’єси. Уявіть, ми не горілку пили і не в карти грали, а займалися тим, чого нам не вистачало в театрі! Поставили Шатрова «Глеб Космачов», Зоріна «Увидеть вовремя». Коли це все побачив замдиректора Ризького молодіжного театру, то сказав: «Їдьмо, я вас беру всіх!». Я пішов з театру Шевченка, тому що відбув у Ригу. Батько мені нічого не сказав, а навпаки приїхав до мене на прем’єру п’єси Арбузова. Як зараз пам’ятаю: вони сиділи разом з Арбузовим в другому ряду.
Степанков став першим другом
— Як відомо, 80—90-ті — трагічний період для українського кіно. Кіностудія зупинилась, кіно майже не знімалося, актори шукали різних способів заробітку. Як ви пережили цей час? Що вам тоді допомогло?
— Знаєте, плюс до всього, що я такий «дурний», та я ще й у чомусь везучий! 80-ті роки в мене були нормальні — були прекрасні ролі і поїздка у Карлові Вари, де я одержав приз «за найкращу чоловічу роль» у картині Юрія Іллєнка «Солом’яні дзвони».
А в 90-ті мене чомусь дуже полюбила Свердловська кіностудія. Дякуючи Юрію Іллєнку, який зняв «Легенду про княгиню Ольгу» (там я грав князя Святослава) мені зателефонував режисер з цієї кіностудії і сказав, що я їм дуже сподобався і запросив приїздити.
Я почав вигадувати, що у мене немає часу, а він однаково вмовляв. І я приїхав до Свердловська. Побачив режисера Миколу Гусарова і зрозумів, що ми з ним давно знайомі. І от почав зніматися.
Була картина «Дике поле», РТР любить її показувати… Потім була «Козача бувальщина». І ще один, зовсім несподіваний фільм, «Догори дриґом», в якому я грав ненормального жебрака. Я в житті не грав таких ролей, але вийшла смішна комедія. Так що 90-ті жахливими для мене не були.
Коли Леонід Осика в 1993 році зняв мене в «Гетьманських клейнодах», це був останній мій фільм на студії Довженка. Я маю на увазі на плівку… І Осика, коли закінчив фільм, далі хотів знімати картину про Олексу Довбуша. Але не міг знайти на нього грошей.
В той рік у Івано-Франківську був з’їзд українців. І ми туди поїхали з прем’єрою «Гетьманських клейнодів». Були в надії, що зараз повеземо фільм, вони побачать нашу роботу і як поваляться гроші! Але ніхто й центу не хотів витягти з кишені.
І тоді Льоня сказав: «Усе Лесь, кіна більше не буде! Мене запрошує Василь Васильович Цвіркунов деканом кінофакультету. Ходімо зі мною. Будеш у мене на курсі акторську майстерність викладати».
А для мене слово Льоні — закон. І от уже 15 літ як я в нашому вузі щось роблю-роблю. І кінця краю цьому немає.
— Вірите в те, що український національний кінематограф найближчим часом буде представлений не тільки у вигляді «мила»?
— Мене іноді запитують: «А скажіть, будь ласка, Лесь Олександрович, а є у нас сьогодні кіно чи нема?» Якщо є, то його повинно бути як мінімум видно. Юрій Іллєнко якось сказав: «У нас в підвалах кіностудії лежить 500 пречудових готових фільмів…» Тож де вони? Якщо вони лежать, то що це за держава, яка ховає молоді паростки?
Безперечно, українське кіно буде. Але потрібні час і терпіння. От останні чотири роки я знімався в Москві в серіалах «Від любові до кохання», «Міни у фарватері» (12 серій), і в дитячому фільмі «Хуторок». Ну й, звісно ж, у Володимира Бортка у «Бульбі». Все ж таки чотири фільми — за чотири роки. І я бачу, що в Москві вже розуміють, що наїлися серіалів, і що треба переходити на нормальне серйозне кіно.
В них вже ефіру не вистачає, графік на Мосфільмі такий щільний. Але якось у них все простіше і легше, нема ПДВ. Я знімався у Андрія Бенкендорфа. Так у нас в порівнянні з Москвою платять копійки. Аркадій Інін сказав правду: «Що таке серіал? Це просто конвеєр, в якому головне — не зупинятись… Коли щось не встиг — плюнь і вперед, бо настане 12, 15 чи 30 число, коли закінчаться гроші. А глядачі вже «прикормлені». Через це непотрібно до серіалу ставити багато вимог…» Отже, це нормальний конвеєр. І добре, що він у мене був. Тому я тепер і катаюсь на машині «Опель». Але задоволення немає… Бо всюди пробки!
— Багато років вас єднала дружба з Костем Петровичем Степанковим… Цього талановитого актора вже нема з нами… Який слід лишила у вас в душі ця людина?
— Тут у Києві Костя став моїм першим другом… А першою партнеркою була Ада Роговцева. Коли приїхав сюди вперше в якомусь кіно зніматися, то Саша Збруєв (він цього не пам’ятає, мабуть) мене підштовхнув: «Нащо тобі та Рига, піди в Київ у Російський театр…»
От я прийшов. І зразу ж на прохідній натрапив на Юрія Лаврова. Ледь не вмер зі страху. Пояснив йому у чому річ. Він відвів мене до завідуючого трупою… А той зателефонував Роговцевій і каже: «Завтра в три часа Адочка придет, будете с ней показываться».
Тоді я вже був не радий, що приїхав до Київа. Адже доти я бачив Аду Роговцеву тільки на фото, де вона — стюардеса.
Що я там награв — не знаю. Але якось Ада вирівнювала ситуацію. Потім я прийшов до Світлани Коркошко у Театр Франка. Вона навчалася у мого батька на курсі. І тут саме група людей з театру виходить і серед них такий циганкуватий чоловік у картузі … Мене знайомлять: «Це — чоловік Ади Роговцевої…»
Я пам’ятаю, що шалено обурився. Тому що, по-перше, він — Костя Степанков, прекрасний актор театру Франка, а потім уже «чоловік Роговцевої».
Коли ми познайомились, то зразу зрозумів, що в нього така сама група крові як і в мене — душа в душу.
Ми в одному кіно зустрілися, в другому, в третьому… Сталося так, що потім, коли в мене почалися різні біди в театрі, тому що я, як кажуть спортсмени, сильно «порушував режим», то Костя «влаштував» мене на студію Довженка…
Уявіть, народний артист ходив і просив за мене! І його послухали, коли він вийшов після цих перемовин, то сказав: «Іди, пиши заяву…» Це був вересень 1970-го.
І так вийшло, що не встиг я знятись в одному кіно, як мені запропонували друге. Роботи навалилось багато і скрізь Костя-Костя…
А потім, вже в процесі спілкування дізнаєшся, що це людина і мудра, і нещасна… І біди в неї було в житті — страшне скільки… І ніколи я у нього злого ока не бачив, тільки добро. Серце у нього могло плакати, але очі були не злі. Отже, Ада — моя театральна мама, а Костя — «кіно-папа».
Зараз ми з Адою зіграли дві ролі у дитячому фільмі «Хуторок» (це знову ж таки Москва знімала). Я грав 300-літнього дядька, і вона сільську красуню. І за сюжетом виявляється, що я її вже 300 років люблю, але ніяк не вмру… У мене там був невеличкий монолог, у якому зібрані гарні прості і красиві слова, звернені до Адиного персонажу… Мені так їх було приємно говорити.
Миколайчук навчив «кохати» в кіно
— А якщо згадати вашу роботу з Іваном Миколайчуком у фільмах «Вавілон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь»… Як ви вважаєте, що вирізняло цього митця серед інших?
— Мені якось з радіо ВВС подзвонили: «Можете рассказать минуты на три что-нибудь о Миколайчуке?» Я сказав, мовляв, вибачайте, за три хвилини не можу, коли буде більше часу — зателефонуєте.
І от бачите, що живу на світі я вже 68 років, а зустрічався з якими людьми! З Миколайчуком — фантастика.
Я чудово розумів, що є гарний артист Миколайчук. Ми з ним близько не спілкувались. Але одного разу Гаврилюк мене привів до Івана додому на вулицю Жилянську. До них хто тільки не приходив, той і залишався жити… Тоді там жив Брондуков… Близько ми з ним не спілкувалися, поки не почалися зйомки «Вавілона ХХ». Тоді я трохи скептично ставився до того, коли артисти ставали режисерами. І про Івана так само думав: чого йому не вистачає, нащо він у режисуру пішов? На студії тоді була прекрасна команда — Осика, Миколайчук, Параджанов, Степанков, Іллєнко. У мене панібратства з ними ніколи не було: лише очікував, коли буду потрібен. І от ця команда для мене розкрилась завдяки Миколайчуку. Тому що після нього я працював з Іллєнком, а потім і з Осикою…
Коли поїхав на проби, Іван дав мені читати якийсь шматок. І все щось було не те… А одного дня на проби приїхала Таїсія Литвиненко зі Львова, вона потім Пріську зіграла. Він і каже «Тася, ти сідай на дрова, от клуня, сіно, а ти Лесь знаєш, як залицятися до жінок, якщо поруч сіно…» Кажу: «Ну знать-то я знаю, але не готовий…» — «А я тобі допоможу…»
І він зробив такий режисерський хід — чотири вишеньки Тасі поклав в губи, ще по дві повісив на вуха… І сидить вона у вишитій сорочці, така краса… А я поряд у довгій сорочці. Тоді Іван каже: «Ну що роблять з вишнями?» — «Їдять»… І відбулося чудо! Я підійшов до Тасі, почав їсти у неї на губах ті вишні, почав вусами лоскотати її вуха, а потім зрозумів, що зі мною щось відбувається… І не тільки зі мною, а і з Тасею теж…
Так що нам особливо і грати не довелося. Я схопив її за руки і потягнув на сіно, а Іван закричав: «Стоп! Молодці!» Оце називається пристосування. Воно саме грає, наче ти не присутній…
— Миколайчук, сам чудовий актор, ніколи не пригнічував особистість іншого актора?
— Він навпаки – був уважний. Вислуховував. А потім міг сказати таке слово, котре долітало точно в ціль… Він міг на рівному місці побачити дуже красивий дах з мохом… Іван ще не знав, де це використає в «Вавілоні…». Але він тут же кликав мене і Славу Гаврилюка... Ми, дві довготелесі фігури, вилазили на дах, тут же це знімалося… А вже потім Іван придумував, де використати епізод. Він на ліво—на право дарував геніальні ідеї і задумки. Йому казали: «Іване, ти що дурний, навіщо ти це робиш! Хоча б запиши…» А він відповідав: «Та хай використовують, я собі ще сто таких придумаю!».
Я до нього міг зайти як до священика в хату і запитати: «Що мені робити? Мені болить оце…» А він сидів і вислуховував. А Марія тим часом готувала нам чай і вареники.
Він частину твого болю брав на себе. У нього було багато талантів — уміння слухати, сперечатися. Крику від нього я не чув ніколи… Іноді він був дуже смішний. Івану подобалися окуляри в залізній оправі. Це тепер їх багато, а тоді в 80-ті — дефіцит. І раптом мені трапились ті окуляри і першим ділом прийшов і красуюся перед ним. Він спершу нічого не сказав, а потім якось зауважив: «Лесь, ти коли-небудь дивився на себе у дзеркало? Ти бачив, який у тебе ніс гарний козацький, які брови чорні, а очі, та які в тебе тільки очі!? А тепер подивись на мене… Ніс — маленький, очі — булькаті, вуса губи позакривали… Ну, скажи, кому треба закривати своє обличчя окулярами — тобі чи мені?» Я зразу ж і подарував йому ті окуляри.
І чого їх, найкращих, Господь позабирав у першу чергу?.. Вони ж і не такі й старі були ще…
— Вибачте, якщо це запитання видасться болючим для вас… Чи підтримуєте ви стосунки зі своєю донькою — Анастасією Сердюк-Буніною, прекрасною актрисою, яка сьогодні часто знімається в кіно?
— Ой… Знаєте, вийшла така ситуація, що дітей я маю… А насправді дочки й сина в мене нема… Звичайно, десь я у цьому й сам винен. Щось було не так. Не можу сказати, що це мене мучить кожну секунду, адже багато чого буває у житті. На цю тему можу сказати лише словами Шевченка: «Неначе цвях у серце вбитий».
Ця туга нікуди не дівається. Іноді болить, десь починаєш викручуватись. І залишки тієї любові, яку не зміг віддати своїм дітям, я тепер віддаю студентам…
З досьє
Актор Лесь Сердюк народився 14 жовтня 1940 року у Харкові. Його батько – один з корифеїв національного театру, Олександр Іванович Сердюк. Вперше Лесь вийшов на сцену у сім років – зіграв слугу-негренятко. В 1961 році закінчив Харківський театральний інститут (майстерня Івана Мар’яненка). З 1961 по 1964 рік – робота у Харківському театрі імені Т.Шевченка. 1964—1965 роки – Ризький ТЮГ. 1966—1970-й – актор Київської російської драми. З 1970-го – актор кіностудії імені О.Довженка. З 2000-го – доцент університету театру, кіно і ТБ ім.І.Карпенка-Карого. Кінодебют відбувся у 1963 році – фільм «Загибель ескадри» за п’єсою О.Корнійчука. Серед фільмів за участю Сердюка – «Доля Марини» (1953), «Їх знали тільки в обличчя» (1966), «Хліб і сіль» (1970), «Інспектор карного розшуку» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Як гартувалася сталь» (1975), «Дума про Ковпака» (1976), «Вавілон ХХ» (1979), «Така пізня, така тепла осінь» (1981), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983), «Солом’яні дзвони» (1987), «Мамай» (2003).
Катерина Константинова, «Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 05 жовтня 2008
