Автори / Валерій Шевчук / «Сон сподіваної віри» - готика чи не готика?
Як відомо, поява готичного роману наприкінці XVIII – початку XIX століття в західноєвропейській літературі сигналізувала про кризу проблемно-філософського роману епохи Просвітництва. Поява «химерного» роману, типологічно подібного до готики, в українській радянській літературі свідчила про кризу методу соцреалізму. На сьогодні ж, щоб видати «готичний» твір, треба лишень, аби в творчій шухляді іменитого автора «завалялися» ненадруковані раніше тексти. Здається, що саме так склалося із виходом книги Валерія Шевчука «Сон сподіваної віри. Ґотично-притчева проза».
Читати це жанрове визначення тим більше дивно, що роман Шевчука «Дім на горі» справді був знаковим твором української «химерної» прози і «готичне» в ньому виявлялося в усіх характерних для цього жанру літератури аспектах: появі потойбічних сил (часто зі злою метою), привидів, дивні хвороби, живі мерці, повернення з могили, виконання клятви, не заспокоєна душа, загадкове приречення тощо. Натомість збірка «Сон сподіваної віри» досить стримана на показ надприродних явищ. Можна сказати, що притчеве в ній переважає готичне.
Найбільш демонічними у текстах Шевчука виглядають жінки, причому реальні образи жахають часом більше, ніж «показово» потойбічні: мати з оповідання «Дзеркало», котра змушує жінку, у якої виникло почуття до її паралізованого сина, виїхати з міста, – щоб вони потім обоє не мучились. Прирікаючи цим його на довічне усвідомлення того, що «вона не прийде», матір виконує більш зловісну роль, аніж «напіврозбитий, ніби потойбічний образ жінки із запнутим обличчям», який головний герой бачить у дзеркалі. Є у збірці і Баба Яга, і просто таємнича бабця, правда, без кота, зате з собакою: «І повернулася вона до Олексія, і засміялася раптом, війнувши на нього яскравим спалахом очей… Він чекав грому, але грому не було; зрештою, зникла й та стара, а залишився великий білий пес, який також озирнувся на Олексія і тим-таки голосом засміявся» (с. 83) (зазначу, що наведена цитата – типовий приклад творення «страшного» у збірці).
При цьому жінки у Шевчука лишаються активним і творчим началом. Принаймні вони здатні приймати рішення і щось міняти у своєму житті – так робить пластичну операцію героїня оповідання «Під синичий подзвін», а демонічна істота жінка-змія просто використовує чоловіка-рибалку для того, щоб народити сина – «мудрого й отрутного, звинного і гадючого» (с. 281). Свою жертву вона обирає не за його непересічними якостями, а лише тому, що він – кращий з гірших:
«- Ти не такий! Інакший, розумний, хоч, може й надмірно. А надмірно, бо через розум свій стаєш нездалий чи кволий…
- Нездалий до чого?
- Таж до життя… А це значить, до змагання із світом. Все кудись тікаєш, ховаєшся, смішний… Все щось вигадуєш, ускладнюєш, граєшся у самітника… Але ти не дебіл…» (с. 277)
Решта змальованих Шевчуком чоловіків не виходять поза межі означення «не дебіл, але нездалий»: вони нудять світом, виголошують песимістичні монологи в дусі п’єс Подерев’янського («Простиє вещі… Мір, кажу, – бардак, а люди – звєрі. І пожирають друг друга, і світ пожира їх. От шо я поняв…» (с. 106)). Найвиразніша метафора нездалості міститься в оповіданні «Поглинач запахів», де головний персонаж втрачає здатність відчувати запахи – тобто відчувати смак життя.
Сексуальна потенційність, якщо вона має місце, розтрачується намарне – так у найдовшому творі збірки повісті «Двері навстіж» директор школи за життя зображується таким собі місцевим донжуаном, який при зміні коханок керується народною приказкою «хоч корова, аби нова». Не варто сумніватись, що його подальша доля буде дуже печальною, і навіть у якості живого мерця його перемагає… проста українська вчителька Валентина Заклунна. Колишня коханка, ясна річ :).
Окрему групу становлять оповідання, у яких Шевчук пише про українських релігійних достойників барокової доби – Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Стефана Яворського – ченців, котрі так само постають невпевненими в собі, розгубленими перед лицем смерті або деморалізованими якимось дивним містичним випадком – оповідання «Павло-диякон» показує нам тривалі сумніви Димитрія Туптала, котрий знає, що несамохіть перейшов шлях у кар’єрному зростанні таємничому дияконові. І коли він уже доходить висновку, що цей образ є суто умовним – «в кожного з нас є свій Павло-диякон», зустрічає незнайомого ченця, котрий «раптом пронизав Дмитра гострим позиром, обдавши такою хвилею зненависті, що молодик сторопів» (с. 414), і розуміє, що це він і є – таємний ненависник.
Очевидно, що показ символічного «двобою» та ще й з перемогою жінки у фіналі не може бути основною проблемою Шевчука (помітьте, я не звинувачувала його в женоненависництві :)) – суть його притчево-готичних текстів полягає в «олюдненні» прихованих інстинктів, сумнівів і «нездалості». На жаль, це швидше повчає, аніж лякає, і втомлює, аніж тримає в напрузі…
Тетяна Трофименко, MediaРost
Додав Art-Vertep 08 жовтня 2008
Про автора
Народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко. У 1957 р. В.
