Автори / Марія Матіос / «Москалиця» — міцна проза і піар-класика не для гурманів
«Москалиця» Марії Матіос, навіть незалежно від свого змісту і читацьких реакцій, уже стала подією. Один наклад чого вартий – 25 тисяч примірників! Для сучасної української художньої літератури це сенсація. Здається, вперше в нашій історії реклама такої книжки з’являється на сіті-лайтах і взагалі по-справжньому масовано піариться. І найцікавіше – до піару вперше «долучається» прокуратура: починає перевірку, чи законно фінансується рекламна кампанія «Москалиці».
На момент, коли я пишу цю рецензію, деталі й наслідки втручання прокуратури ще невідомі. В інтернеті можна прочитати також про те, що причина – у конфлікті між СБУ та прокурорами, і про перевірку чийогось повідомлення щодо ознак корупції, і про політичне замовлення, спровоковане «незручною» назвою книги. Так чи інак, про долю «астрономічного» накладу, певно, можна вже не турбуватись, а варто навіть починати друкувати новий, якщо законники дозволять.
Та вмиймо руки від справ прокурорських – час покаже, в чому проблема. А зараз іще трішечки про «піар і паблісіті». Чим ще «Москалиця» та її авторка відзначились у цій галузі, то це активною участю в останньому книжковому ярмарку в Москві на тлі відомих політичних подій. Зрозуміло, скільки інформаційних хвиль це спричинило – від обурення, що Матіос взагалі взяла участь у цьому заході, а не проігнорувала його на знак протесту проти антиукраїнської політики Росії та війни на Кавказі, до історій про те, як росіяни дивувалися назві, але зовсім не падали непритомними. Ну й іще одне: «Москалиця» стала чи не єдиною новинкою від найвизнаніших і найпопулярніших письменників на цьогорічному Львівському форумі видавців.
Для чого тут ці всі не зовсім літературні факти? Задля однієї «невеличкої» деталі: цей розмаїтий, потужний і тривалий публічний вибух стався не з приводу нової книжки Оксани Забужко, Юрія Андруховича чи Сергія Жадана і навіть не з приводу Любка Дереша. Він стався з приводу двох вельми традиційних оповідань із життя карпатських сіл і містечок авторства лауреатки Шевченківської премії. Іншими словами, якщо скористатися тією дуже умовною та непрофесійною, але напрочуд дієвою (як і все радянське) парадигмою нашого літературного процесу, котра поділяє укрліт, а надто його авторів на «ґрунтівців» і «космополітів», «міцних традиціоналістів» і «занепадників», «національний стиль» і «постмодернізм», представниця табору перших гучно розгромила других на їхній же, здавалось би, території. На полі таких «чужинецьких» понять, як паблік рилейшнз.
Так, звісно, я перебільшую і схематизую. Не треба розуміти попередній абзац буквально. Матіос не таврує декадентів у «Літературній Україні», виконує цілком сучасну й динамічну роль «публічного інтелектуала», тобто аж ніяк не може бути якимось символом «просвітянського» консерватизму й закостенілості. Та й «західники» наші можуть так іменуватися тільки в лапках. Гадаю також, що жодної серйозної конкуренції чи, тим паче, неприязні поміж згаданими діячами теж не існує. І все-таки факт лишається фактом: саме традиціоналістська (у безоцінковому сенсі цього слова) книжка відкрила нову сторінку в історії українського літературного піару, якщо ця історія, звісно, колись буде написана. Це доводить стару підзабуту в нас на нинішньому етапі істину, що саме «традиційні» твори краще надаються до масовості й популярності, ніж естетство, експериментаторство й концептуалізм. З усіма наслідками, що випливають. А те, що все це сталося до того, як хтось прочитав «Москалицю», доводить іншу істину: література й навкололітературні інтриги, бізнес, канони тощо – зовсім не одне й те саме.
Отож, перейдімо до самої літератури. Книга «Москалиця» складається з двох великих оповідань, які розповідають про долю двох нещасливих жінок. Обидва оповідання зверстано так, що вони «валетом» сходяться до середини книжки з кінців. Перша героїня, власне — Москалиця, живе у карпатському селі, вона дочка російського солдата, котрий був на ночівлі в її матері під час Першої світової. Саме тому в селі її назвали Москалицею – жодного іншого навантаження (зокрема й міжнародно-конфліктного) ця приголомшлива на перший погляд назва не несе. Війни, радянські репресії та специфічне ставлення односельців роблять дівчину дуже відлюдною, вона вчиться знахарства, лікує бійців УПА та НКВС, і їй вдається дожити до наших днів. Втім, постійний внутрішній емоційний холод робить її нещасною. Героїня другого тексту «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» дівчина Маріца з Молдови одружується з українцем та переїздить жити до західноукраїнського містечка. Чоловік гине в автокатастрофі, а син народжується психічно хворим. Можна здогадатися, наскільки трагічно складається її подальше життя, але Матіос зуміла зробити цю трагедію ще й певною мірою інтригуючою та гостросюжетною.
Із погляду соціологічного, обидва тексти є своєрідним вироком старій Україні, її традиційному консервативному рустикальному та пост-рустикальному суспільству. Суспільству, в якому інакша людина (Маріца й Москалиця вимушено відрізняються від свого суспільства етнічно, родинними обставинами, поведінкою) приречена бути нещасною. Трагічна загибель/трансформація тієї країни та її культури, що розгортається неакцентованим тлом оповідань, насправді приносить не лише кров і біль, але й певне визволення.
Саме письмо цієї книги повільне, повноводне і пафосне водночас, воно подекуди чимось нагадує Прохаська, а чимось – класику другої половини ХІХ століття, скажімо, Нечуя-Левицького. Епічна мова Марії Матіос доволі «смачна», сюжети й деталі оздоблення цікаві. Слово «цікаві» навіть можна назвати ключовим – книгу справді цікаво читати. Добре зроблена емоційна складова – холодне відчуження сюжету першого оповідання компенсовано краєвидами, побутовими й діалектними дрібничками та спалахами страху, в другому ж оповіданні просто тримається на належному рівні природний вогонь емоцій.
Але заразом ці твори не можна назвати пластичними, не надто багато тут і рвучкої енергії, феєричності чи навпаки стабільної вишуканості. Усе трохи надто одноманітне й передбачуване, надто «популярне». Що дозволяє підсумувати: непогана книга, але не для гурманів. Зате класика піару.
Олег Коцарев, «ЛітАкцент»
Додав Art-Vertep 12 жовтня 2008
Про автора
Корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років.
