Автори / Вікторія Стах / Львівські пани та пані – 2
Після демаршу продавчині, змальованого мною у попередньому щоденниковому записі, пошкодувала, що телеведучий Андрій Куликов не залишився у Львові до закінчення Форуму видавців. Може присутність того «файного мужчини» якось позначилась би на поведінці продавчині з готелю?
А можливо - хтозна - якби Куликов іще й вирішив скласти нам компанію і випив кави за стійкою у місці для курців, то жіночка забула б про свій крам і приєдналась до нас, закуривши тоненьку сигаретку, що для такої оказії цілком «випадково» знайшла б у торбинці.
Але тоді не було б її ескапади і цей чудовий жіночий образ не прикрасив би мого щоденника.
Поки ж я спостерігала метаморфози в поведінці лагідної продавчиньки, при дверях незворушно стояв іще один новий львівський знайомець - швейцар. Але знайомству з ним я завдячую іншій людині. Тому спершу розповім про неї. Назву цю людину - ...
...ІЗОЛЬДА
Не сказала б, що цей типаж такий уже характерний для Львова. Та розповідаючи про Ізольду знайомим львів'янам, почула, що її можна вважати саме за той виняток, який підтверджує певне правило. Львів'янам видніше. Мені ж знову залишається розповідати лише про те, що бачили очі та чули вуха.
Ізольда належить до тих начебто неврівноважених істот, яких переважна більшість моїх знайомих воліють уникати, мов дідько ладану. На щастя, нас не пов'язували жодні ділові стосунки, тому й спілкуватись із нею мене Бог милував.
З бідолах, які мають нещастя співпрацювати з нею, Ізольда вимотує всі жили. Виняток становлять хіба що люди, близькі до неї за духом, темпераментом і уявленнями про перегони з перепонами по кар'єрній драбині.
Ізольда має звичку верещати в обличчя співрозмовнику так, наче той щойно привселюдно зазіхнув на її дівочу честь, або ж, якщо співрозмовник - жінка, то сторонні цілком можуть сприйняти її за блюзнірку, яка приперла на площу Ринок скелет із шафи Ізольдиної матінки. Якщо Ізольда не верещить, це сприймається як диво. Співрозмовник (співрозмовниця) впадають у стан гіпнотичного трансу й з ними можна робити, що заманеться.
Верещить Ізольда тільки тоді, коли зробить якусь немилосердну дурницю. А що дурниці вдаються найдосконаліше, то вереск є для неї природнім станом. Співпраця з Ізольдою має два варіанти. Або люди, які з нею працюють, тікають світ за очі, де в спокійнішій атмосфері спершу «відгрібають» від начальства за зроблені Ізольдою дурниці, а потім наслідки тих дурниць «розгрібають». Другий варіант співпраці - це, коли Ізольда припиняє верещати. Таке трапляється, якщо зроблена Ізольдою дурниця виходить за всі найдурнуватіші рамці. Тоді загіпнотизовані її незвичним мовчанням і збиті з пантелику партнери по роботі, мимоволі підписуються під зробленою нею дурницею. Ясна річ, другий варіант для бідолах ще затратніший. Бо тоді вони «відгрібають», «розгрібають» і «відгрібають» знову.
На людей, які з Ізольдою не перетинаються по роботі, вона дивиться згори вниз. Але я б не сказала, що її погляд зневажливий, радше зацікавлений. Відчувається, що Ізольда, немов прицінюється до людини, як до ймовірного кандидата у «відгрібайли-розгрібайли». Зрештою, не хочу стверджувати, що вона така вже й недобра. Та й зовні Ізольда - типова львів'янка, з таких, знаєте, гостроносеньких. Але за певного ракурсу той носик цілком можна назвати кирпою. Бо заточений він так, начебто на маківці в Ізольди сидить чортик із вудочкою і рибальським гачком тягне того носа по всій його довжині до себе.
Єдина можливість безболісно співіснувати з Ізольдою в одному виробничому просторі - це максимально її ігнорувати. Себто вести справи паралельно до її вересків чи гіпнотичних сеансів. Це хоч не відразу, але таки збагнув мій чоловік, якому випало деякий час із нею працювати. На вереск він не реагував, до гіпнозу не надавався. Себто поводився не по-людському й не по-колегіальному, а як невиправний сноб та індивідуаліст.
Їхня короткочасна спільна праця добігала кінця, а Ізольдин відпрацьований сценарій виробничих взаємин розлазився по всіх швах, бо - чи не вперше - не діяв. А «злазити там, де й сіла» панна, вочевидь, не збиралася. Бо людей, з якими перетинається, Ізольда ділить на три категорії: відпрацьований продукт її життєдіяльності, теперішня пожива і пожива потенційна. Випустити із рук потенційну поживу їй шкода. Тому Ізольда алярмово взялася намацувати до тієї поживи інакший підхід.
Як мудра галичанка, вона вирішила, що гріх не використати стереотипи. Бо саме стереотипи і є тим димом, що, як відомо, без вогню не з'являється. Крім того, більшість людей стереотипи заперечують, бо соромляться їх. А сором належить до інтимних почуттів. Що краще дозволяє тримати людей на короткому повідку, як не втаємниченість у інтимні закапелки їхнього життя?
Ізольда не пальцем роблена. Ізольда чудово знає, що в Києві всі, якщо й не москалі, то все-одно безповоротно змоскальщені. І українською кияни ніколи одне з одним не розмовляють. Хіба тільки тоді, коли хочуть нагнати туману на галичан, щоб прибрати їхній благодатний шматочок Європи до своїх захланних рук. Ізольді за великим рахунком усе одно: Європа, Азія, хлопчик, дівчинка. Ізольді важливий її персональний «людський фактор». Ізольда - видатний психолог. Вона викриє цього індивідуаліста й таки матиме з нього хоч якийсь зиск.
Ізольда нервово й наструнчено вривається в передпокій готелю між рестораном і гардеробом, де ми з чоловіком у місці для курців п'ємо свою традиційну каву. Ізольда від самісіньких дверей верещить:
- Прівєт! Каг діла?! Какіє на сіводня плани?!
Ізольда спостерігає за реакцією. Ми спантеличено і баранувато кліпаємо очима, бо з якого це дива вона раптом заговорила з нами російською? Ізольда втішена. Здобич заскочена, але треба діяти блискавично, щоб не дати їй оговтатись. Наступний крок - втесатися в довіру.
- Я глатну твой кофє, ти нє протів?! - верещить Ізольда, смикаючи горня з рук мого чоловіка.
- Ні, я проти, - захланний «шифрований москаль» тягне каву до себе.
Ізольда скисає. «Москаль» не розсекретився і навіть вдав, начебто не розуміє, що вона знає його таємницю. Потенційна пожива таки вислизнула з рук.
Ізольда сумуватиме не довго. В неї залізобетонна життєва тактика і стратегія. Вона швидко знайде і «відгрібайла», і «розгрібайла». Але мені її, однак, трохи шкода, як завжди буває шкода людину, чиї надії не справдились.
Ізольда рвучко розвертається і, не прощаючись, вибігає з готелю.
- Що це було? - запитую.
З-за крислатої штучної пальми за нашими спинами з'являється літній худорлявий швейцар:
- Перепрошую, панове. Ви поселились у нас в готелі, то може, та панна подумала, що ви не розумієте по-українськи?
І починає темпераментно розповідати нам свою історію.
Далі буде...
Вікторія Стах для ZAXID.NET
Додав Art-Vertep 19 жовтня 2008
Про автора
Письменниця, журналістка.
