Учасники

Автори / Григорій Грабович / Григорій Грабович: Загумінкові інтелектуали — парадокс

Розмова з Григорієм Грабовичем, літературознавцем, професором Гарвардського університету, головним редактором часопису «Критика»

Для когось він є зверхнім гарвардським професором, схильним «учити жити» по-американськи, для когось — людиною, яка назавжди змінила уявлення про український інтелектуальний простір і була двигуном цих змін. Проте важко заперечити, що його погляд збоку підштовхує до ревізії гуманітарних здобутків України і опонентів, і прихильників.

Приїзд Григорія Грабовича в Україну ніколи не стає буденною подією: одні чекають на його виступи, інших він дратує критичними висловлюваннями на адресу наукових закладів та інституцій, ще інших — статтями та книжками. Втім, якщо його дослідження творчості Тараса Шевченка «Поет як міфотворець» свого часу спричинило скандал, то остання книжка — збірка літературознавчих статей «Тексти і маски» — також мала шанси викликати аналогічну реакцію. Проте під час відвідин Форуму видавців автор не почув претензій. Дещо розчарований інертністю змін в Україні, у перерві між численними презентаціями «Критики» професор погодився поспілкуватися з «Газетою».

— З часу вашого останнього виступу у Львові в Україні відбулися великі зміни. Чи помітили зміни в академічному середовищі?

— Річ у тому, що академічні зміни не відбуваються так швидко. Тож сподіватися на те, що за сім чи вісім місяців від помаранчевої революції щось змінилося, було б надто оптимістично. В принципі, нова атмосфера, нова політична ментальність мала б впливати, але варто враховувати, що академічний світ — і в його видавничих іпостасях, і у викладацькому, зокрема в кадровому аспекті — має значно повільніший темп перемін. Книжки планують на кілька років раніше, виклади — також, кадрові питання взагалі є дуже довгострокові, й тут дуже мало змін узагалі, це найбільша проблема для української науки. На жаль, слід сказати, що помітних змін наразі немає. Є певна доза бутафорії, як, наприклад, довкола Болонського процесу, де нібито долучаємося до Європи, проте водночас не проводимо жодних суттєвих реформ у системі освіти, зокрема, немає конкретних, ретельних заходів на поборювання пошесті корупції. Але деякі речі таки змінюються, тому що починають звучати нові теми, нові постановки питань, і це витворює нове силове поле, яке встановлює вправніший стиль праці, діяння, робить старі постулати, концепції щораз більш неактуальними.

Я наведу такий приклад: на початку вересня цього року ми провели конференцію в Києві «Совєцький тоталітаризм в Україні: історія та спадщина». Це була міжнародна конференція, головними організаторами були Український науковий інститут у Гарварді, Державний комітет архівів та Інститут критики. А я був людиною, яка виношувала цей проект кілька років, і нарешті нам вдалося зібрати понад 60 науковців, половина — з-поза України: з Америки, з Канади, Західної Європи, Польщі, Росії. Впродовж чотирьох днів ми обговорювали, якою саме є спадщина тоталітаризму, що є його суттю. Гадаю, що коли ці праці з’являться, вони також матимуть свій ефект. Була мета донести цю думку до громадськості — бо до науковців, вважаю, вона дійде, зокрема до політичної влади. Не певен, однак, як швидко вони зроблять правильні висновки.

На цій конференції, до речі, більшість доповідей були про історію, політику. На жаль, не було так багато про культуру, хоч совєтизм і там панував, і подекуди ще панує. Про літературу говорили Тамара Гундорова і я. Але коли мова вже про літературу, йшлося також і про те, що залишаються певні структури, певні навички, спосіб діяння. Тому маємо своєрідний і в дечому навіть позитивний розкол сучасного українського літературного процесу на т. зв. «тестаментарно-рустикальний дискурс», про що писали Володимир Єшкілєв і Юрій Андрухович, тобто консервативний, зосереджений на сільській тематиці, де поет і автор стають речниками держави, якогось державотворення, і на «модерністський» чи навіть «постмодерністський», де поет — вільна людина, яка пише для себе і для своєї публіки, вільний від державотворчих обов’язків, не бачить себе речником якоїсь ідеології, як це совєцька система накидувала — і на що й була створена Спілка письменників. І той факт, що Спілка письменників далі існує, думаю, є рецидивом совєцької системи, совєцького мислення. Такий собі «загін письменників». Нам загонів, мабуть, уже не треба. Думаю, достатньо вільних асоціацій, вільних клубів. А всілякі спроби регламентації, «правильного мислення» — це також рецидив.

Рецидивів, на жаль, є багато. У науці найбільшим рецидивом до совєтчини є корупція, про що вже згадували.

- Чи бачили вже якусь реакцію на останню книжку — «Тексти і маски»? Маю на увазі, зокрема, розділ про Франка.

— Насправді, там нічого скандального немає. Хіба те, що я наголошую на речах, які очевидні. Франко є значно складнішою постаттю, ніж нам здавалося, принаймні складнішою, ніж ця ідея і ярлик «каменярства». І саме як така складна постать він мав дуже напружені — й у психологічному, і в інтелектуальному плані — стосунки з громадою. Громадськість його не завжди шанувала, були часи, коли його відверто шельмували, і не лише польська громадськість Львова (з якою він був спочатку в дружбі, а потім розсварився через статтю про Міцкевича), а й українська. І тільки наприкінці його життя, вже після написання поеми «Мойсей» 1905 року, думка щодо Франка змінилася на більш позитивну, а згодом на однозначно схвальну. Але з тією поправкою, що на певні його позиції таки не звертали уваги, бачення залишилося вибірковим. Однак я наголошував, що кожен поет (брав Франка як видатний приклад) — якщо він є справжнім поетом, великим поетом, мусить мати напружені стосунки з громадою. Тому що він не може бути лише речником громади, він мусить бути й самим собою, а це не завжди одне й те саме. І якщо він тонка і творча людина, то не може не відчувати того, що громада має свою перспективу, а він — свою. Шевченко ж писав про громаду: «Вона — капуста головата» («Хіба самому написать…» (1848), — «Газета»). Звісно, це був зневіри, розчарування, але він також відчував, що на громаду не можна весь час покладатися. Вона має свої, часами аж надто вузькі й не до кінця просвітлені, концепції, тим паче, якщо орієнтуватися на середній рівень.

- Яким бачите майбутнє часопису «Критика»? Чи він виправдовує ваші сподівання як поле для суспільного діалогу?

— Я й далі маю і проголошую оптимістичні сподівання. Але об’єктивно воно не до кінця все справджується, як хотілося б. «Критика» — часопис і видавництво — робить дуже багато, видаємо часопис і книжки, провадимо в рамках новоствореного Інституту критики дослідницько-видавничу діяльність, організовуємо зустрічі й конференції. Чи все це доходить до належної кількості читачів і потенційних прихильників — не певен. Навпаки — певен, що не доходить до всіх тих, до кого мало б. Наш наклад ще не такий, яким мав би бути для (це нескромно, але таки об’єктивно) чільного інтелектуального часопису країни. У кожному разі нас так бачать і в Білорусі, і в Польщі, і в Росії, і в США, і, очевидно, в Україні також.

Думаю, бажано було б створити осередки, кола прихильників «Критики» в різних містах. Свого часу, 50 років тому, паризька Kultura (провідний часопис польської еміграції, який припинив вихід 2000 року зі смертю головного редактора, легендарного Єжи Ґедройця, — «Газета») мала такі осередки, мала своїх представників у різних країнах.

Ми лиш одне з багатьох видавництв, але вважаю, що виділяємося масштабом наших планів та інтенсивністю нашої праці. Згаданий мною Інститут критики має кілька напрямків. Один із них — серія «Відкритий архів», де ми друкуємо джерелознавчі праці, і також щорічник, переважно понад 800 сторінок, в якому чільні дослідники з України та з-за кордону досліджують архівні та джерелознавчі питання — насправді те, що необхідне для нормального розвитку літературознавства, бо без нього література залишається на попередньому етапі, на повторюванні давніх «істин», які, власне, мали б змінюватися, нюансуватися з накопиченням нових знань. Без цього літературознавство перестає бути наукою. І як без цього можна писати, наприклад, нову історію літератури, як це готує Інститут літератури (НАН України, — «Газета»), і не вдаватися у вторинність або голослівність?

«Критика» видала перший том запланованого повного зібрання творів Пантелеймона Куліша. Думаю, це багатообіцяюча річ, хотілося б, щоб громадськість оцінила це. Бо, повірте, це центральна постать у становленні модерного українства у ХІХ ст., і дотепер не було повного зібрання його творів, тим паче коментованого. Книжка з’явилася днями — наразі про реакцію говорити зарано.

— Як ви думаєте, чому поза «Критикою» в Україні немає жодного часопису, який би так само виконував функцію суспільного діалогу? Маю на увазі добрий журнал на кшталт The New Yorker.

— Ідеться про кілька моментів. Один, на жаль, загальний і сумний. Наразі критична маса інтелектуалів і творчих людей не така велика. Але я переконаний, що вона стрімко зростатиме, і протягом наступних кількох десятиліть ситуація внормується. Ми мали тільки 15 років незалежності, рецидиви совєтизму ще існують. Вільне інтелектуальне буття прямо залежить від демографії — нас ще трохи мало.

Другий: аби була повноцінна дискусія, треба мати і певні ресурси спілкування з іншими середовищами в міжнародній площині. Ми не можемо варитися у власному соку — чи в Одесі, чи в Дніпропетровську, чи в Києві. Треба виходити на спілкування зі своїми колегами з Америки, Польщі, Росії, бо це вимірює справжніх інтелектуалів. Загумінковий інтелектуалізм — це парадокс, немає такого. Інтелектуали, люди, які творять культуру, мусять бути більшого масштабу, ніж повітового. А це вимагає певних ресурсів: треба знати мови, мати змогу поїхати до того ж Парижа чи бодай до Москви чи Варшави, треба мати можливість спілкуватися. Відтак це пов’язано з економікою, з інституціями. Якщо університети самі загумінкові, то вони не творитимуть незагумінкових інтелектуалів. Може, є й інші відповіді, але це одна з тих, чому, крім середовища «Критики», таких людей небагато. Є люди, які дописують до «Сучасності», є «Кур’єр Кривбасу», є "Ї" у Львові. Можливо, ці часописи не мають такого широкого діапазону, але вони мають також і людей, і вихід на ширшу арену.

Цьому мала б допомагати держава. Не насаджувати тих чи інших шефів чи політруків, натомість давати ресурси — стипендії, гранти. Проте, як ми знаємо, дотепер Україна цього взагалі не робила. Всі гранти на наукове спілкування, на відрядження тощо були іноземними. Хто б їздив на Захід, якби не Фулбрайт, IREX і фонд «Відродження»? Але Україна має цим займатися! На зброю Україна має гроші, робить танки і продає Пакістану. В Україні на кожному кроці «Мерседеси». За ціну кожного такого авто можна підготувати одного магістра! Я не кажу про те, щоб обкладати новими податками бізнесменів, натомість знайти розумний підхід, щоб також знайти гроші на культуру й освіту. Україна є останньою серед колишніх совєтських республік європейської частини Союзу за вкладенням на душу населення в науку та культуру. Це є державна політика — препогана державна політика, як на мене, і про це кожна газета, починаючи від вашої, мала б періодично писати. Бо якщо громадська думка не реагуватиме, то хто ж тоді?

— Але якщо така ініціатива йтиме від держави, хіба немає небезпеки, що в цих установах всядуться ті самі панове, які 20 років тому швидко перефарбувалися і тепер перефарбуються?

— Абсолютно. Я, власне, ще раз наголошую, що говорю не про директивну політику. Не йдеться про те, щоб держава діяла безпосередньо. Йдеться про фінансову підтримку і про політику сприяння. Наприклад, окрім грантів і прямих інвестицій у науку та культуру, про впровадження нової розумної пільгової податкової політики. Українська політика досі є проти малого бізнесу. Про це В. Ющенко говорив, усі інші говорили, але досі нічого не зробили. І не певен, що зроблять. У кожній західній демократії людина, яка робить благочинні внески на будь-яку інституцію, може ці гроші відмінусувати від своїх податків. Це заохочує благочинність, меценатство. В Америці той, хто дає мільйон доларів на легітимну благодійну ціль, заощаджує третину цієї суми (або й більше) на податках. Це величезною мірою стимулює філантропію, в тому числі й на культуру. В Україні такого немає. Українська політика щодо науки і культури… В кращому разі можна сказати, що її немає, в гіршому — вона примітивна та ганебна. Але коли тільки одна людина або одне середовище про це говорить, це звучить емоційно, а от якщо про це заговорять усі, будуть зміни.

Кожна держава мусить мати інвестиційну політику стосовно культури. Бо інакше буде чиста комерція, як ми бачили на концерті Форуму видавців (урочисте вручення премії «Книга року» Форуму видавців у Львові 15 вересня, — «Газета»), де рекламували горілку, а не книжки. Весь час говорили про горілку. Ось вона, культурна політика в локальному, так би мовити, варіанті.

В Америці немає міністерства культури, але культурну політику провадять через інституції і фундації. Там, де є розвинуте громадянське суспільство, культура не помре.

- Чи можна сказати, щo відбулися зміни у ставленні до України в американському академічному середовищі? Чи стало вам легше лобіювати українську справу?

— Зміни помітні. Але й в академічному світі, і в інших сферах відразу все не змінюється. Українська тема стала цікавішою, вже немає презумпції «дикого Сходу», помаранчева революція викликала симпатію до України. Але це більше помітно в Європі, ніж в Америці. Америка має традиційний ізоляціонізм, вона дивиться передусім на себе. У науці ж ситуація є складною, і в Європі також. На жаль, не можна надмірно радіти з дотеперішнього стану україністики на Заході. (Щоправда, в Росії її взагалі немає.) Я нещодавно був на україністичній конференції в німецькому місті Ґрайфсвальді, де є єдина кафедра україністики в Німеччині (а колись вони були і в Берліні, і у Франкфурті, і Гайдельберзі), і багато німецьких науковців там скаржилися на загальне звуження славістики, гуманітарних наук як таких, і це помітно в різних країнах західного світу. Щось схоже я бачив у Голландії, Англії, Швеції. Усюди скорочення гуманітарних дисциплін мотивують бюджетними міркуваннями. І з цього випливає небезпека, на якій маємо постійно наголошувати: якщо не подбаємо про розумні пріоритети, то замість культури матимемо примітивний глобалізм і комерцію. Це для всіх буде погано, але інші суспільства, які мають громадянські важелі та досвід, можуть так чи інакше цьому запобігати. У нашому випадку мусимо дбати ще й про встановлювання тих важелів. Але і це можливо, коли є воля.

Розмовляла Оксана Форостина, фото Вадима Дмитриченка, «Львівська газета»

Додав Art-Vertep 03 листопада 2005