Учасники

Автори / Лесь Подерв’янський / Лесь Подерв’янський: «Кохання страшенно заважає»

У четвер Лесеві Подерв’янському виповнилося 53 роки

Він — художник у третьому поколінні. А ще — літератор, твори якого навряд чи вивчатимуть у школі. Ненормативна лексика героїв його п’єс давно пішла в народ, бо, за словами самого Леся, з народу вона й вийшла.

З Подерв’янським ми домовились зустрітися напередодні його дня народження. Він був у сірій військовій куртці і високих черевиках стилю «мілітарі». Його майстерня розташована в будинку на вулиці Горького, на останньому, 12-му, поверсі. Кілька кімнат, одна з яких — власне майстерня. Вона заставлена всіляким малярським причандаллям, зі стелі звисає велика боксерська груша, а за недомальованою картиною схований велосипед. Дерев’яними сходами можна піднятися на другий поверх, що служить для відпочинку. У кутку тут самотіє благеньке ліжко. Але найцікавіша третя кімната: посередині круглий стіл з недопитою пляшкою горілки, реклама якої з голосом Леся Подерв’янського нещодавно з’явилася на телебаченні. Тут же посуд із «закуссю».

Від пропозиції почастуватися ми чемно відмовилися. Але оминути цю тему не змогли.

- Ну і як, подобається вам горілка, яку рекламуєте?

- Бачите ж. Якби не подобалася, не пив би. 

- Завтра у вас день народження. Будете святкувати, гостей чекаєте?

- Та я вже святкую. А чогось особливою не збираюся влаштовувати. Хто згадає, той зателефонує і прийде. Я нікого не запрошую.

- З письменницькою тусовкою товаришуєте?

- Я взагалі не тусовщик, мало де з’являюся. Але якщо вважати Олександра Ірванця письменником, то ми — добрі знайомі. Та це не стосується професії, скоріше особисте. Ще я знаю Андрія Куркова, Оксану Забужко. її навіть пробував читати. Однак вже на третій сторінці перестало бути цікаво, і я просто викинув книжку.

- А хто служить головною музою? Дружина?

- Не думаю, що жінки взагалі на щось можуть надихати. Якщо хочеш дещо зробити, треба всіх жінок гнати драною мітлою. Коли я, наприклад, у когось глибоко закохуюся, то це страшенно заважає. І навпаки: коли цього почуття немає, робота йде набагато краще.

- Хто ваша теперішня дружина?

- їй 32 роки, вона професійний рекламіст. Ми познайомилися на якійсь п’янці в абсолютно сторонньої людини. На той час я був одружений, але через три роки наших любовних стосунків усе закінчилося моїм третім шлюбом.

- А від попередніх у вас лишилися якісь сімейні традиції, з дочкою своєю бачитеся?

- Ми були доволі роздолбайською сім’єю, щоб народити якісь традиції. Дочка Настя, зараз їй 27 років, росла під п’яний галас і музику. Зате виросла загартованою дитиною. Бухати зранку — це була єдина традиція, яка могла в нас з’явитися.

Пізніше з’ясувалося, що поки ми розмовляли, в іншій частиш майстерні над картиною працювала дівчина. Це й була Настя, яка теж стала художником.

- У нашій країні вільному художникові можна заробити на хліб з маслом?

- Так, на 90 відсотків мене годують художні роботи. Я ніколи багато не думав про гроші. Вони якось з’являлися самі по собі, і зникали так само. Я не нарікаю.

- А з наших відомих співвітчизників хтось купує ваші картини?

- Погано пам’ятаю імена тих хлопців, що в мене купують. Але останній раз цей процес мені дуже сподобався. Приїхали пристойні пани на сріблястому «бімері». Я їм показав свої роботи. Вони розвернулися і сказали: вирішать завтра, чи купувати. Наступного дня зателефонували й повідомили, що вибрали найбільшу та найдорожчу картину. Розплатилися готівкою, залишивши маленьку візитівку, на якій було тільки два слова: «Нафта і Газ».

- Однак більше ваших картин все ж купують на Заході?

- Напевне. 2000 року в Нью-Йорку я брав участь в одній виставці. Там було дуже багато художників з усього світу. Але мені поталанило. Одного разу туди прийшли двоє хлопців — дизайнер і арт-дилер. Вони якраз працювали над квартирою Вуді Аллена, й обрали мої роботи для її оформлення.

- Ви народилися й виросли у великому місті, звідки ж така соковита народна мова у ваших п’єсах?

- Так, я народився і виріс у Києві, але щоліта їздив на хутір на Полтавщину. У дитинстві з бабусею і дідусем ми там відпочивали у знайомих селян. Дідусь мій взагалі був поведений на риболовлі. Він ловив таких страшних щук, тепер, напевно, тільки крокодили більші бувають. Коли дідусь приїздив у село, то роздавав усім гачки, блешні. Та й взагалі — вчив їх жити. Мене до цього часу зустрічають дядьки, які кажуть, що вдячні йому «по гроб» за те, що навчив їх ловити рибу.

У тих місцях я купив собі хату і досить часто відвідую свою малу батьківщину. Так що я не тільки дитя асфальту, а й справжній син свого народу.

- Їздите туди на автомобілі?

- На батькових «Жигулях», які довго стояли в гаражі, а тепер ганяють, як «Порш». Автомобіль як імідж мене не цікавить. Головне, щоб їздив.

- За радянських часів вас викликали в КДБ?

- Та всіх порядних людей тоді «пасли». Але Сталін уже помер, нікого не розстрілювали, і це не було вже так страшно. Хоча посадити могли, якщо б захотіли. Але не захотіли. Люди, які мене викликали, після проведення профілактичних бесід казали: «Ну, а тепер не для протоколу: що написав нового?» Це були нормальні дебільні радянські хлопці — рагулі, які корчили з себе інтелігентів.

- А що робив Лесь Подерв’янський під час Помаранчевої революції?

- Ми з друзями створили невеликий мобільний загін. Він складався з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Усього в ньому було чоловік 30. Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції. Нас планували кинути на особливо небезпечні ділянки. Але вийшло так, що жодного разу нами не скористалися. Хоча народ підібрався бойовий, «бив копитом», і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть: вони хочуть, аби пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як вони красиво горять»…

Іван Столярчук, «Газета по-українськи»

Додав Art-Vertep 04 листопада 2005

Про автора

Народився Лесь Подерв'янський 3 листопада 1952 року. Киянин. Мешкає на Бесарабці (раніше на Липках). Має дочку і дружину. Дружина, дід і батько Леся — всі художники, як і сам Лесь. Закінчив художню академію (що раніше називалася Київськи