Автори / Сергій Якутович / Від «Мазепи» до «Бульби»
На недавньому кінофестивалі «Молодість» художникові Сергію Якутовичу вручили спеціальний приз «За внесок у розвиток українського кіно». Для української інтелігенції ця постать важливіша й значиміша, ніж певні «рамки» фахової діяльності. Дехто каже: Якутович із тих, хто визначає совість нації. Його батько — геніальний художник Георгій Якутович — один із творців кіношедевра «Тіні забутих предків» (режисер Сергій Параджанов). Прабабця була особистим секретарем Грушевського, а дід по маминій лінії навчався в одному класі з Булгаковим. Сергій Якутович — автор сотень унікальних живописних творів, його виставки проходили в Америці, Франції. Останнім часом художник працював над одним із найбільш очікуваних кіноблокбастерів 2009-го — «Тарас Бульба» (режисер Володимир Бортко). А на зламі ХХ—XXI століть Якутович візуалізував образний світ картини Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» — фільму з важкою і скандальною долею. Про «Мазепу» і «Бульбу», про Іллєнка й Бортка, про батька-художника і Сергія Параджанова, про батьківщину та її відчуття — розмова «ДТ» із майстром..
«Мазепа — це пам’ятник нашій неспроможності»
— Сергію Георгійовичу, хотілося б розпочати розмову саме з «Мазепи». Як ви сприйняли свого часу розгромну критику цього фільму? Тільки вас і пощадили, віддавши належне прекрасному художньому вирішенню?
— Не можу об’єктивно оцінювати фільм. Я — один із авторів. Так, мені боляче за результат. Але я звик до болю... Наприклад, прожив три роки в Іспанії, і в мене сталося там нещастя: втратив 150 величезних картин. Після цього прокидався уночі в сльозах. Адже я їх зробив, я це прожив! Те ж саме можу сказати й про «Мазепу». Цей фільм — підбиття підсумків за 16 років української незалежності, результат усіх наших бажань, потуг, декларацій (як у політиці, так і в мистецтві). І це зроблено не бездарно, а талановито. Але... Ще в процесі роботи я розумів, що робимо щось не те. При цьому нескінченно вірив Юрієві Герасимовичу, я люблю його й жалію. Можу точно сказати, що фільм «Мазепа» потрібен Україні. Але якій Україні?
— Якщо потрібен, то чому цей фільм зник? Його неможливо придбати навіть на DVD. Ви не намагаєтеся якось домогтися права на життя картини?
— «Мазепа» належить не Спілці кінематографістів, не Мінкульту, а певній людині. А людина сказала, що українська нація ще не дозріла до такого фільму. Може, це навіть на щастя? Адже Юрію Герасимовичу треба було створити міф.
Я дивився цю картину тричі. Перша версія тривала майже чотири з половиною години — я її дуже люблю. Бо до цієї кіномови протягом трьох годин тільки звикаєш. Пригадується показ «Мазепи» у Києво-Могилянській академії. Тоді я номінувався на Шевченківську премію і в мене була виставка. До закриття виставки ми й організували перегляд.
У переповненому залі — тиша. Люди навіть у проходах! Коли ми піднімалися східцями, Юрій Герасимович сказав: «Зараз нас битимуть...» Але коли пішли титри, зал вибухнув. Отже, комусь це було потрібно. «Мазепа» — навіть не фільм, а явище. Тепер, коли минув час і вщухли пристрасті, я усвідомив, що мав честь брати участь в останньому геніальному проекті в нашій країні. Це попри всю, м’яко кажучи, спірність фільму.
Але що ж таке сам Мазепа? Це пам’ятник нашій ідеологічній і моральній неспроможності! Мені ж як художникові в цьому проекті дали абсолютну свободу.
Цю картину подивилися люди, які сприймали її, замислювалися про себе в цій країні і в цьому світі. А це і є сила мистецтва.
— Ви створили майже півтори тисячі квадратних метрів картин-декорацій для «Мазепи». А після зйомок Іллєнко їх нібито спалив... Невже не можна було це зберегти?
— Не зовсім так. Це теж певний міф. Насправді дві вантажівки декорацій залишилися, вони лежать у підвалах Києво-Могилянської академії. Разом із рештками від помаранчевої революції... Це звичайний підвал, там бігають пацюки. Для мене цей факт — навіть певний знак. Я сказав, що можу все це подарувати, будь ласка! Загалом для «Мазепи» я зробив 1350 кв. м декорацій. І тільки половина з них залишилася. Для мене важливо, що я це зробив, а те, що цим не вміють користуватися, — проблеми не мої.
Все, що отримав у цьому житті, я зробив сам. Я як піонер — завжди готовий працювати. Персональну виставку? Будь ласка!
Недавно до мене звернулися з проханням допомогти продумати симпозіум щодо скульптури в Батурині. Я кажу: «Жодних проблем, а яка концепція?» Кажуть: «Та немає в нас концепції». — «Я зроблю вам чотири варіанти... Це всього шістнадцять пам’ятників. Будь ласка, дарую». Потім якийсь мій малюнок взяли за основу для пам’ятника в Батурині. Тепер у мене немає жодного морального гальма, яким раніше була моя дружина. Я не люблю своїх картин... Усе, що виставлено тут, у майстерні, — цим займалася моя дружина. Я лише люблю працювати й постійно налаштований тільки на роботу. Працюю щохвилини.
Тепер ілюструю кіноісторії… Продюсер Олег Кохан замовляє «Сторі бокс». За сценарною заявкою, художник першим малює картину, а потім уже долучається знімальна група.
«У гоголівському «Бульбі» є певний елемент фашизму»
— Як часто у вас є можливість виставляти свої роботи? Де проходили ваші виставки останнім часом?
— У мене було чотири виставки в Штатах — у найбільших містах і музеях. Досі в паспорті віза, я туди не поїхав. Була виставка три роки тому в Парижі. У мене повна майстерня робіт. Подивитися? Будь ласка! Купити? Поговорімо! У цьому виявляється моя «андеграундність». Ніби навіть обласканий владою. Вони ніколи не бачили, що я роблю, але завжди знали, що працюю.
За вісім років зробив вісім фільмів, написав близько двохсот картин. Як усе виходить — сам не розумію. Ось недавно запропонували зробити балет. На мить замислився, а потім: чому б і ні? Коли я був в Іспанії, мій хазяїн привіз мені полотно три на чотири метри. І вийшло. Потім він привіз полотно трохи менше: «Напиши ще!» Написав. І той-таки хазяїн приїхав уночі: «Маю сміливість запропонувати контракт...» Що з цього вийшло — інша розмова. Та в цьому й є щастя. Коли відповідаєш за себе і за все, чого ти хочеш від життя.
— Які негативні й позитивні явища в арт-мистецтві сучасної України ви б нині визначили?
— Гадаю, жодних негативних тенденцій уже немає. Я пропрацював два роки з росіянами. Хотів показати їм Україну, здивувати їх. А вони чомусь казали, що найбільше відкриття в Україні — це я...
Негативне й позитивне було на Майдані. Найголовніше тоді побачив: в Україні живуть небайдужі люди. Усі кричали про Україну — і помаранчеві, і біло-голубі. Адже в Україну глибоко в’ївся більшовизм, а це ідеологія рабів. З нею ми не знаємо, що таке любов. Це як жінка, котра рано пізнала плотську любов, але не пізнала любові високої. Потім усе життя мріє про це, а воно не приходить. Ця жінка стоїть на шляху й чекає... І що далі? Треба вміти любити себе у своїй країні, ким би ти не був. Це твоя земля, і ти за неї відповідаєш. А ось цього й не стається...
«Епоха Ющенка» породила тільки мляве існування. Та ми не марно прожили ці роки. Чогось навчилися. Ми почали приглядатися до самих себе. Навчилися чітко означувати своє ставлення до світових цінностей.
Тільки треба отримувати задоволення від процесу життєтворення, а не чекати...
До 45 років я був страшним песимістом. А потім, коли мене в Іспанії настиг повний крах, і я залишився сам — зі своєю глухотою, зі своїми дивацтвами, з незнанням мов, тоді й почав інакше сприймати світ. Відтоді прожив десять приголомшливих років. Зробив стільки... Що таке щастя? Щастя — це коли його усвідомиш. Усвідомлення щастя і є щастя.
— Працюючи з відомими режисерами — Іллєнком, Бортком, як ви будуєте з ними свої стосунки: чекаєте їхніх пропозицій чи відразу пропонуєте художні образи?
— Ні, звісно ж, сам... Художник у кіно — найбільш невдячна професія. Його тільки використовують — нескінченні задники, декорації... Ось недавно робили фільм «Втрачений рай» за Гоголем. Пригадую виступ Розанова на відкритті пам’ятника Гоголю... Він сказав: Гоголь визначив, що таке народ. Доти не було поняття «російський народ». Тому в кожній людині сидить Гоголь. І який же був Гоголь? Про це й намагалися розповісти. У фільмі грає один актор — Олексій Вертинський. Він не гримується, тільки міняє костюми.
До цього фільму я зробив 29 портретів Гоголя. Потім відтворив гоголівських героїв. Я все це намалював... Тому що 2009-й — рік Гоголя, Український дім запропонував мені виконати роботи. Наступного року — 300-річчя Полтавської битви. І я готовий малювати Україну так, як її розумію, люблю.
— Як у вас складалися стосунки з Володимиром Бортком під час роботи над «Бульбою»?
— Два роки працював на цей блокбастер. І всі мої ескізи втілились у життя. А з «Тарасом Бульбою» я взагалі все життя. Коли ще не вмів читати, мені тато читав цю повість. Я видав книжку «Тарас Бульба», причому все видання розкупили, її не можна знайти ніде, навіть на складах...
Саме тоді моя дружина сказала, що серйозно хвора. І я замислився: що ж робити, адже треба якось її лікувати, а грошей немає. І тут дзвінок: «Добридень, вам телефонує режисер Бортко. Ступка сказав, що ви могли б бути художником у моєму фільмі…» Спочатку подумав, що це кепський жарт. Але чомусь одразу погодився.
Володимир Володимирович приїхав до Києва. Ми читали сценарій. А доти я часто малював Ступку. Я розумів: у Ступки певний типаж, тому треба зробити грим особливим. Слава Богу, Богдан Сильвестрович мене переконав, що Бульба може бути й «інакшим». Раніше я уявляв у цій ролі тільки Олексія Петренка. Хоча, чесно кажучи, з усіх гоголівських творів найбільше не люблю саме «Бульбу». Ось є там певний елемент фашизму...
У роботі над фільмом я був також консультантом із багатьох питань. З’ясувалося, багато знаю, навіть чим козаки вмивалися. Адже все прожите, прочитане, побачене десь там зберігається. А потім була робота: Москва, Петербург, Польща.
— Ви вже бачили готовий матеріал «Бульби»? Щось можете сказати про майбутню картину?
— Давайте не будемо до прем’єри говорити. Можу сказати одне: Богдан Сильвестрович Бульба або Тарас Сильвестрович Ступка, як ми його жартома називали, попри творчі суперечки з режисером, усе-таки зіграв геніально. Моя невістка-француженка, коли приїжджала, дивилася чорновий варіант... Вона сказала: «Ніколи не бачила такого геніального артиста!» А як знято і як поставлено — про це поговоримо потім...
Ми створили в Запоріжжі велетенський арсенал — шаблі, костюми. Хотіли уникнути червоних шаровар. У тому, що вони з’явилися, — не моя «заслуга». Я зробив усе, що міг. І цим укотре здивував себе.
Гадаю, батальних сцен ми все-таки робити ще не вміємо. Я всім кажу, що я не художник, а імпровізатор! І чим талановитіша тема, тим талановитіша імпровізація.
У Бортка, до речі, вражаючий сценарій. І чомусь на основі цього я придумав абсолютно «свою» концепцію фільму. Думаю, не треба було йому робити «блокбастер». Треба було робити щось на кшталт «Сьомої печаті» Бергмана. Просто, спокійно, сильно і чесно. Ми ж із самого початку домовилися з режисером, що в «Бульбі» не повинно бути нічого «псевдоукраїнського» (у лжестилістиці студії Довженка).
З іншого боку, зробили більш-менш усереднені костюми. Їх створювала приголомшлива жінка Катерина Шпакайц, подвижниця прямо. Спочатку вона навіть не знала, як підступитися до цих костюмів. Коли ми були в Польщі, я усвідомив: через десять днів розпочинаються проби, а немає ще навіть заготовок. Тоді я їй намалював костюми й відіслав. І тиша! Незабаром приходить лист: «Дякую! Все абсолютно точно, як і треба». Вже потім вона розповіла, що за основу взяла мій задум — і колірну гаму, і форму. Взяла й зробила. Я ж тільки намалював.
«Якщо завтра з’явиться Вуді Ален, то й із ним працюватиму над екранізацією…»
— І Іллєнко, і Бортко — емоційні, навіть конфліктні люди. У вас часто виникали з ними суперечки, скандали?
— Ви знаєте, мені одного разу сказали, що я увійду в історію кіно як людина, яка, працюючи з Юрієм Іллєнком, жодного разу з ним не посварилася. Просто завжди знаю, з ким працюю і де. Одного разу мій батько зауважив: «Я знаю, чому не став алкоголіком. Тому що знаю, що п’ю і з ким п’ю».
З Юрієм Герасимовичем мені було дуже комфортно працювати. Конфлікти стосувалися тільки роботи.
Із Володимиром Володимировичем Бортком проблеми виникали... Найстрашніше, що зі мною сталося, — коли я раптом не захотів говорити про свої задуми... І це мене мучило до болю, до запаморочення. Це було моторошно. Я свою роботу зробив, а далі — повсякденне життя. Я так і не зміг до кінця зрозуміти цю людину...
А Юрій Герасимович був як консервний ніж, що відкрив мою «консерву». Коли я йому казав: «Не знаю, як це зробити...» — він відповідав: «Якби ти знав, я б тебе й не запитував. Думай!» Це був процес безперервного відкриття в собі. Може, тому виробництво фільму й затяглося? Зустрілися два «ідіоти», було постійне фонтанування ідеями. Була енергія творення. Щовечора вся наша бригада читала сценарій «Мазепи».
Уявіть, на «Бульбі» я зустрів конюха, який працював і з Іллєнком. Він згадував: «Які ж тоді часи були!» Я здивувався — всього-на-всього конюх, що привів чотирьох коней на майданчик. Але він це пам’ятає як щастя.
Може, тому «Мазепа» не вийшов? Мабуть, енергія творення затопила нас — і розвалила все...
— Погодилися б ще раз зробити «Бульбу» — вже для Віктора Греся?
— Звісно! І це був би абсолютно інший «Бульба». Адже я для цього фільму вже і Депардьє малював, і Петренка. Коли намалював три портрети Депардьє, хтось послав ці роботи у фонд «Україна 3000». Саме тоді проходила моя виставка в Парижі. І так сталося, що разом зі мною в бізнес-класі летіла мадам Чумаченко. Підходить до мене її секретар і запитує, чи є в мене портрет Депардьє. А я випадково захопив із собою цей малюнок. Та його треба було оформити... А саме вихідний, магазини зачинені. Якось рамочку знайшов, але клею не виявилося. І я приклеїв малюнок до рамочки жуйкою. Вже ввечері повертаємося в готель, а на рецепшені подарунок — вино й листівка: «Великому художникові з захопленням. Жерар Депардьє». Вино, зізнаюся, не дуже. Зате в готелі мене всі страшенно заповажали. Це був лише перший етап. Потім мені телефонував Єжи Гофман: «Хочеш «Бульбу» робити?..» Але й цей задум відсунувся.
Тому, коли зателефонував Бортко, я погодився не роздумуючи. І коли мене запитували: «Як це ви з москалями «Тараса Бульбу» робите?» — я відповідав: «Хоч із марсіанами!» Втім, мені здається, Гресь, який виношує задум уже багато років, навряд чи зможе підняти цей фільм...
Якщо завтра з’явиться, скажімо, Вуді Ален, то я знаю, як робити Бульбу навіть із ним. Бо знаю, хто такий цей Бульба.
За рейтингами в Росії повість «Тарас Бульба», до речі, на лідируючих позиціях. Але ж Тарас — перший позитивний герой-українець. Це про нас. І коли росіяни вбачають свій ідеал саме в нас, то, отже, ми і є для них тим ідеалом? Хитро, правда ж?
Ще я робив «Бульбу» для українців, які живуть у Росії. Адже вони почуваються дуже некомфортно й постійно підкреслюють свою національну належність. У мене була чудова історія, коли я ще навчався в Москві. Одного разу приїхала група моїх друзів. Ми пішли в ресторан і підкреслено розмовляли українською. Я ходив у піджаку, якого мені подарував Параджанов... Сидять хлоп’ята, замовляють усе що завгодно. А офіціант — абсолютний жлоб. Я наливаю йому одну, другу, третю... Потім він запитує: «Хлопці, ви чехи? Поляки?» — «Заспокойся, ми українці!» Він: «Боже, як жаль! Такі хороші хлопці, а хохли!» І тоді, ще багато років тому, я зрозумів, що треба бути досконалим, але досконалим в усьому. Ступка, наприклад, каже: «Щоб стати стовідсотковим українцем, треба стати стовідсотковим європейцем...»
— Чи є закономірність у тому, що вже другий ваш гучний фільм пов’язаний з ім’ям Богдана Ступки? Ви, напевно, дружите з ним?
— Не можна сказати, що ми дружимо. Ось мені забракнуло впливовості для того, щоб поховати мою дружину на Байковому... І Спілка художників сказала, що допомогти нічим не може. Тоді я звернувся до Богдана Сильвестровича. Він шість годин просидів, додзвонюючись до сильних світу цього. І зрештою питання вирішилося... Ми не дружимо. Але я без нього не можу. Для мене Богдан — це те, якою має бути Україна, яким має бути мистецтво. І якими мають бути люди.
«В «Івановому дитинстві» Тарковського я зіграв безіменного хлопчика»
— Ви колись малювали комікси з історії України... Зробили б тепер новітню історію України — теж у коміксах (уже через 18 років)?
— Свої комікси я закінчив Чорнобилем. Це були комікси в малюнках — «Історія України: від Гостомисла до Чорнобиля». Дві з половиною тисячі малюнків. Відтоді минуло багато років. Я щороку чекаю: може, хтось зробить аналогічне? Раніше це тривожило. Тепер — дивує. Невже мені знову доведеться робити комікси?
Так, можу зробити... Але я робив не тільки комікси, а й великі графічні серії. Ілюстрував «Чорнобиль» Юрія Щербака. Як художник я прожив уже все... Так, малював чорнобильську тему, але не саркофаг. Адже це було справді страшно: солдати в протигазах косять траву біля постаменту Батьківщини-матері; цвітуть каштани; зовсім немає дітей...
— Чи пам’ятаєте розповіді батька про створення фільму «Тіні забутих предків»? Чи очікував він міжнародного резонансу?
— Пам’ятаю, що вони всі — Параджанов, Іллєнко й мій батько — сиділи за столом і пили вино. Але ні Іллєнко, ні Параджанов раніше не були в Карпатах. Батько всю ніч їм розповідав про ті місця. Мені було десять років, я сидів із ними, а потім заснув. А вони всю ніч стукали по столу.
Була одна історія. Ще дитиною в Каневі на дачі я прочитав на стовпі оголошення: «Потрібні хлопчики 12—15 років для зйомок у фільмі». Тоді мені було років дев’ять. Зйомки планувалися на косі. Я прийшов рано. Човна, який за десять копійок переправляв пасажирів, там не було. Тож довелося добиратися вплав. Дивлюся: машина, пісок, обгоріле дерево, фургони, з яких виходять молоді гарні напівголі люди... Виявляється, знімали «Іванове дитинство» Тарковського. Якщо пригадуєте, наприкінці фільму — біжать хлопчик із дівчинкою. То цей хлопчик — саме я.
Уже потім, коли Тарковський привіз на студію «Андрія Рубльова» і ми з батьком пішли дивитися, там виявився й Сергій Йосипович. «О... а я його пам’ятаю!» — відразу сказав Параджанов. Потім він запропонував, щоб я попробувався на маленького Іванка. Я пройшов проби. Але мама сказала, що це «розбещення» і краще мені йти в художню школу і справами займатися. Дякую, мамо... Я прожив «Тіні...», тому що батько брав мене з собою в Карпати на зйомки...
…Взагалі, наявність геніальних людей уже в моєму дитинстві «обтяжує». В нас удома бували найкращі українські художники й письменники 50—60-х років. Я слухав їхні суперечки, сварки, розмірковування, зовсім не призначені для дитячих вух. До мене всі ставилися як до дорослого. Перший малюнок я намалював у чотирирічному віці. Це був Дон Кіхот. Батько мене повів на прем’єрний показ у кінотеатр «Жовтень» на фільм Козинцева «Дон Кіхот». Після перегляду я наче збожеволів! У мене навіть підвищилася температура. Батько запитував: «Що коїться? Чому страждаєш? Треба намалювати». — «Я не вмію...» Тоді батько взяв журнал, у якому була маленька репродукція роботи Пікассо. І сказав: «Ось цей дядько — великий художник, а малює як ти...» Тоді я взяв аркуш, намалював і підписав: «Дон Кіхот». Батько: «Це чудово! І тепер ти не маєш права малювати аби як».
Мої нескінченні хвороби в дитинстві породжували нескінченне читання книжок. Батько читав. Я бачив лише його рухливе підборіддя. А потім думаєш: звідки ти це знаєш? Одного разу до нас приїхав Юрій Іллєнко й каже батькові: «Подаруй мені на літо сина!» Він тоді знімав фільм «Вечір на Івана Купала». І я все літо працював асистентом художника — фарбував макети будинків, розмальовував у срібний і золотий колір коней. Це ж здорово — світ кіно. Й іншого світу бути не може.
Ще один спогад... Коли мені виповнилося 16 років, я отримав паспорт і поїхав із друзями на Соловки. Хотіли влаштуватися на промисли. Але так сталося, що вони поїхали, я залишився сам. Гроші й теплі речі віддав їм... Вони ж насамкінець сказали: «Та гаразд, зателефонуєш завтра батькам, вони все тобі пришлють...» Але я не зателефонував, а влаштувався на острів працювати разом із «бичами». З тими, хто відсидів великі строки й не мав права жити у великих містах. Я «завоював» їх усіх — розмовами, розповідями. Це була моя велика особиста перемога. Вони мене потім дружно проводжали. Я приїхав у Київ, уявіть, із трьома тисячами карбованців. Цього виживання мене й навчило кіно.
«Моя прабабця була особистим секретарем Грушевського»
— Кажуть, у вашій сім’ї зберігають перекази про старовинний будинок на Андріївському узвозі, де у ваших близьких колись зупинявся Тарас Шевченко?
— Так, у нас колись був будинок на Андріївському узвозі під номером 34. Це навпроти замка Річарда. Тепер там порожнє місце... У мене була ідея — поставити на один день «паперовий будинок» і заповнити його людьми. На давніх гравюрах цей будинок зображено. Це ж той Київ, який ми втратили, якого вже ніколи не буде.
У 1854 році саме цей будинок купив один мій предок. У нашому роду раніше були художники, які розписували церкви. А в тому будинку на Андріївському певний час справді жив Тарас Шевченко. І десять його малюнків справді залишилися потім у моїх предків. Якутовичі віддавна були підрядниками, будували церкви. І жили в тому старовинному двоповерховому будинку. У мене взагалі надзвичайний, прекрасний рід! Моя прабабця була особистим секретарем Грушевського. А по маминій лінії дід Павловський навчався в одному класі з Михайлом Булгаковим. Адже поруч — булгаковський дім. Мій прадід заснував інститут мікробіології, мав три Георгіївських хрести. Але оскільки він був затятим антибільшовиком, ім’я інститутові присвоїли інше. А бабуся була віце-президентом Академії архітектури: дуже багато всього побудувала в Києві, наприклад стадіон «Динамо»... Вона ж організувала перші майстерні в Лаврі.
Загалом, у моєму роду були і лікарі, і священики, і вчителі, і художники, й архітектори... Вважаю, що вони просто викладалися для своєї батьківщини. І не вважали, що батьківщина їм щось винна. Ось і я мрію, щоб на батьківщині було добре. І роблю для цього все, що мені під силу.
— Сергію Георгійовичу, разом з Аллою Демидовою й Арманом Ассанте ви «журили» основний конкурс недавнього кінофестивалю «Молодість». Яке у вас враження від робіт кінематографістів-початківців, зокрема й українських?
— Спочатку в журі консенсусу не було, та зрештою ми все ж дійшли спільної думки. І «Голишеве», і «Рене», і «Гітара», і «Шультес» — усі ці роботи потрапили в десятку! Справила враження вся добірка німецьких студентських фільмів. І, звісно, як завжди, вразили французи. Я як художник у всіх картинах шукав образотворчу досконалість. Для мене багато важить та наповненість художньої форми, яка від першого до останнього кадру тримає в напрузі. Недавно прочитав у пресі єхидні репліки, що, мовляв, члени журі нагороджували всіх кого не лінь. Гадаю, ми нагородили всіх, хто того вартий. Жодна нагорода не була випадкова.
Зате велике розчарування мене спіткало у зв’язку з українським кіно. Це просто непристойно. Дивно, у нас же є талановиті режисери. І річ тут не в кількості грошей, а в тому, що не можна повторювати помилок своїх батьків. Українська програма була найслабшою на фестивалі. Хоча був один пристойний фільм — «Дощ». Це найкраща українська робота, і все ж вона не тягне на нагороду... У мене і Юрія Макарова позиція була принципова. Адже нам уже час вийти з цього стану інфантилізму. Тим більше що найкращих людей ми втрачаємо, а пригріваємо не найкращих. Неначе самі себе караємо. Це проблема. Ось зараз я входжу в експертну комісію Держкіно зі сценаріїв. І можу сказати, що навіть найкращі роботи — на жаль, учорашній день. Усе лихо нашого кінематографу в тому, що він зупинився в розвитку. Він живе, підживлюється, щось знімається, але час минає. Ми стріляємо з гармати по горобцях. Глядач уже не сприймає того, що ти кажеш, хоча ти, може, кажеш чудові речі. Ось це біда нашої культури. Ми не помічаємо, що життя змінюється, дає нескінченну кількість нюансів. А ми проти чогось боремося, доводимо... А доводити нічого не треба. Все відбувається на напівтонах. І напівтони нескінченні..
Катерина КОНСТАНТИНОВА, «Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 16 листопада 2008
Про автора
.
