Автори / Андрій Бондар / Андрій Бондар: Письменник мусить бути особою публічною
«Так, Бондар, Андрій Бондар, АБ, який найчастіше читає вголос вірш «До Батьківщини». Так, Батьківщина, ця сучасна сука, чужинка, чужа жінка, що майже не розмовляє його, Бондара, мовою. Так, мова з її несподіваними любовними нападами у снах, коли раптом посеред передранковості вдирається у шпаринку між сном і дійсністю його, Бондарева, шпаринка між богом і болем. Так, біль, якого виразно й відчутно більше, ніж Бога (а може, це тільки справжнє Його ім’я?) — от він розростається, корениться, заволодіває тобою всім і всіма тобою, біль тебе знає, біль з тобою, слава болю.
А що стосується меду, то він залишається, згідно з Рільке, невидимим. Справа поета — відзондувати місця його накопичень і передати цю інформацію іншим, байдуже, спроможні вони її засвоювати чи ні. Мед усе одно пребуде недосяжним, жоден заготівельник ним ніколи не скористається, і жоден медоносок не виставить його ніколи на продаж. Проте життєво необхідно знати, що він, як і Бог, є. Андрій Бондар — медіум поміж медом і Богом».
Юрій Андрухович
А ще Андрій Бондар — редактор і колумніст «Книжкової лавки» в тижневику «Дзеркало тижня». Він розповів кореспондентові «Газети» і про поезію, і про прозу, і про «мед», і про «Бога».
— Вийшли друком твої три поетичні книги: «Весіння єресь», «Істина і мед» і «Примітивні форми власності». Остання написана в цілковито іншій манері, ніж дві попередні. У польському перекладі з’явився the best із цих книг під назвою Jogging. Наскільки успішними ти вважаєш ці твори? Чим вони були у твоєму поетичному становленні?
— Про успішність двох моїх перших книжок я особисто не можу свідчити, бо це в кожному разі негарно. Негарно хвалити себе і так само негарно ганити себе. Скажу лише, що ці дві книжки насправді були певною віхою в моєму поетичному житті. Цікавим і складним етапом, який треба було пройти, щоб піти далі. Особисто для мене в літературному плані подібна поетична манера виявилася регресивною. Скажу навіть більше — не зміг далі писати й жити в тоталітарній традиції української
— Чи плануєш такі речі, як творчість, маєш якусь програму, чи пишеш спонтанно, а потім робиш для себе висновки?
— Мене просто з головою накрили вільні форми поезії — проза у віршах, жорсткий верлібр. Словом, форми, яких раніше не культивували в українській поезії. Нині вони мене дуже ваблять. Певною мірою це буде перенесення досвіду американської та польської поезії другої половини минулого століття на український ґрунт. Хоча й з питомо українськими інтонаціями. Адже не можна взяти чиюсь модель і просто привласнити її. Скажу лише, що саме ця поезія тепер чи не найсильніше впливає на мене. Так само мене вельми приваблює і проза. Мала, бо на велику наразі не вистачає досвіду, часу, енергії, сил. Однак, мушу сказати, що творчість я не планую, бо хіба можна спланувати хворобу чи автомобільну аварію? Все відбувається спонтанно, бо я не можу контролювати або «викликати», як «швидку допомогу», ідеї, образи, метафори.
— У якому напрямку ти хотів би рухатися далі як поет?
— Не «хотів би рухатися», а «рухаюсь». Це як у тому анекдоті про їжачка, який забув, як дихати, і помер, а потім згадав, як дихати, і пішов далі. Коли почати думати, куди ти хотів би рухатися в поезії, то, як на мене, прийти кудись неможливо. Треба просто писати, просто цікаво й оригінально проживати життя, цінувати свій досвід, бути гранично уважним до себе і до світу. Тоді і твоя поезія буде комусь цікавою. Нині, як ніколи раніше, мені хочеться експериментувати в поезії. І не стільки із формою, скільки зі змістом. Тобто новий зміст і буде формальною новацією. Українська поезія дуже часто уникала багатьох тем, з неї ніби випадали цілі тематичні верстви, які мені дуже хотілося б реабілітувати. Наприклад, затята інтроверсійність української поезії часто ізолює її від реальності, яка сама по собі є дуже цікавою й може викликати безліч поетичних емоцій. Життя цікавіше і парадоксальніше, ніж здається на перший погляд. І особисто для мене прикметними зразками такого поетичного підходу є творчість американських поетів — Ф. О’Гари, Ч. Буковскі, Д. Ешбері, А. Ґінзберґа, польських верлібристів — Т. Ружевича, З. Герберта, М. Светліцького, Б. Задури, Я. Подсядла й інших. Вони ніби живляться подіями й образами зовнішнього світу, знаходячи там глибинні сенси та образи.
— За яким принципом укладаєш свої поетичні книги: тематичним, за часом написання, якоюсь іншою внутрішньою єдністю?
— Зараз я пишу поезії, які згодом, напевно, об’єднаю в якусь книжку. Але якогось певного критерію для групування своїх нових текстів ще не виробив. Попередні томики формував за часом написання. Одиницею виміру для мене був цикл — вірші, написані в певний час і в певному настрої.
— Який загалом твій стосунок як елітарного поета (можна тебе так називати?) до масового мистецтва?
— Я не вважаю себе «елітарним» поетом, хоч поезія моя і непроста для пересічного читача. Але якщо сприйняти твій епітет із дещицею умовності, то мушу сказати, що з масовим мистецтвом слід якось навчитися співіснувати. Як показує мій досвід, його неможливо перемогти, а треба зрозуміти й обмежити його вплив на себе. Наприклад, коли їдеш у київській «маршрутці» і грає радіо «Шансон» — ця справжня напасть для рафінованого інтелектуала й естета, — можна перетворити поїздку на
— Яким, на твою думку, має бути ставлення письменника до читачів? Чи повинен автор намагатися зацікавити чи привабити читача, чи навпаки, має ставитися до цього зверхньо і дбати тільки про вираження своїх ідей?
— Не знаю, чи повинен узагалі письменник думати про конкретного чи абстрактного читача під час процесу писання. Я, наприклад, не думаю. Для прозаїка або письменника масових жанрів життєво необхідно зважати на свого потенційного читача, бо інакше його ніхто й не купить. Хто читав би цю масову російську літературну полову, якби вона не загравала як не з простими читацькими інстинктами, то з якимись іншими психологічними механізмами? Мабуть, українському письменникові теж нарешті слід навчитися загравати з читачем, інакше з ним вічно заграватиме хтось інший. В українській літературі письменники, на жаль, здебільшого і пишуть для письменників. Тож, мабуть, і треба завжди тримати в голові українського письменника як потенційного читача. Ще своїм читачем можу уявити приятелів, більшість із яких (теж, на жаль) рідко цікавляться тим, що ти пишеш. Усі заклопотані гонитвою за заробітками і якось забувають про те, що тобі було б цікаво почути їхню думку про щойно написане. Можливо, це недолік великого міста, де всім здебільшого на тебе плювати. Ще одна почесна читацька верства — мої батьки, які все сприймають з ентузіазмом і зовсім некритично.
— Чи повинен письменник бути «особою публічною» і рекламувати себе і власні твори, чи це нижче гідності автора, який поважає себе?
— Життя письменника в суспільстві — дуже складний процес, адже написати гарний твір — це тільки перший крок. Його треба загорнути в привабливу обгортку, повозити по презентаціях, дати читачеві допастися до письменницького тіла з автографами, стежити за продажами й аналізувати їх… Тобто цілий комплекс. Звісно, сам письменник мусить бути особою публічною, бо інакше це просто ніяке не письменництво, а шизофренія чи графоманія. Ти створюєш сенси, оприлюднюєш їх, ergo мусиш нести за це відповідальність. Однак «публічність» не мусить переходити здорових меж — письменник має право на самотність.
— Яким, на твою думку, має бути співвідношення літератури та дійсності? Чи ти є прихильником літератури, яка живиться реальністю, чи такої, яка, навпаки, тікає від реальності якомога далі і створює свій незалежний світ? Який із цих напрямків ти вважаєш найбільш актуальним нині?
— Саме тепер мене більше цікавить література «від реальності». Найбільше «вставляють» саме живі письменники, які повно переживають реальний світ. Але кожен такий письменник творить у міру свого обдарування і з власним художнім підходом. Тому я не загострював би суперечності між «реальною» і «фантазійною» літературою. Бо справжня література не вписується в жодні такі схеми. Приємно читати оповідання Чарльза Буковскі й усвідомлювати, що цей Талант міг насправді все це пережити. Але, мабуть, старий лис і прикрашав, і прифантазовував, і просто вигадував. Література завжди народжується на межі реальності та фантазії. Тому, на мою думку, завжди буде актуальною добра література. Така, від якої шкірою бігають мурахи, посилюється серцебиття, яка позбавляє сну, до якої щоразу хочеться повертатися.
— Чого варто очікувати в майбутньому від журналіста та перекладача Андрія Бондара?
— Писатиму й далі свої есеї, рецензії, статті, панегірики, памфлети, філіппіки, фейлетони на літературну тематику. Як допишуся до якоїсь критичної кількості, мабуть, видам книгою. З перекладами наразі справи непрості. Дуже багато різного в планах, але найбільше хочеться перекладати сучасну польську прозу і поезію. Почав вивчати литовську мову, щоб потім перекладати з литовської. Не знаю, чи вистачить на це хисту й сил. Обов’язково перекладатиму своїх улюблених американських поетів. Їх так багато цікавих і драйвових! Можливо, візьмуся за щось інше, наприклад Ґомбровичеве — п’єси, роман «Космос» чи оповідання. Бо Ґомбрович, як і Париж, вартий меси.
Розмовляла Наталка Сняданко, «Львівська газета»
довідка
Андрій Бондар. Народився 14 серпня 1974 року в місті
Додав Art-Vertep 23 грудня 2005
Про автора
Андрій Бондар, поет, перекладач і публіцист. Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам’янці-Подільському. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія».
