Автори / Марія Матіос / Мольфарка української прози, або Чому Шеллінг мав рацію
Коли в космосі спалахує надпотужна зірка — цей спалах можна побачити навіть звідси. Така сама ситуація трапляється і у просторі літератури, який посушливого на нові видання 2008 року таки розродився на книжку-сенсацію, що містить дві повісті: «Москалиця» та «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» Марії Матіос (Львівська агенція «Піраміда»). Ранішні спроби цієї авторки («Фуршет…», «Солодка Даруся») наразі увінчалися тією літературною формою, яка розпочинає нову історію в українській літературі. Ці дві повісті прочиняють двері до нового способу письма. А власне, «старого нового», адже ще німець Шеллінг писав про те, що в майбутньому література має повернутися до джерел міфології. На думку німецького романтика, саме в міфопоетиці криється сутність прийдешньої літератури.
Чим сьогодні тішить себе світовий літературний процес — прагненням подати «споживацьку літературу», літературу гламуру (в Росії навіть утвердили це поняття), яка вже не те що не піддається герменевтичному розтлумаченню, а чинить опір будь-якому застосуванню інтелектуальних і духовних потуг. У такому разі література перетворюється на «спам», який ніхто не можу наважитися викинути в «трешницю», бо вже немає тих, хто міг би це зробити. Настає епоха «шахмат для дибілів». Мераб Мамардашвілі у роздумах про «шлях Пруста» написав прецікаву фразу: «Обвішайте всі стіни в себе в кімнаті розумними сентенціями зі скарбниці світової культури, і вони нічого не промовлятимуть. Треба в собі виплекати той стан готовності сприйняти ці постулати». В нашій літературі допіру ці сентенції маркувалися як незрозумілі, а тому їх треба було або викинути, або іронічно трансформувати, амортизувавши все інтелектуальне та розумне.
І на цьому тлі в другій половині 2008 року з’являється вона — українська Жорж Санд, яка прагне показати «соціальний бік» світу. Але ні, даруйте за таке означення. Ці повісті аж ніяк не є соціальним відображенням життя в літературі, яка завжди була і є інтенційованим актом, тобто простором вигадки, марення, уявлення (згадати хоча б Р. Інгардена, Г. Яусса, Г. Башляра, Ж.-П. Вебера, Г. Блума…). Але література має унікальну можливість впливати на людину. Хочемо чи ні, але, читаючи, ми потрапляємо в залежність художнього часу і простору. Ми останнім часом боїмося літератури, яка нібито має повчати, хоча важко дорікнути Достоєвському в тому, що його література неякісна. Навпаки, саме «реципієнти» за останні десятиліття «якісно» змінилися; вони вже якісь занадто субтильні і боязкі на «грубі» тексти. Тепер треба якщо прози, то або психологічного монологу з елементами психопатології та сексу, або поезію в прозі, гламурну і безтурботну. Нарешті, крига скресла.
Остання книжка Матіос повертає до усвідомлення, якої художньої якості може досягти автор, якщо він повертається до джерел, а в літературі таким джерелом є міфічний субстрат. Безперечно, не йдеться про творення штучного міфу, адже це робота кустарна, натомість кожен великий твір сходить до цього міфологічного рівня, в якому відбувається поєднання найважливіших опозицій буття: смерті і народження, зради і спокути, вбивства і воскресіння… Обидві повісті Матіос працюють із міфологічним підґрунтям, працюють вміло, непомітно і вишукано. Про вишуканість можна сказати окремо — дизайнерське рішення художника Сергія Іванова вражає. Як вражають і знакові символи, що прочиняють двері до повістей — образ вічної і мудрої змії, образ архетипний і сакральний, а також малюнок у стилі доби Просвітництва, на якому — мати зі своїм вгодованим синочком. Обидва знаки є важливими, адже в першій повісті «Москалиця» змія постає казковим помічником, який рятує жінку в не-казковому світі.
Северина проходить ініціацію і перетворюється на чаклунку, мольфарку, яка має врятувати інших, адже таким є її тавро, накладене вищими силами. Вона стає відлюдкуватою для інших, але близькою до світу природи, запрошуючи до себе юрмисько котів, а також — зміїних цариць. Вбивши одну з гадюк (власне, не своїми руками, бо чаклунка не може вбити змію), Северина здобуває мертве тіло диявола (змія має й таке потрактування в християнській міфології), але саме воно і має порятувати її від смерті. У другій повістині про дружину Христофора Колумба йдеться про те, як жінка (мати) переступає священне табу, заборону, яку накладає на людство культура, вчинивши перелюб зі своїм сином. Перша повість присвячена «кожній жінці зокрема», а друга — «кожній матері окремо». Здавалося б, майже те саме, але, з іншого боку, «майже ніколи не навпаки».
Повісті Матіос — це витворення художнього світу за незвичними правилами. Сюжет, який використовує авторка, вражає оригінальністю — жінка рятується від «червоної чуми», яка має боротися з членами УПА. Перша повість («Москалиця») — не просто гра уяви, а й постійні крос-референції до історії України періоду Другої світової війни, і ці фрагменти минулого знаходять своє втілення в коментарях і посиланнях авторки. Роман прагне поєднати час реальний, і час умовний, вигадку і реальність, у такому разі світ мольфарів перетворюється на те, що існує насправді. І все це можливе тільки за однієї умови: коли світ є міфом.
Повісті Марії Матіос виконують украй важливу функцію: відкривають усій Україні світ Карпат, світ Буковини, як свого часу це зробив Михайло Коцюбинський. Відчутно, що інколи авторка поступається інтелектуалізмом та філософічністю заради читацької рецепції, яка сьогодні просто не проковтне всієї складності минулого. Але цей твір від такої інтенції тільки виграє. Сподіваюся, незабаром ця книжка увійде до програм зі шкільної літератури. Марія Матіос прагне відновити зв'язок із питомою українською літературною традицією, зі словом Стефаника, Коцюбинського і Довженка.
Героїні повістей Матіос — відлюдкуваті, їх бояться чоловіки, а жінки обходять стороною або якщо вже й приходять, то з великої нужди. Северина не знає свого батька, вона народилася від москаля, народилася не з любові… Але вона прагне розплутати цей клубок, власне, саме життя веде її земним шляхом і навертає в чаклунство. Лише так Северина має змогу врятуватися і врятувати інших під час війни. Щодо другої повісті, то в ній ідеться про народження сина Христофора, власне, мати вирішила назвати сина на честь батька, який загинув. Маріці казали, що називати сина іменем батька — не на добро, але та не чула їх. Із цього «непослуху», порушення казкової заборони, починається міфічна легенда про те, як мати стала дружиною свого сина. Але чи сина? Чи, може, свого чоловіка?
У цій повісті мова йде про складні міфологічні перетворення: син народжується хворим, із відставанням у психічному розвитку. Вина цьому — «страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий…» (С. 15). Але хлопець росте «не по днях, а по годинах», він — ніби міфічний богатир, який несвідомо перейняв на себе прокляття батьків. За карму батьків, як говорять езотеричні вчення, відповідають діти, і тільки ми думаємо, що діти не відповідають за долю своїх батьків. Так-от, Христофорчик перетворився невідомо за скільки (час у повісті ущільнений, наче в психологічній новелі) на чоловіка, власне недо-чоловіка, який не міг більше стримувати свій потяг, перетворившись на звіра. Спочатку Маріца знаходить йому «жінку», але раптом Одарка «не вмерла, й нічого іншого з нею не трапилось… Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів…» (С. 39). Світ Марії Матіос — це світ акцентуйованих особистостей, які часто мають, до того ж, фізичні вади. Але що страшніше, ці персонажі чинять непослух, не дотримуються законів міфологічного, казково-ритуального світу, і тоді виникає небезпека.
Чи часто ми дотримуємося цих законів у реальності? Не знаю, але останні події показують, що в нашій «реальній казці» запанував безлад. І насамперед через нерозуміння базових законів нашого життя, яке у своїй сутності тримається за міф. Урешті, друга повість підводить до огидного моменту, коли мати чинить перелюб із сином. Але чи не йдеться про те, що в цьому стані відбувається повернення людини до до-цивілізаційного часу, в якому немає табу на інцест. Не певен, як можна потрактувати цей епізод — як муку і розплату чи як божевілля, але звільнення. Син для матері перетворюється на чоловіка, але, власне, з самого початку йому було вготовано долю батька, без якого Маріца не уявляла свого життя.
Марія, зрештою, — чітка алегорія до Біблійної символіки, до біблійного імені матері Ісуса Христа. В апокрифах саме Марія була також і дружиною Христа. Але для чого тут Колумб? Невже просто поверхова гра на подібності імен? Чи, може, йдеться про Колумба, який, відкривши Америку, впустив у світ прадавнього міфу, світ незрозумілої архаїки, європейських цивілізованих убивць, які з часом знищили цілу культуру, спричинивши Апокаліпсис? Але в цій повісті, якщо спробувати осягнути її герменевтично, відбувається єднання Марії і Колумба, Христа і язичництва, християнства і поганства. Йдеться про простір міфічний, а в ньому не існує моралі, про що писав той-таки Шеллінг, згадуваний на початку. Античні боги не є ані моральними, ані аморальними, вони просто є. Повість про Маріцу і справді постає тим, що можна порівняти з грецькою трагедією, в якій жінка розколюється не між обов’язками перед полісом і перед людськими почуттями («Антігона»), а перед собою як матір’ю і собою як дружиною.
В анотації йдеться і про те, що в світовій літературі важко знайти подібний сюжет. А й справді: ми дуже багато знаємо про Едіпову лінію в літературі, але не так багато сюжетів, які б відтворювали цю табуйовану тему перелюбу, інцесту. Небагато, але все ж таки трохи є. Майже 160 років побачив світ роман Жорж Санд «Франсуа-знайда» («Fran?ois le Champi»), в якому сюжетна лінія розгортається так само, як і в романі М. Матіос
Жорж Санд прагнула додати до опису сільського життя справжній колорит. Але як використати легенди й повір'я, як створити мовні характеристики дійових осіб? Це питання ставить і Марія Матіос, виявляючи неабияке знання в карпатській говірці. Як повинні говорити жителі глухих сіл? — запитувала Жорж Санд. А як мають говорити мешканці Буковини, Карпат? — запитує Марія Матіос. Жорж Санд доходить висновку, що писати треба, «не дозволяючи собі жодного місцевого слівця, крім тих, які настільки зрозумілі, що читачеві не будуть потрібні примітки». Марія Матіос доходить висновку, що писати треба так, як говорять на буковинських селах, тільки варто подавати примітки для читачів із Криму і Донецька, щоби вони могли засвоїти цю балачку.
Наприкінці дозволю собі висловити припущення… Власне, навіть і не припущення, а лише те, що в українській літературі з’явилася нова Жорж Санд — після Марка Вовчка маємо Марію Матіос та її буковинський міфосвіт, що корінням сягає світу магічного реалізму, з якого виросли і Йокнапатофа Фолкнера, і Макондо Маркеса.
Дмитро Дроздовський, спеціально для «ПіК України»
Додав Art-Vertep 05 лютого 2009
Про автора
Корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років.
