Учасники

Автори / Марія Матіос / Марія Матіос: «Жодна книжка не допомогла жодному політикові»

Невідомо, як це робиться, але факт є фактом: «Солодка Даруся» Марії Матіос сподобалася всім. І зубрам зі Спілки письменників, які нічого так не полюбляють, як трагічну історію нашого багатостраждального народу, і новій генерації літераторів-критиків, котрі віднайшли у творі всі потрібні дискурси та парадигми. І, хоч як це дивно, широким читацьким масам: менш ніж за рік розійшлося десять тисяч примірників книжки, а нині її наклад наближається вже до геть фантастичних для України 50 тис.! А ще комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка, що, погодьтеся, теж приємно.

Торішня Шевченківська лауреатка Марія Матіос на лаврах не спочиває, а навпаки, нарощує темпи. У принципі, психологічного «Щоденника страченої» було б цілком досить, аби довести свою добру літературну форму. Але письменниця і тут зробила один із тих вибриків, які вже не дивують її шанувальників. Менш ніж за два тижні до виборів було презентовано нову, невелику за обсягом, але суперактуальну за тематикою книжку: «Містер і місіс Ю в країні укрів».

Водночас не слід забувати, що пані Марія — заступник голови Шевченківського комітету, який нещодавно відбув свій щорічний вихід на сцену, отримавши традиційну порцію справедливої (?) критики.

— Маріє Василівно, як ви, письменниця, почуваєтеся на чиновницькій роботі? Адже у вас, наскільки я знаю, великий досвід у журналістиці, могли б підшукати собі більш творчу працю…

— Мені здається, що будь-яка людина може поєднати в собі різні грані. Я працювала в інших державних структурах, для письменницького досвіду це дуже цікаво. А в Шевченківському комітеті чиновницького насправді значно менше, ніж у будь-якій іншій державній структурі. Це все ж таки насамперед моніторинг культурного простору. Очевидно, такі структури повинні зазнавати змін. Ми хотіли б зробити комітет живішим, більш мобільним. Нині ж через низьку цікавість до нашої роботи з боку громадськості, зокрема мас-медіа, породжуються різного штибу чутки, домисли, нісенітниці і таке інше.

— Шевченківська премія має суперечливий імідж.

— Бо було від чого!

— Лауреатам постійно ставлять запитання з підтекстом «чому ви не відмовилися?», та й сам добір відзначених премією щороку викликає подив. Чому так?

— Якщо людина має намір відмовитися від премії, то вона просто не подає документів на розгляд. Якщо в суспільстві не вироблено критеріїв стосовно чогось, народжується маса припущень. Як правило, твори лауреатів мають надзвичайно обмежений доступ до свого потенційного читача. Звідси і невдоволення в суспільстві, яке відстежується через медіа: мовляв, нагороджено багато маловідомих або відомих обмеженому колу людей. Чому? Тому що простий громадянин, платник податків, із яких беруть кошти на винагороду лауреатів, не має можливості прийти до книгарні і купити тих-таки дев’ять томів Григорія Гусейнова. Гаразд, це дев’ять томів, — але того ж Погрібного або Кичинського? Широкого доступу до відзначених робіт, як це було в радянські часи, немає. І в людини виникають запитання: можливо, є щось корупційне в тому комітеті? Але ніхто не говорить про корупцію в державі, яка зробила так, щоб українська книжка не мала можливості прийти до того, хто міг би її прочитати.

— Ваша «Солодка Даруся» стала не тільки твором-лауреатом, а й бестселером серед сучасної української літератури. Цікаво, чому це виняток, унікальний прецедент? Адже, скажімо, Гонкурівська премія — це гарантований бестселер апріорі, до дня оголошення лауреатів друкарні вже напоготові випускати додаткові наклади.

— Там існують традиції… В Україні ж як було, так і залишається: Шевченківський лауреат — то є неформат. Моя «Даруся» була люблена засобами масової інформації задовго до Шевченківської премії, щойно вийшла на ринок. Після премії нічого особливо не змінилося, про «Дарусю» й досі пишуть, уже поза тим контекстом. Але як письменник і лауреат я не маю вільнішого доступу, скажімо, до телебачення. Коли тираж «Дарусі» перевалив за десять тисяч, я скликала прес-конференцію: журналістів із друкованих ЗМІ було дуже багато, але жоден телеканал не відреагував, це не стало топ-новиною. Одна книжка — десять тисяч за неповний рік, це ж сенсація для України! Хіба це не був привід поговорити — не про мене, не про цю книжку, а про книгорозповсюдження? Але мені відмовили всі телеканали, бо це нецікаво. Якби я влаштувала якесь шоу з плюванням в обличчя чи пройшлася в негліже Хрещатиком…

Тобто в суспільстві встановлена межа неформатності Шевченківського лауреата. Не було прямої трансляції з церемонії вручення премій навіть на державному телеканалі, а комерційний ефір на приватних каналах становив не більше двох хвилин. Якщо немає прожектора, який би освітив на всю Україну цю подію, то ви що, думаєте, суспільство буде щодня нишпорити: а де ж твори тих лауреатів?

— А чому б не змінити формат самої Шевченківської премії так, щоб вона стала справді цікавим інформприводом для ЗМІ? Бо ж виходить, ніби знов у всьому винні журналісти…

— Не журналісти. Гадаю, перш за все необхідно дуже суттєво переглянути саме положення про премію. Адже там написано: «Національна премія України імені Тараса Шевченка є найвищою відзнакою держави в галузі літератури та мистецтва, публіцистики та журналістики». Коли торік ішлося про перегляд положення, я собі голосові зв’язки з’їла, намагаючись довести, що потрібно змінити це застаріле формулювання та деякі інші. Але все впирається в законодавство, а саме в Закон України про найвищі державні нагороди. Оскільки Шевченківська премія є такою, її чітко визначають межі цього закону. І оце визначення незмінне, як бетон.

Якщо премію фінансує держава, певна річ, мають бути правові норми. Але ж не можна проводити творчу роботу в такому залізному панцирі! Тут потрібні, на мою думку, таки кардинальні зміни, але тоді постає питання, що ця премія може бути й недержавною. Хоча чому б їй не бути державною? Держава тільки платить гроші, а втручання, тиску з її боку не відбувається. В Європі теж є нагороди, які вручаються від імені держави, в цьому немає нічого поганого.

Ніхто не знає, хто засідає в Нобелівському комітеті, на яких принципах приймаються там рішення. Може, і нам треба, навпаки, зробити обговорення більш закритим, не долучати громадськість? Існують різні міркування. Потрібна дискусія… Ось стала Єлінек Нобелівським лауреатом, а я подумала: не знаю… Але знаю, що Шевченківська премія не може бути премією обов’язково для наймасовішого, всіма знаного письменника, художника. Бо в такому разі її доведеться дати Михайлові Поплавському.

— Наскільки посада у комітеті вплинула на ваші стосунки з людьми, публічні й особисті?

— Жодним чином. Я цілковито позбавлена заздрощів і неприязні до інших, і мої стосунки не погіршилися ні з ким, незалежно від того, чи людина «олауреачена», чи ні. На роботі спілкуюся не тільки з тими, хто претендує на премію. Маса людей приходить з ідеями, і я завжди намагаюся кожному, незалежно від того, якої ваги творчість цієї людини, якось допомогти, скажімо, посприяти, щоб про цього митця написали у пресі.

— Ви дуже зайнята людина, з вами не так просто домовитися про інтерв’ю, у вас розклад в органайзері на місяць уперед… Однак ви єдина з українських письменників від дзвінка до дзвінка висиджуєте книжкові виставки біля стенда. Звідки вільний час на це?

— Якщо людина приїхала з Полтави або з Тернополя, почувши по радіо, що там буде Марія Матіос, хоче взяти автограф — то що, мені ліньки приїхати з Лівого берега? Так, на цьогорічній виставці «Медвін», це були вихідні, я два дні сиділа, підписуючи книжки. Сварилася з видавцем: привезли до Києва 500 примірників «Дарусі», і вони були розпродані, 200 «Щоденників…» теж не вистачило. Мені багато дає спілкування з читачами. Я — комунікабельна і «слухабельна» людина. Уже можна було б написати книжку живих історій про історію читання моїх книжок, почуті на таких автограф-сесіях. Люди надзвичайно відкриті переді мною. І мені комфортно, що я здобула багато російськомовних читачів саме після «Дарусі»…

— Одного разу ви сказали, що пишете лише під час відпусток. Вам не шкода решти часу? Не виникало бажання кинути все, повернутися на Буковину, працювати на господі і щовечора писати?

— І так, і ні. На Буковині я, до речі, не пишу, я там фамільянтів своїх провідую, бо я працюю родичкою 63 Матіосів. Але бажання залишитися сам на сам з комп’ютером у Карпатах чи на своїй дачі починає перетворюватися на основний інстинкт. І, може, я вже стою перед тим порогом. Але, хоч я людина працьовита, цього ніхто не заперечить, — я не можу собі дозволити нормально жити за рахунок тільки свого письма. Я в житті не взяла жодного гранта. Не знаю, чи це дає стимул для писання. Може, я не маю рації, але я трохи химерна людина, яка звикла покладатися тільки на себе, заробляти тільки своєю головою та руками, розумієте? Я не розраховую на чиюсь підтримку чи меценатство, як оті безголосі дівчатка-хлопчики, у котрих вкладають шалені гроші! Думаю іноді: як же ж треба не цінувати зароблені гроші, щоб так легко викидати їх на смітник! Чому б — але я цього ніколи не посмію сказати — в мене, в нормального письменника, про якого принаймні знають, якої якості продукту від нього чекати, — теж не вкласти гроші?

— Тобто від такої пропозиції ви б не відмовилися?

— Це моя фантазія… До мене приїхали російські видавці й запропонували видати в Росії — я їх тричі перепитала! — «Дарусю» і «Націю». Нормальні умови запропонували. Вони стежать за нашим книжковим ринком і кажуть, що такі книжки здатні зробити більше, ніж деякі політики, принаймні багато чого роз’яснити тій-таки Росії, яка досі послуговується «стереотипною» українською історією. Знаєте, я думаю, що якби наші письменники, які добре працюють — а в нас багато хороших, якісних письменників, — мали своїх літературних агентів… Якби хтось професійно займався тими справами, очевидно, було би по-іншому.

— Про вас найчастіше пишуть, що «Фуршет» чи «Бульварний роман» — то такі собі експерименти-витребеньки, а ось «Нація» і «Солодка Даруся» — справжнє, вистраждане, від душі. Особисто мені здалося, що всі ваші книжки — експерименти, тільки різновекторні. Чи не так?

— Я добре знаю, що хочу сказати кожною книжкою. Я завжди кажу, що «Життя коротке», «Нація», «Даруся» — це книжки-батоги. Вони написані лівою рукою, бо я від природи шульга, тобто найправдивішою мною, найглибиннішою. Але в мені, як і в кожному з нас, є дві мене. Я не хочу творити лише Ельбрус страждання, аби мій читач щоразу хапався за голову, розуміючи, що наступна книжка буде ще страшнішою і доведеться бігти по валеріану… Кожна моя книжка має свого читача. Навіть такий контроверсійний «Бульварний роман», з приводу якого критики проковтнули язика, бо там в одному розділі «рентгенувався» тодішній президент. Колись у прямий ефір на радіо дзвонить жінка з Дніпропетровська й каже: «А я з вами познайомилася через „Бульварний роман“ і українську мову вивчатиму за вашою книжкою». Смішно, але, можливо, таким чином можна навертати людей до мови. Бульварний роман, написаний доброю мовою, що в цьому поганого? Або ж «Фуршет». То такий собі мікс, там є іронія, там є кухня, багато різних інгредієнтів — то хто може мені як письменникові заборонити написати свою методичку з кулінарії?

— У «Солодкій Дарусі» теж є свої інгредієнти: національна тематика, діалектна мова, позитивні автентичні герої, огидні й негативні москалі, сцени тортур — усе, що треба для Великого Українського роману з непоганими шансами на Шевченківську премію, хіба ні?

— Такі книжки, як «Даруся», чи «Нація», або «Життя коротке», не є робленими, вони пишуться у напівсвідомому стані. Тебе нема, ти між землею й небом, і ти не думаєш про те, як це сприйматимуть, що про це скажуть, що напишуть і чи взагалі будуть писати; воно тебе несе, як повінь, як несе людину вода, і вона або врятується, або ні, вона вже собі не підвладна, вона підвладна стихії. Такі книжки не вигадуються. Воно саме приходить. Якби писати тільки такі книжки, як «Даруся», можна і «дахом» поїхати. А щоб такого не трапилося — я пишу радикально інше. Це такий у мене релакс. Але і там, і там я справжня.

— Пам’ятаю, коли «Солодка Даруся» щойно вийшла, пройшло повідомлення про якусь пожежу на складі, де нібито згоріла частина накладу… Якби це було не в Україні, годі було б сумніватися, що то піар-хід. Що ви і ваш видавець взагалі робите для розкрутки ваших книжок?

— Ніде там нічого не згоріло, просто пограбували склад, упали кілька банок фарби і залили частину книжок. До речі, не тільки моїх. То все нісенітниці про піар. Я чудово знаю, як робити цей піар. Але мені нецікаво. Я розумію: коли вийшла книжка, треба щось таке крутити, але іншим разом лінуюся навіть зробити презентацію. Я хочу, щоб про мене говорили тільки як про письменника. Всі вже знають, який у мене город, скільки квітів на ньому росте, що я люблю варити і таке інше. Я не потребую карнавалів. Може, в силу своєї ментальності, сільського патріархального виховання.

А видавець у мене супер! Але якби у нього справді був прибутковий книжковий бізнес, то він би вкладав гроші в рекламу. Бо він грамотна сучасна людина.

За два з гаком роки наклад «Дарусі» сягає 50 тисяч, але, повірте, це вже не від нього залежить і не від мене. Я «Піраміді» даю прибутки як письменник, Юрко Винничук дає прибуток… Але для того, щоб рекламувати мене чи Винничука, робити плакати, вечори, шоу, пожежі задля піару, — видавець мусить обійти наших колег, а його ментальність цього не дозволяє. Він видаватиме й тих, у кого тисяча примірників не продаються за три роки, хоча письменник і хороший. Може, якби я була видавцем, то вибрала би трьох письменників і робила би проект. Недавно прочитала в одній газеті, що я вже, виявляється, не письменник, а проект! Акунін у спідниці. Раніше казали, ніби я Стефаник, а тепер — Акунін.

— Чи ви готові до того, що вашу нову книжку «Містер і місіс Ю в країні укрів» буде однозначно сприйнято як піар, не політичний, звичайно, а суто письменницький? Стосунки у нашій владі — модна тема, а щодо коси Юлії Володимирівни хто тільки не відзначився…

— Я ненавиджу це слово — піар, оці понти, оці шоу! Остання книжка написана мною з благородної люті. Я все-таки жива людина, я ніколи не була байдужою, хоча років до 35 взагалі не розуміла, що таке політика. Дивилася телевізор, запитувала чоловіка: слухай, це хто? Він каже: та ти що, це ж наш прем’єр-міністр! А потім я з тим уже колишнім прем’єр-міністром тривалий час працювала — так відомстило мені моє незнання політики.

Але ця книжка — це моя людська і громадянська реакція на щоденний політичний колапс, на повну непритомність влади перед незворотною руйнацією отієї свідомо пробудженої народної енергії, яку швидкісні політики вирішили блискавично перетворити у найкращий чоловічий одеколон — гроші. Це більш непристойний спосіб, аніж спосіб позбавлення цноти викруткою, як у персонажа Наталки Сняданко. Я задля цього 26 грудня 2004 року 8 годин «відчергувала» в одному з київських судів за право власного голосу?!

А другим планом у книжці йде тема «що дозволено чоловікові і що дозволено жінці».

Я розумію, цю книжку до виборів розглядатимуть як сегмент в оцьому болоті. Але, на жаль чи на щастя, книжки в Україні жодним чином не впливають на виборчий процес. Жодна книжка не допомогла жодному політикові ані визнати свої помилки, ані якось себе причесати перед людьми. Така вже ментальність у нас: розумне, гостре слово не робить розтину, шокової терапії, та й взагалі ніякої. Ось я й відреагувала на цей укрівський «дурдом», на цей абсурд, що відбувається навколо. Я черговий раз узяла до рук батога.

Яна Дубинянська, «Дзеркало тижня»

Додав Art-Vertep 27 березня 2006

Про автора

Корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років.