Учасники

Автори / Тарас Прохасько / «Не вірю кільком міністерствам, серед них – міносвіти»

З творчим візитом Дніпропетровськ відвідав класик сучасної української літератури Тарас Прохасько. Він виступив з читанням власних творів на літературному вечорі, що відбувся 22 березня у кав’ярні «Projazz». Разом з ним на вечорі виступили гість з Ужгорода Андрій Любка, львів’янин Остап Сливинський та неперевершений Артем Полежака з Харкова. У ексклюзивному інтерв’ю «Артвертепу» Тарас розповів про основні віхи своєї творчості, ставлення до подорожей, поділився враженнями від Дніпропетровська та розставив крапки над «і» стосовно творчої співпраці з Андрієм Любкою.

Тарасе, на Вашу думку, чи є зв’язок між тим, наскільки творча людина, і тим, як багато вона подорожує?

Мені здається, що – так. Подорож – життєва частина творчості у будь-якому випадку. Дуже доступний, простий спосіб робити власне життя. Я розумію, що багато людей подорожують, не маючи жодного стосунку до творчості. Часом стає трохи соромно за те, що подорожуєш коли хочеш і де хочеш, а так багато людей їздить у своїх справах. Для мене подорож з одного боку є відкриттям чогось нового, розширенням світогляду. А з іншого боку - зводиться до якоїсь простої речі. Всі подорожі зводяться до того, що ти переконуєшся у правильності того місця, в якому ти живеш. Тобто, це є така двозначна штука. Подорожуючи дістаєш радість, насолоду, але розумієш, що краще бути там, де ти є.

В подорожі завжди є пункт А і пункт Б. З пунктом А ми вже розібрались. А чи повинна мати подорож якусь кінцеву мету чи це тривалий процес – виїхав з дому – і почався процес ніби перетікання рідини?

Варіантів є дуже багато. Аж тяжко сказати однозначно. Є такі подорожі, метою яких є бажання побачити Відень чи щось таке. І їдеш собі у Відень. З іншого боку бувають такі мандрівки, коли сам стан подорожування здатен привести кудись зовсім не туди, куди сподіваєшся, показати тобі зовсім не те, що собі уявляв.

До речі, чи пишете Ви в поїздах?

Я можу писати будь-де, але мало де то роблю. Але можна, звичайно. Папір, олівець – і пишу. Поїзди і подорожі взагалі найкращі тим, що це є тим часом, коли для повноти відчуттів потрібно побути самому. Є мета – якесь місто, а до того життя влаштоване якимсь таким чином, що переважно треба довго їхати. Довше, ніж потім бути в місті. Але цей час їзди до міста є часом цікавішим, ніж ті всі пригоди, які там відбуватимуться. Тому що перебуваєш в певному русі, коли сам собі щось думаєш про себе, про інших людей, про світ. Тобто, значна частина мандрівки є саме роздумуванням про такі речі. Просто так не думав би, якби залишався на своєму улюбленому місці, бо не було б нагоди, не було б часу чи потреби. А їдеш – отримуєш шанс думати про тих, кого залишив, думати про себе, який перебуває в даний момент у якомусь такому стані подорожі.

Чи є у Вас якісь улюблені місця, куди можна робити певні міні-подорожі? Наприклад, до річки, лісу, якоїсь їхньої конфігурації.

Дуже добре, найбільше щастя в моєму житті пов’язане з тим, що є хата-дім в Карпатах, де я не живу постійно, але якщо їхати машиною – це займає десь годину часу, іншим транспортом – довше. Але це як раз і є найулюбленіші подорожі – відрив від місця, приїзд туди, де автоматично стає дуже добре.

А що для Вас є ліс?

Я дуже добре ставлюсь до лісу. Я виріс у ялицевому, і він мені найближчій. Хоча для цікавості хотів би якось побувати у просторих, дубових лісах. Вони мене просто захоплюють.

Яка погода більше імпонує – сонячна чи дощова?

Мені не подобається, коли дуже гаряче. Але разом з тим не люблю по-дурному мерзнути. А там вже сонце чи дощик якийсь – це немає значення. Я люблю, щоб не було палючої спеки.

Ніколи не стрибали в дощ по калюжах?

Я не обминаю калюж, десь від квітня і до листопада ходжу в сандалях і страшно люблю усі види води.

Ви водяна людина?

Так, дуже подобається вода, справді. Але стрибати по калюжах, як роблять діти, такого –ні. Хоча й не обминаю їх.

Розкажіть, якими є Ваші враження від Дніпропетровська.

Чудесні. Були на ріці, бачили Дніпро. Також на виставі в театрі «КРИК» були. Театр страшенно сильний. Ми потрапили на «Гріх», і отримали неймовірні враження від театру, постановки. Це – театр, яким він повинен бути.

Також у вівторок є випусковий день у газеті, де я працюю. До того часу я хотів би переслати статтю, робоча назва «Келеш-мелеш». Стаття про то, як живеться у тюрмі, у СІЗО. «Келеш-мелеш» – це коли все перемішано. Треба написати статтю до вівторка, це зараз моя найголовніша мета. Я дивлюсь на Дніпро - бачу статтю, дивлюсь на місто – і бачу статтю. Але це не є чимось тяжким. Насправді, я просто страшенно попадаю у залежність від питання. Якщо мене щось питають, я починаю чесно відповідати: Дніпропетровськ, «Келеш-мелеш» і майбутній потяг додому.

Ви з Андрієм приїхали одним поїздом, разом поїдете, у книжці Любки розміщено Вашу рецензію...Чи можна говорити про творчий дует «Прохасько-Любка»? Можливо, ви надихаєте одне одного?

Він мене – нє. Думаю, що навзаєм. Натхнення натхненням, а щоб союз якийсь... Нє. Ми, між іншим, живемо у різних містах.

Нас з Любкою поєднує те, що ми з різних боків при-за карпатці. Тобто, для франківців ужгородчани – закарпатці. Для ужгородчан ми – закарпатці. Це і поєднує. Вічний закарпатський конфлікт. Він лишається тим, чого ми можемо бути разом. Ми можемо бути разом для того, щоб сваритися, хто є закарпатець, а хто – прикарпатець і з якого боку. Коли в нас стає холодно, я думаю – це через те, що з боку Любки гори не пускають теплого повітря. А він, коли в Ужгороді спекотно, думає, що це гори в Прохаська не пускають прохолоду. Як це і буває в літературному світі – постійні сварки, заздрощі, подряпини.

Хто з літераторів є для Вас найавторитетнішим?

Говорячи про поезію, треба говорити про поезію мовою, яку я бездоганно знаю. Я не можу говорити про іншомовного поета. Мій улюблений український поет – Богдан-Ігор Антонич. Крім того я страшно люблю Бродського. Я трохи слабий на то. Ще дуже люблю Довлатова, який не є поетом, але я вважаю його ним. Найавторитетніший з сучасних – ясно, що Юрій Андрухович. Крім того, для мене страшенно важливим є Сергій Жадан, поза всякими естетичними принципами, я вважаю, що те, що зробив Жадан – це просто український подвиг. Це дуже добре, здібно, сміливо, мужньо і просто кльово.

Чи знаєте ви, що Ваші твори вивчатимуть у 12-му класі школи?

Я вважаю, що це - велика помилка!

У програмі зазначений твір «Від чуття при сутності», а в короткому описі написано, що в творі дуже правильно розкрито філософію самотності.

Навіщо нашим дітям у такому віці знати щось серйозне про самотність? Я вважаю, що це є страшно поганим кроком. Мені про це ніхто нічого не казав. Це зле. Я ненавиджу школи і шкільні програми, я не вірю кільком міністерствам, серед них – міносвіти. Це просто жах. Обов’язкова освіта вбиває літературу. От той же ж Коцюбинський - ми слухали сьогодні в театрі спектакль за його твором. І справді тяжко собі уявити, що ті ж самі кілька абзаців з Коцюбинського прозвучали б так само сильно двадцять років тому, коли проходили це в школі, як обов’язковий твір. Коли ми щось читаємо в школі під примусом – це є інакшим. Насправді, обов’язкова програма є вбивством.

Вам доводилось вчителювати?

Так. Але я дітей бив би, якби був вчителем. Вчителюючи, я не смів їх бити, бо бачив, яке це маленьке тілко порівняно зі мною. Але я часто закривав їх у шафах. Дітей треба якось гнобити, бо вони просто розпускаються. Винним є сучасне виховання – діти зовсім втратили совість. Був колись добрий журнал «Сім’я і школа». В цьому і є найбільша мудрість – сім’я і школа. Воно повинно бути у контакті. Або сім’я і школа мають працювати разом над вихованням, або робити щось протилежне, як було в моєму дитинстві – сім’я казала одне, а школа інше. В школі казали, що воно добре, в сім’ї казали, що воно – погане. Але повинна бути спільна робота. Хоч якась. А тепер сім’я перестала працювати над багатьма з дітей. Над тими, яких треба закривати в шафу, може навіть бити. Свого часу я викладав біологію, і шафа була з мікроскопами та мокрими препаратами.

Чи знаєте ви якісь методи для новітнього виховання молоді?

Не знаю. Насправді, скажу своє педагогічне спостереження. Завжди є, незалежно від століття, покоління, відсоток таких дуже добрих, правильних людей, є відсоток страшенно злобних, поганих, і є всі решта – нейтральні люди. І воно не міняється. Тобто, пропорції зла і добра незмінні вже століттями. І якось їх виховують саме в таких відношеннях. Але не треба роздувати таку річ з цього, казати, мовляв, зараз стало вкрай погано. Бо є знаменитий папірус з Єгипту, де написано, що в світі все настільки деморалізувалося, що неможливо повернутись до справжніх цінностей. А це було десь дві тисячі років до нашої ери.

Молодь не одразу починає читати якихсь розумних, глибоких книжок. Шлях від «Абетки» до Прохаська іноді триває десятки років. Якою має бути дорога до слова?

Так, справді все починається з малого. Це правда. Воно все якось помалу робиться. На когось діє, на когось – ні. З рештою, тут так само, як у випадку Христоса. Хто може бути ліпшим вчителем, як Христос, у кого можливі ліпші методи? Але якщо подивитись на те, як його слово впливає на людей, побачимо, що одні це слово приймають, інші вдають, що приймають, але роблять це неправильно. Одне зерно падає сюди, інше - туди. Якщо Христос знав, що не все сказане ним буде одразу прийнято всіма, то що вже говорити про якогось там скромного журналіста чи вчителя, чи письменника, чи президента якоїсь однієї країни.

Тарасе, Вам вже сорок років. У Вас беруть інтерв’ю журналісти, які за віком могли би бути вашими дітьми. Як це – сорок? Для Вас це багато чи мало?

За всім тим, що було, за чимось прожитим, за досвідом, мені здається, що це досить багато. Навіть з точки зору пережитого, я вже не боюся, нема того страху, що я чогось там не знаю. Я вже знаю, що знаю достатньо, щоб заспокоїтись. Але з іншого боку я не почуваю себе якимось вже остаточно закінченим на своєму шляху. Чесно скажу, що внутрішньо я почуваю себе так само, як тоді, коли мені було двадцять років. Тобто серединний вік не відчувається. Я вдячний за всі ті роки і за всі ті штуки, які я за ті роки пізнав, але разом з тим я не почуваю себе якимось інакшим, ніж у своїх спогадах, коли був двадцятирічним. Може, це є погано чи ознака якоїсь незрілості, дитинності. Але я такий.

Ігор Андрющенко, спеціально для МА «Арт-Вертеп»

Додав Art-Vertep 27 березня 2009

Про автора

Тарас Прохасько — прозаїк. Народився 16 травня 1968 р. у м. Івано-Франківськ. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1992).

Автори пов'язані с новиною

Тарас Прохасько (упорядн.) , Андрій Любка